Чи актуальна культура в умовах фронтової ситуації: приклади Запоріжжя, Дніпра та Бердянська.

Як культурні події та комунікація працюють у прифронтових містах: кейси Запоріжжя, Дніпра та Бердянська і роль культури у стійкості громад.

Уявіть собі: величезна кількість художників та культурних інфлюенсерів зустрічається в бомбосховищі, що знаходиться менш ніж за двадцять кілометрів від лінії фронту. Українські та міжнародні медіа, включаючи національні видання, BBC та європейських журналістів, прибувають, щоб зафіксувати цю подію. Але їх об'єктиви спрямовані не на обстріли чи руйнування. Вони фокусуються на культурі.

У прифронтових містах це майже завжди викликає одне й те саме запитання: "А чи на часі культура?" Або простіше: "Навіщо фестиваль мистецтва, коли на місто летять КАБи?"

Щоб розібратися в цьому питанні, варто звернути увагу на конкретні приклади з Запоріжжя, Дніпра та навіть тимчасово окупованого Бердянська. У всіх цих ситуаціях культура та зважена комунікація виконували роль не просто розваги, а служили інструментом для збереження значень, запобігання "сірої зони" і захисту міста від зовнішніх наративів.

Сіра зона значень: як міста втрачають свою сутність, зберігаючи при цьому території.

Що трапляється з прифронтовим містом, коли тривалий час у ньому не відбуваються українські події та відсутні сучасні українські смисли? Формується сіра зона.

Цей простір не має виразної ідентичності та швидко насичується чужими наративами, ціннісними системами та логікою. Ззовні все виглядає мирно, проте всередині поступово утверджується байдужість, "нейтральність" у спілкуванні та звичка не чинити спротиву: "В чому проблема?" "Я не маю стосунку до політики". "Це всього лише загальна історія".

Саме тому питання стає критичним: хто і чим заповнить цю зону сьогодні? Якщо зникне український сенс, її заповнить ворог. І тоді навіть фізично українська територія може залишатися під нашим прапором, але у смисловомі вимірі вже бути втраченою.

Коли Британію бомбили -- вона відкривала театри

Цей винахід не є українським. Історія свідчить: культура завжди слугувала захистом в епохи безладу. Під час Другої світової війни Лондон щодня піддавався бомбардуванням. І як реагували британці? Вони відкривали... театри. Незважаючи на повітряні тривоги, люди все ще відвідували концерти.

У 1940 році британський уряд створив CEMA -- організацію, яка поширювала мистецтво по всій країні: на заводах, у портах, у маленьких містах. Логіка була простою: якщо культура зникає, першими здаються не території, а люди. Падає мораль, зникає відчуття спільності й сенс триматися далі.

Після завершення війни CEMA трансформувалася в Британську раду мистецтв — організацію, що продовжує визначати культурну ідентичність Великобританії. Це ілюструє, як культура може діяти не лише в період після військових конфліктів, але й під час них.

Менше ніж за 20 км від лінії фронту: укриття Запоріжжя стали домівкою для тисяч митців та культурних діячів.

У Запоріжжі відчувається присутність фронту. Глухі вибухи вже давно ввійшли в ритм повсякденності. Місто існує між ударами КАБів та відключеннями електроенергії.

У листопаді 2025 року в цьому місці реалізували соціокультурний проєкт під назвою "Антидот", який був спрямований на протидію дезінформації через творчість. Подія відбулася в бомбосховищах і зібрала понад 300 учасників з дев'яти українських міст.

Серед учасників заходу можна було побачити засновників гуртів DakhaBrakha і Dakh Daughters, які отримали Шевченківську премію за оперу-реквієм "Йов". Також були присутні творці українського павільйону Not For Sale на Expo 2025 в Осаці, а також представники UNESCO, Міністерства культури та Українського культурного фонду.

Про подію написали понад 50 українських і міжнародних медіа. Це доводить, що локальна подія в прифронтовому місті може бути в почутою далеко за його межами.

Але реальний ефект цих подій не обмежувався кількістю людей у залі чи бомбосховищі. На саму культурну подію приходили сотні учасників, але завдяки масштабній комунікації про неї дізнавалися сотні тисяч.

Саме комунікація працювала як збільшувальне скло: вона транслювала сигнал далеко за межі міста -- у Запоріжжі триває українське культурне життя, там є люди, які свідомо обирають українське майбутнє. Для тих, хто бачив ці кейси з Києва, Львова чи інших міст, це ставало маркером присутності однодумців та підставою бути сміливішими у власних проявах: у мові, позиції, ініціативах.

Як представники BBC, а також журналісти зі Швеції, Німеччини, Литви та Польщі документували культурні аспекти життя в укриттях Запоріжжя?

