"Не змогли потрапити до військкомату, а з поліції вийшли безрезультатно": як школярки разом з псом Патроном зібрали 200 тисяч для армії - 20 хвилин

Зображення з псом Патроном — це один із способів збору коштів на підтримку військових, який використовували Анна Мариніна (ліворуч) та Вероніка Мельник.

* Чому і як у двох учениць на початку війни виникло бажання стати волонтерами?

Зараз одна з них навчається в університеті, а друга завершує навчання в школі, проте обидві залишаються на допомогу захисникам своєї країни.

Волонтерки поділилися з журналістом "20 хвилин" історіями про найбільшу кампанію зі збору коштів на підтримку армії, допомогу в собаці Патрону, прагнення людей вступити до лав військових або силових структур, а також про реакцію суспільства на ці ініціативи.

Свій найбільший збір Вероніка Мельник закрила під час навчання у школі -- 194 тисячі гривень задонатили тоді учениці. Зібрану суму грошей переказала для військового на придбання двох "ребів". У той час Вероніка навчалася у школі села Клембівка Ямпільської громади. Нині вона студентка Донецького національного університету імені Василя Стуса.

У тій же Клембівській школі навчається ще одна волонтерка — Анна Мариніна. Коли Вероніка була ще ученицею, вони разом допомагали в організації зборів для захисників країни. Тепер кожна займається цим самостійно: Вероніка у Вінниці, а Аня — у своєму рідному селі.

-- Як виникло бажання стати волонтерами? Наскільки складно, чи, навпаки, легко організовувати збори для військових? Хто ще волонтерить у школі? -- ці питання були одними з перших під час спілкування журналіста з Веронікою Мельник і Анною Мариніною. Ще однією співрозмовницею стала директорка Клембівської школи Лариса Осовська.

Складіть, будь ласка, текст про молодого юнака від мого імені.

Вероніка Мельник вразила з перших слів нашої бесіди.

— Чи можеш написати про Владислава Каспрука замість мене? — запитала дівчина. — Хто це такий? Він пішов на фронт ще у 20 років. Служив у штурмовому підрозділі "Сталевий кордон" і загинув у бою. Його мама, Оксана Олійник, підготувала звернення до президента з проханням присвоїти Владиславу звання Героя України. Він безумовно заслуговує на цю нагороду. Ознайомтеся з відгуками його бойових товаришів, поспілкуйтеся з мамою — і ви зрозумієте, якою людиною був цей хлопець.

Ще вона сказала, що стаття про Влада може додати голосів на підтримку петиції. Саме тому просить написати.

-- Мама Владислава також волонтерка, вона разом з нами збирала кошти на фронт, -- говорить співрозмовниця.

Статтю про Владислава Каспрука написав. Вона називається Мамо, візьміть собі дитину: у пам'ять про полеглого сина батьки взяли під опіку хлопчика і дівчинку.

Ви можете підтримати цю петицію, перейшовши за цим посиланням.

Не можна оминути увагою студентку-волонтерку Вероніку Мельник. Від початку війни вона активно підтримує тих, хто захищає нашу державу.

Відвідала Чехію, приготувала торт і реалізувала його...

Одна з нещодавніх акцій студентки Мельник була спрямована на підтримку підрозділу, що займається перехопленням ворожих дронів, 160-ї окремої механізованої бригади. Для їхніх потреб необхідними виявилися інверторний генератор і монітор.

"Збір закрито, -- написала на своїй сторінці у Фейсбуці Вероніка. -- Нам вдалося зібрати 33790 гривень". Щоразу вона робить звіт: публікує скріни переказів тих, хто зробив донат.

-- Не можу точно сказати, звідки взялося бажання підтримувати військових, -- ділиться студентка. -- Це просто виникло в мені природно. Але можу розповісти, з чого все починалося.

На початку конфлікту вона вирушила до Чехії. У рідному селі займалася виготовленням тортів на замовлення. До неї зверталися не лише місцеві жителі з Веронікиного села Писарівка, де вона проживала, а й клієнти з сусідніх населених пунктів. Її солодощі замовляли для весіль, святкувань днів народження та інших урочистих подій.

