"КАТ": підрозділ, що зупинив сотні атак противника.

Бійці спеціалізованої роти безпілотних апаратів проводять дистанційне мінування ворожих укріплень та надають допомогу товаришам, які потрапили в небезпечну ситуацію.

Підрозділ "КАТ" є елементом 91-ї окремої Охтирської бригади підтримки, що входить до складу інженерних військ Сухопутних сил України.

"Ворог точно знає про нас. Ми чуємо, як вони говорять про це по радіоперехопленнях", - з гордістю кажуть бійці підрозділу.

Усі мають на однострої іменний шеврон підрозділу. На ньому зображено чорного вовка. Командир каже, що це єдина тварина, яку не можна приборкати.

"КАТ" був заснований восени 2023 року за ініціативою військовослужбовця Федора Кіселара. Згідно з інформацією з відкритих джерел, він є ветераном АТО і з перших днів повномасштабної війни активно брав участь в обороні Сумщини. Федір очолив мобільну групу, що займалася знешкодженням диверсійно-розвідувальних груп, а також керував підрозділом прикриття для саперів. Його позивний "КАТ", і він є командиром свого підрозділу, який протягом останніх двох років успішно використовує гексакоптери для завдання шкоди ворогам.

З 2024 року "КАТ" виконує бойові завдання на Запорізькій ділянці фронту. "Робоче місце" бійців розташоване практично на лінії бойового зіткнення, куди вони зазвичай заїжджають вночі. Підрозділ працює з гексакоптером, що має назву "Вампір". Це великий дрон, який важить 15 кг і здатен нести на собі стільки ж кіло корисного навантаження (міни, або ж гуманітарні вантажі). "Птаха" може здолати шлях завдовжки 13-15 км в один бік та оснащена потужною батареєю, яка робить реальним 40-хвилинний політ. З підрозділом ми домовляємось про зустріч в денний час десь у запорізьких степах, щоб роздивитись "Вампіра" і мати можливість нормально поговорити з їхнім командиром.

ГУМАНІТАРНА НОВИНА, ЩО ЗНЕНАЦЬ З'ЯВИЛАСЯ У ГОЛОВІ

Ми прибули на заздалегідь домовлене місце, і екіпаж миттєво вискакує з автомобіля, починаючи підготовку бойового "птаха" до вильоту. Один з чоловіків встановлює антену, тоді як інші займаються вивантаженням боєприпасів та самого "Вампіра". Усе проходить швидко, злагоджено та займає всього кілька хвилин. Бійці зазначають, що їхні бойові позиції зазвичай додатково охороняються різними засобами, адже ворог постійно намагається дізнатися, де розташований екіпаж дронів. Командир взводу безпілотних авіаційних комплексів на позивний "Донбас" пояснює, що російські військові не розрізняють важкі бомбардувальники, і для них усі вони є просто "Бабою Ягою".

- Коли чуємо по перехопленнях, як вони доповідають: ""Баба Яга" над нами", то радіємо. Вони намагаються протидіяти, але ми придумуємо щось новеньке, - каже боєць.

Він народився в Донецькій області, його рідне місто — Краматорськ, звідси і його позивний. До Збройних сил України він приєднався одразу ж, коли ворог почав агресію на території України. Він зазначає, що за цей період встиг побувати на багатьох фронтах, а в 2024 році брав участь у боях за Бахмут. Про свою службу розповідає з великим інтересом, і складається враження, що знає про "Вампіра" майже все.

- Чого боїться "Вампір"? - питаю.

РЕБ. Проте РЕБ подібний на повітря: він ніби існує, а водночас його важко помітити. З ним можливо боротися, а також знаходити способи його обходу. Наразі з’явилася нова загроза - FPV-перехоплювачі, про які також слід пам'ятати. Проте, як зазначає наш співрозмовник, проти будь-якого засобу завжди існує відповідний контрзасіб.

Цікавлюся, чи може РЕБ ворога перехопити наш "Вампір".

Задушити, можливо, але взяти під контроль – навряд чи.

"Донбас" розповідає, що після появи FPV-дронів на фронті значно погіршилась логістика, а дрони на оптоволокні геть змінили війну. Тож підрозділ "КАТ" не лише мінує, а й допомагає піхоті та іншим підрозділам. Наразі "КАТ" здатен виконати такі завдання, які не під силу іншим.

