Атаки на військових ТЦК: Чи означає це, що Росія вже не є супротивником?

В Україні відбувається спроба утвердити нову парадигму: за словами Лариси Денисенко, справжнім ворогом українців вважаються не росіяни, а військові, що служать у ТЦК.

З 2025 року можна констатувати, що опір абсолютно законному процесу мобілізації у формі переховування чоловіків, повідомлень-попереджень в чатах Telegram та Viber, фізичного втручання з метою зупинки військовослужбовців ТЦК (територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. - Ред.) або їхніх автомобілів, перешкоджання їхній діяльності, перейшов у форму конкретного і радикального насильства.

Внаслідок цього є загиблі та поранені військові, які добросовісно виконували свої обов’язки під час воєнного стану. Не так давно у Львові поховали двох військовослужбовців ТЦК, які стали жертвами ножових атак, а у Вінниці двох військових також поранили ножем. Крім того, 6 квітня в Харкові стався напад із використанням холодної зброї.

У різноманітних Telegram-каналах множаться відео, з яких мало що можна зрозуміти по суті, але які скеровані на запевнення в тому, що "людолови" звіріють". Коментарі під такими відео емоційно вибухові, нещадні, огидні, сповнені образи, страху, гніву та агресії. І вони створюють синергію для інформаційних кампаній, що намагаються ствердити нову реальність: ворог українців - не росіяни, ворог українців - військовослужбовці ТЦК.

Я не маю наміру заперечувати випадки, що в лавах ТЦК існує корупція, мають місце насильницькі дії утримання чоловіків, зловживання службовими обов'язками, порушення прав на гідне ставлення, на отримання медичної допомоги. Кожна така протиправна дія має розслідуватися.

Я можу вас запевнити, що це питання перебуває на контролі: з початку широкомасштабної агресії з боку росії було розпочато більше 550 кримінальних справ щодо співробітників ТЦК. Отже, не можна стверджувати, що їхні неправомірні дії залишаються без уваги.

Однак все це не має працювати як криве дзеркало з дуже небезпечним для країни, що обороняється від російської агресії, зміщенням акцентів.

Доти, поки функціонує система правосуддя і існує можливість захищати свої права в рамках закону, суспільству варто бути обережним щодо толерантності до актів насильства проти законних дій.

Коли людина припиняє відчувати екзистенційний страх або просто не в стані ані відчути, ані, на її погляд, зупинити великого ворога, вона починає знаходити варіанти, щоб протидіяти місцевим загрозам, ближчим і зрозумілішим конкретно для неї. Вона намагається відсидітися, відлежатися, втекти, занести гроші, перетерпіти, навіть вчинити злочин, котрий, на її погляд, "справедливо" мотивований і несе їй менше загрози, ніж стати в лави тих, хто щодня захищає і цю людину, в тому числі, від загрози великої і неосяжної.

Відчуття зниження загрози від вчинення вбивства у порівнянні з боротьбою за своє право не бути мобілізованим, отримати відстрочку або, врешті-решт, підлягати мобілізації, свідчить про те, що громадянин, який вдається до насильства, боїться дій своєї держави значно менше, ніж війни та агресії противника.

Часто на стороні тих, хто скоїв злочин проти військовослужбовця ТЦК, знаходяться чимало людей, які щиро переконані, що кожен має право жити своїм життям, незважаючи на обставини. Вони вважають, що ця війна — справа політиків, тому нехай саме вони вирішують ці питання. Вважається, що якщо людина не перебуває під окупацією, то існують спеціально підготовлені особи, які забезпечують безпеку її міста чи села від ворога. Діти потребують батьків, матері — синів, а дружини — чоловіків. Крім того, є ті, хто призначений для боротьби, і ті, хто покликаний до миру, тому останнім слід дати можливість жити спокійно, поки інші захищають, незалежно від того, чи втомилися вони, чи ні, і які в них є права.

Однак ці люди, очевидно, не розуміють одного: всі їхні міркування втрачають значення, якщо держава виявляється агресором, а правова система фактично відсутня. Коли поліція не реагує на акти опору, навіть якщо вони є насильницькими, і замість цього тебе без жодного розслідування чи судового процесу вивозять куди завгодно або навіть ліквідують на місці. Саме так і виглядає реальність на окупованих територіях, про які не хочеться думати, адже вони здаються далекими, і ситуація там "не така вже й однозначна".

*Збережено авторське написання.