– У Чехії я спекла торт і вирішила його продати, і мені це вдалося, – розповідає Вероніка. – До кінця літа, поки не почалися шкільні заняття, я продовжувала заробляти на випічці. На зароблені гроші вдома придбала срібний кулон у вигляді карти України, який використала для свого першого розіграшу. Після цього почалися лотереї одна за одною. Разом з дівчатами ми збирали посилки вдома і кожної суботи відправляли їх односельцям, які перебували на фронті.

10-й і 11-й клас Вероніка закінчувала у сусідній школі у селі Клембівка. Там продовжувала волонтерити.

-- Я приїхала в Клембівку як незнайома, і ніхто не знав про мене, -- ділиться спогадами моя співрозмовниця. -- Якось я запропонувала своїм однокласникам: давайте зберемо кілька посилок, частину для військових з мого рідного села, а частину для ваших. Вони підтримали цю ідею. Директорка школи погодилася допомогти організувати ярмарок. На Різдво ми ходили колядувати. Клембівка велике село, і люди щедро приносили різні речі. Я завоювала їхню довіру. Нам вдавалося за тиждень збирати до п'яти посилок. Ми відправляли продукти, термобілизну, шкарпетки, рукавиці, окопні свічки... Тоді все якось легше і радісніше йшло.

Коли хтось пише з фронту, важко відмовити

Під час навчання у школі Вероніці вдалося закрити один збір на суму 194 тисячі гривень. Він став найбільшим у її волонтерській біографії. До неї звернулася дружина воїна. Жінка -- односельчанка Вероніки. Її чоловік з іншого району.

-- Тоді ми перший раз вийшли з Патроном, -- каже Вероніка. -- Випадково дізналася, що є такий костюм в аніматорів у Ямполі. Чотирилапий користувався великою популярністю, про нього багато писали в Інтернеті. Попросила костюм і мені не відмовили. Патрон нам трохи допоміг. Пропонували фото з ним за донат. Односельці військового також підтримали наш збір. Так і набігло 194 тисячі гривень.

За словами молодої дами, вона вже закривала збори на 100 тисяч гривень та 120 тисяч, але цей випадок досі є найзначнішим.

— Зараз важче знайти фінансову підтримку, — зізнається Вероніка. — Часи змінилися. Люди вже не так охоче відгукуються, як раніше. А у мене і часу стало обмаль — потрібно вчитися. Раніше я мала більше вільного часу і пропонувала різні ініціативи: проводила лотереї, дарувала сертифікати на торти, навіть створила Instagram-сторінку, де ділилася своїми витворами. Перший торт, до речі, я спекла для мами на її день народження, коли мені було 13 років.

Попри брак часу, збір все ж починає свою роботу. Він зазначає, що відмовити тим, хто звертається з фронту, дуже важко.

Для протезу близького нашій родині друга.

Учениця 11 класу Клембівської школи Анна Мариніна відзначає, що з Веронікою Мельник їй значно легше вдавалося організовувати збори на підтримку військових.

— Завдяки Вероніці я зрозуміла, як важливо не боятися говорити з людьми про донати, — ділиться Анна. — Це справді виклик. Деякі дівчата запитують: "Як ти можеш це робити? Ми б не змогли попросити когось про гроші". Але Вероніка проявила сміливість, і тепер я теж почуваюся впевненіше.

У Анни батько служить на фронті. Це викликає в неї прагнення підтримувати його. Вона з нетерпінням чекає кожного дзвінка. Згадує, що буває, що тато не телефонує цілий тиждень. Іноді ж дзвінки надходять кожні два дні або навіть щодня. Анна зазначає, що кожен його контакт приносить радість. Ми всі з нетерпінням чекаємо на його повернення додому.

З початку війни ця учениця активно займається волонтерською діяльністю. Вона бере участь у виготовленні захисних сіток, окопних свічок, а також долучається до ярмарків і колядувань.