Існує випадок, коли хлопці з одного з підрозділів не залишали свої позиції протягом 70 днів. Дістатися до них було неможливо. Вони мали спостережний пункт на куті, а ворог знаходився всього за 500 метрів, спостерігаючи за всім на відстані 2-3 кілометри. Жоден підрозділ не міг дійти до них, і вони залишилися без їжі, води та медикаментів. Варто зауважити, що в мирному житті 70 днів у таких умовах — це серйозний випробування, а на війні — справжня лотерея. Ми вирішили доставити їм, як ми це називаємо, гуманітарну допомогу. Під час доставки стався курйоз: один з бійців ледь не отримав удар вантажем по голові, це могло б мати серйозні наслідки. Через п’ять днів після цього, коли ми відпочивали після бойового завдання, до нас приїхали і запитали, де знаходяться дронарі. Ми подумали, що натворили щось погане. Але вони вивезли з-за спини торти, кажучи, що це ми їх врятували. Нещодавно ми з ними спілкувалися, і всі живі та здорові, - згадує цю історію "Донбас".

Дійсно, це лише один приклад, а подібних ситуацій на війні - їх навіть не тисячі.

ПРОДАТИ БІЗНЕС, АБИ СТВОРИТИ ПІДРОЗДІЛ

Поки відбувалася розмова з "Донбасом", його товариші запустили в повітря пташку. Її розміри вражають уяву. Уникнути її уваги або не почути неможливо, а коли вона скидає міну, сховатися, напевно, не вдасться.

За польотом, нехай і не бойовим, спостерігає командир.

- Я маю враження, що ви дуже гордитесь своїм колективом? - запитую.

Дуже. Цю ідею я виношував сам. Мій тодішній командир полку підтримав моє бажання, і я почав створювати новий підрозділ. Інженерні війська - це різнопрофільні сили. Основною метою нашого формування було мінування, встановлення безпечних бар'єрів, а також знищення ворожих укріплень та живої сили противника. Ми працюємо в різних напрямках: від авіаударів до роботи з мінами, - розповідає мій співрозмовник.

Яка ж історія стоїть за цією ідеєю? Чи з'явилася вона спонтанно в твоїй свідомості?

- Ні, підрозділ не з'явився в голові. Я на той момент мав досвід бойових дій. Спочатку створив групу прикриття, яка забезпечувала безпеку саперів під час мінування на відкритій території. Хлопці, які встановлювали мінні поля на кордоні РФ, були не захищені. Ну сапер - це взагалі одна з дуже небезпечних військових професій. Для встановлення міни треба увага, і вся увага приділяється тільки міні. Тож в цей час людина дуже вразлива, бо вона нічого навколо себе не чує, не бачить, бо повністю зосереджена на виконанні цього завдання. Тому виникла ідея створення групи, яка б займалася прикриттям саперних підрозділів. Потім, коли саперні групи відтягнулись вглиб нашої території і почали мінувати 2-3 лінії оборони, група прикриття перестала бути затребуваною, - згадує Федір.

Невдовзі він ухвалив рішення вступити до міжнародного штурмового батальйону. Він відправився до свого товариша, що очолював подібний підрозділ. Той, у свою чергу, познайомив його з експертом у сфері безпілотних літальних апаратів.

- Я не люблю техніку. Це не моя тема. Але друг наполіг, сказав, що за цим майбутнє. Ми приїхали до хлопця, який створив підрозділ, що займався тільки бомбардуванням. Це штурмова бригада, а він був ротним і в нього підрозділ БПЛА. Тоді я дійсно побачив в цьому майбутнє, - згадує Федір.

Що ж тоді справило на нас таке велике враження?

Технологічний прорив. Коли я вперше побачив гексакоптер "Вампір", одразу зрозумів, що його можливості виходять далеко за межі простої атаки – він може бути використаний і для мінування. Це стало для мене вирішальним моментом. Я усвідомив, що за новими технологіями стоїть майбутнє. З того моменту все й почалося. Повернувшись до свого підрозділу, я розповів командиру про цю захоплюючу ідею та про потенціал налаштування технологій під потреби інженерного полку. Проте виявилося, що відповідно до нашого законодавства, без достатнього штатного підрозділу в бригаді ми не можемо реалізувати ці ідеї. І тут виникло питання щодо технічного забезпечення.

Яка ціна одного "Вампіра" на той час?

- Борт коштував трохи більше ніж мільйон гривень. Це величезні кошти, які ми не могли ніде взяти, окрім як з власних коштів. Я ухвалив рішення про створення цього підрозділу і про його фінансування.

- Що продали?

- Все. Весь бізнес, який був. У мене були хлібобулочні вироби, меблевий цех, столярний цех, виробничі потужності, пов'язані з тротуарною плиткою. Все гамузом і пішло, разом з приміщеннями.

Що промовила дружина?

Мабуть, це безмежне щастя, коли тебе оточують люди, готові підтримати в будь-якій ситуації. Вона усвідомлює, що якщо з’явиться ворог, нам не потрібні ті матеріальні речі, які ми маємо. Важливо, щоб усі були в безпеці і повернулися додому. Вона завжди поруч зі мною.

Я попросила Федора згадати про свій перший політ на "Вампіри". Він усміхнувся, коли почав розповідати. Це сталося на полігоні, і тоді ніхто насправді не розумів, як літак злітає і що відбувається під час польоту. Весь процес відпрацьовували, спираючись на відеозаписи. Але зрештою все пройшло успішно.

Я завжди починаю лише ті справи, в які щиро вірю. Немає нічого, що було б поза досяжністю. Просто немає!

Федір щиро висловлює свою вдячність тим, хто розробив ці засоби, відомі як "Вампіри". Він вважає, що вони не лише рятують життя, але й зупиняють ворожі атаки.

Це не лише десятки, а сотні невдалих атак. Завдяки нашим зусиллям, ворог відмовляється від наступу, оскільки підривається на мінах, а також знищуються укріплення, де вони скупчуються та ховаються. Це все призводить до порятунку життів наших солдатів та громадян України. Той, хто придумав і реалізував цей комплекс, безсумнівно, геній.

Чи справді ваші підрозділи змогли запобігти великій кількості штурмів?

Ось так. Один з перших випадків – механізований штурм, який ворог планував здійснити з Бахмута до Часового Яру. Три броньованих автомобілі рухалися в колоні. В ніч перед цим ми замінували як дорогу, так і обочини. Коли одна з "коробочок" підірвалася на шляху, вони почали панікувати і кинулися в кювет, але й там їх чекали міни. В результаті дві "коробочки" згоріли дотла. На Донецькому напрямку ми зазнали не лише бомбардування, а й мінування. Аналогічна ситуація спостерігалася на Запорізькому та Харківському напрямках.

(РОЗ)МІНУВАННЯ

На його руці важко не помітити великий шрам. Видно, що була пошматована вся кінцівка, аж до кінчиків пальців. Прошу розповісти про поранення. Його він отримав у травні 2024 року.

Це була ділянка Донецького фронту. Для того щоб зупинити напад на один із населених пунктів, двоє саперів протягом ночі повинні були розмінувати визначену територію, аби "КАТ" разом з товаришами мали можливість увійти.

Кожну годину вони мали звітувати переді мною про свою ситуацію, і до ранку повідомлення раптово прекратилися. Я одразу зрозумів, що щось пішло не так. Ми зібрали рятувальну команду, але наш шлях ускладнювався мінометними обстрілами, а FPV-дрони не давали змоги дістатися до позицій. Лише під вечір, коли настане темрява, ми змогли пробратися, щоб знайти саперів. Першого з них ми виявили досить швидко – він сидів у укритті в стані паніки. Але Валера, позивний "Сивий", не відповідав по радіозв'язку. Тоді я вирішив організувати пошукову операцію і пішов разом з двома саперами. Вийшовши з посадки, я помітив, що хтось лежить на полі. Я продовжив шлях самостійно, сподіваючись, що Валера ще живий. Але коли я дійшов до нього, стало зрозуміло, що він загинув – потрапив на міну. Я нахилився, щоб забрати його, і, ставши лівою ногою на ґрунт, став свідком вибуху. Виявилося, що Валера зайшов на мінне поле, а я пішов за ним. Я не втратив свідомість після вибуху. Наклав турнікети на ноги, а моя рука була розірвана. Сапери, які залишилися позаду, прийшли мені на допомогу. "Сивий" був з Вінниччини і загинув від втрати крові – ніхто не встиг врятувати його вчасно.

Чи тривало ваше відновлення довгий час?

- Відновлення займає 1-1,5 року зазвичай. Для мене принципово було як можна швидше відновитися. Я тоді втратив ногу...

Після цих слів я перервала співрозмовника, адже до цього моменту зовсім не було видно, що у нього є протез. Як виявилося, він втратив ліву ногу і довгий час перебував у комі. У липні йому провели повторну ампутацію, після чого йому встановили протез, розроблений для активного життя. Уже 1 грудня, всього через півроку після тяжкого поранення, Федір знову повернувся до свого підрозділу.

Я одразу помітив, що у мене відсутня одна нога, а права рука була сильно пошкоджена. Почав накладати турнікет. Коли я наступив на міну, усе сталося настільки швидко, що не встиг нічого усвідомити. Я нахилився, схопився за броню, щоб витягти товариша, спирався лівою ногою на землю – і раптом пролунав вибух. Це не схоже на сцени з фільмів, де ти в роздумах, чи варто щось робити. Це моментальне детонування. Ми потрапили на мінне поле, яке росіяни обладнали саморобними вибуховими пристроями. Нам справді пощастило, адже коли прибула друга саперна група, щоб забрати тіло "Сивого", вони виявили ще 16 мін навколо того місця. Уявіть, якою могла бути наша доля в той момент.