Свій перший збір я створила разом з Веронікою Мельник.

Після цього, 1 серпня 2024 року, вона самостійно ініціювала збір коштів на виготовлення протеза для свого односельчанина Миколи Волошина, який є близьким другом їхньої родини. Микола втратив ногу під час війни. Інформацію про початок збору вона опублікувала на Facebook, вказавши реквізити банківських карток: своєї, матері, а також дружини Миколи.

-- Хвилювалася, бо не знала, що з того вийде, -- розповідає учениця. -- Розраховувала, що люди задонатять сім-вісім тисяч гривень, ну, максимум дев'ять тисяч. Але вже через декілька годин після відкриття збору надійшло 20 тисяч! Потім стали ще кидати. Через пару днів знов назбиралося 20 тисяч.

Образливо, коли дорослі посилають...

Ставлення до волонтерів викликає різні емоції у людей. Анна Мариніна ділиться власним досвідом. Вона згадує, як під час збору коштів у Ямполі, коли один із волонтерів був у костюмі пса Патрона, виникли неоднозначні реакції. Щоб допомогти, вона звернулася до знайомих хлопців, які погодилися одягти костюм. Це відбувалося в літню спеку, коли носити такий костюм було справжнім випробуванням.

— Наша кампанія отримала назву "Фото з псом Патроном за благодійний внесок", — ділиться Анна. — Ми обходили вулиці, відвідували ринок, стукали у двері різних організацій. Запитували, чи хочуть зробити фотографію за донат? Нас прийняли в міській раді, ми заглянули в кожен магазин у центрі. Реакція людей була різноманітною: хтось робив внески, хтось просто усміхався, а дехто залишався мовчазним.

Їхні зусилля, як стверджують, були зведені нанівець в поліції та пожежній службі. За словами дівчини, представники цих установ просто вигнали їх, ще й закинули, що вони збирають кошти на невідомі цілі. До військкомату їх навіть не допустили.

-- Нам було дуже образливо, -- говорить Анна. -- Мій двоюрідний брат, який одягав костюм пса Патрона, наскільки розчарувався, що пропонував усе припинити. Переконала його, що не можна здаватися. І ми не здалися. Тепер ви розумієте, чому багато людей не хочуть долучатися до волонтерства?

В Анни випускний клас. Не міг не запитати, ким бачить себе у майбутньому.

Дівчина поділилася, що готується до серйозного етапу у своєму житті. Вона вивчає основи тактичної медицини та вдосконалює свої навички стрільби. Можливо, її шлях пролягатиме до військової служби або роботи в поліції. Батьки її активно підтримують, що ще більше підсилює її мотивацію реалізувати свої амбіції в обраній професії.

Надзвичайно патріотичні молоді жінки.

Перш ніж почати бесіду з Веронікою Мельник та Анною Мариніною, журналіст спочатку зустрівся з директоркою Клембівської школи Ларисою Осовською.

— Вероніка та Аня — справжні патріотки, — зазначає пані Лариса. — Це Вероніка ініціювала організацію збору допомоги для захисників нашої країни в школі. Не кожен готовий взяти на себе таку відповідальність. Я бачу, як реагують наші учні. Але Вероніці та Ані вдалося це реалізувати. Можливо, їхня відкритість і готовність до спілкування грають тут важливу роль. Коли дивишся на них, відразу відчуваєш їхню доброту, і відмовити їм просто неможливо. Справді, організувати збір допомоги — це нелегке завдання. Я чула про це від дівчат. Проте, незважаючи на всі труднощі, вони не залишають волонтерську діяльність.

Директорка школи згадала епізод з випускного вечора. Староста села у своєму виступі згадала про Вероніку Мельник. Як дівчина зуміла об'єднати не тільки учні, а й дорослих активніше допомагати тим, хто на фронті.

— Хіба директорка школи не згадувала, що вона зробила внесок на кожен наш збір? — запитала Вероніка.

-- Ні, -- відповідаю їй.

— Напишіть, що це саме так і було, — каже Вероніка.