На сьогоднішній день Запорізька область входить до числа найбільш забруднених мінними вибухівками територій. Фахівці-сапери зазначають, що для розмінування всіх ділянок, які були заміновані за останній рік, знадобиться від 10 до 15 років.

Після перемоги це стане значним випробуванням як для суспільства, так і для уряду. Території не лише заміновані, а й переповнені мінами. Як би сумно це не було, але ми ще понесемо великі втрати навіть після завершення війни. Кожен гектар, кожне поле – все вкрите небезпекою, як з нашого, так і з їхнього боку.

В цьому році Федір втратив п'ятьох бійців. Це морально його підкосило. Він каже, що психологічно дуже важко, адже для нього немає нікого важливішого за хлопців, з якими живе та воює.

- Я не можу зрозуміти, як деякі командири можуть адаптуватися до цього. Мені важко не відчувати співчуття до родин та друзів, - висловлює свої думки командир.

Він підкреслює, що взаємодія з товаришами по службі - це не просто дружба, а вияв глибокої поваги один до одного.

- Дружити з усіма неможливо, але я прекрасно усвідомлюю, що до кожного з них відчуваю повагу. Довіра — це безцінний дар. Вона важить більше, ніж дружба, - зазначає він.

ІСТОРІЇ ПРО "МОБІКИ" І КАВУ В КРИМУ

На самому початку великої війни в Сумській області Федір разом зі своєю командою захопили 12 російських військових. Серед них виявилися спецпризначенці, а не "мобілізовані", як про це тоді повідомляли.

Насправді, всі ці чутки про мобільні підрозділи завдали нам величезної шкоди. У Охтирці з’явилися розвідувальні загони та штурмовики. Єдине, у чому вони були впевнені, так це в тому, що тут їх очікують. Це підтверджується відеозаписом, де видно, як вони їдуть на БТР і вітаються. На 100% можна стверджувати, що вони прямували на парад. Це були спеціально підготовлені групи з сучасним озброєнням. Один з військових, якого ми взяли в полон, належав до спецпідрозділу і мав дуже сучасну радіостанцію. Нам пощастило, що вони прибули з думкою, що їх тут чекають. Якби вони атакували, як потужна армія, завдаючи удару на своєму шляху, результат був би зовсім іншим.

Цікавлюсь, наскільки швидко російські військові здавалася у полон.

Ми викрикували російською: "Русский солдат, сдавайся, и спасёшь свою жизнь!". Але майже ніхто не здавався відразу; всі намагалися знайти укриття. Я захопив у полон солдата, який вбив мирного жителя. Цей чоловік позбавив життя того, у кого вони відібрали автомобіль. Це був перший російський військовий, якого засудили до довічного ув'язнення, - розповідає Федір.

Формування цього підрозділу відбулося із запізненням. Коли ж, власне, він повинен був бути створений? У 2014 році?

У 2014 році не виникало жодних сигналів. Якби вони з’явилися тоді, ми б досягли значно вищого рівня. Створення підрозділу планувалося на кінець 2022 року, коли відбувся вражаючий технологічний прогрес. Проте міністр оборони пан Резніков характеризував це як "весільні дрони", хоча насправді вони вже тоді відігравали ключову роль у військових конфліктах.

- Якби тоді створили, то фронт де був би зараз, як думаєте?

- Не скажу, що ми б були в Криму і пили б каву, як нам обіцяли. Це взагалі було цікаво чути від можновладців. Але ми були б на кордонах 2021 року.

У лютому 2025 року Кіселар був удостоєний найвищої державної нагороди. Він підкреслює, що кожна відзнака, навіть звичайна грамота, має велике значення як для військового, так і для його сім'ї. Особливо він пишається нагородною зброєю, яку здобув восени 2024 року, а "Золоту зірку" вважає заслугою всього свого підрозділу.

На жаль, не всім можна вручити зірку, адже це призвело б до знецінення цієї нагороди. Я, як командир, не існую без свого підрозділу. Якщо вони не довіряють мені, виконання завдань стає неможливим, - зазначає він.

- Є підрозділ, він має свій прапор та шеврон. Що ще треба? - питаю вже наостанок.

- Батальйон. Зараз ми рота, я хочу створити батальйон, який зможе виконувати набагато більше завдань.