Рік тому в Запоріжжі вперше з початку повномасштабної війни відбувся міжнародний фестиваль GogolFest. Цю подію організувала команда, яка згодом ініціювала проект "Антидот". Тоді в коментарях і приватних повідомленнях ставили одне й те саме запитання: "Чи доречна культура, коли місто під обстрілом?" Відповідь дала практика: в таких умовах культура перестає бути лише "подією" і перетворюється на інфраструктуру стійкості — вона об'єднує людей, підтримує бізнес та створює відчуття мирного майбутнього, навіть коли війна стирає горизонти.

Програма включала концерти Dakha Daughters та Pyrih i Batih у підземному паркінгу, вистави "Місто Марії" та "Серце матері", 9-метрову інсталяцію "Дерево пам'яті" і новий мурал "Покрова".

На три дні Запоріжжя перетворилося з простого рядка у звітах про обстріли на справжній культурний центр. Це стало результатом свідомого рішення, ухваленого містом, обласною військовою адміністрацією та організаторами фестивалю.

Одна зустріч на фестивалі = виставка українських дітей в Азії

Є ефект, який майже ніколи не видно одразу, але саме він пояснює, чому ці події працюють. GogolFest роками функціонує як каталізатор локальних спільнот. Херсон. Вінниця. Маріуполь -- ще до 2022 року. Сценарій завжди схожий: команда приїжджає, запускає події, знайомить людей між собою і їде. А спільноти залишаються.

За словами співорганізаторки GogolFest та проєкту "Антидот" Таїсії Друзенко завдання полягало у тому, щоб дати поштовх, наприклад, у Вінниці після фестивалю місцеві ініціативи самі почали запрошувати митців, запускати воркшопи й майстер-класи, розвивати культурне середовище без зовнішнього управління.Місту був потрібен імпульс. GogolFest у цьому сенсі працює як зерно: його достатньо посіяти -- і далі обовязково будут паростки.

Організатори постійно моніторять цей механізм. Після кожної події учасникам розсилається форма для зворотного зв'язку, вивчається медійна активність, а також діє активна спільнота в WhatsApp, куди запрошують усіх учасників. Саме в цьому середовищі виникають нові знайомства, партнерства й спільні ініціативи.

Ось кілька ілюстрацій цього явища: на одній з подій організатори зустріли професорку з Київського національного університету імені Шевченка, яка має експертизу у виявленні фейкових новин та інформаційних маніпуляцій. В результаті, були проведені лекції та майстер-класи у Запоріжжі, Черкасах і Львові, а також запущені курси в навчальних закладах, що призвело до подальших запрошень від учасників в інші міста.

Інший кейс -- знайомство з українкою з Азії, активною діячкою української діаспори. Одна розмова на події переросла в ідею виставки малюнків дітей, які постраждали від війни, з подальшою реалізацією в Китаї.

Зібрали 800 осіб у метро та надіслали сигнал місту: у Дніпра попереду яскраве майбутнє.

У 2024 році в Дніпрі майже не залишилося безпечних публічних просторів для масових подій. Театри та концертні зали не працювали через багатогодинні повітряні тривоги, а відкриті локації були небезпечними. Фактично єдиним місцем, здатним вмістити сотні людей і гарантувати базову безпеку, залишилося метро.

Саме тому культурно-соціальний проєкт "Як звучить Дніпро" відбувся прямо на станції метро "Вокзальна".

6 квітня під землею зібралися близько 800 осіб — це стало першим масштабним офлайн-культурним заходом у місті з початку повномасштабної війни. Організаторами події виступили продюсери музичного тревел-проєкту "Як звучить світ. Україна", команда Євгена та Наталії Синельникових, а нашій PR-агенції було доручено вести всі комунікації.

Концепція полягала в тому, щоб передати атмосферу Дніпра через звуки: мелодії вулиць, голоси мешканців, шум метрополітену, транспорту, виробництв та культурних центрів. На деякий час метро перетворилося з просто укриття на простір, де відчувалася культурна енергія міста.

Результат: після події команда провела опитування серед відвідувачів. Дані показали чіткий ефект: для молодої аудиторії захід став маркером того, що у Дніпрі зберігається активне культурне життя. А отже -- місто має майбутнє, і в ньому є сенс залишатися, планувати й діяти.

Чи можемо ми вже "посіяти" українське навіть на захоплених територіях?

17 вересня 2024 року стало справжньою подією, адже відзначили перший загальнонаціональний День Бердянська одночасно в Києві, Львові та Запоріжжі. Бердянці, що проживають у різних куточках України, зібралися разом, щоб в один день відтворити неповторну атмосферу рідного міста та нагадати всім: Бердянськ — це частина України, і ми неодмінно будемо разом.

У Києві можна було насолодитися звуками плескоту хвиль, криками мартинів та свіжим морським бризом, а також помітити десятки медуз у воді. На Майдані Незалежності, поруч із "Характерниками", розквітли соняшники, зріло жито, а повітря наповнилося ароматом смажених азовських бичків. У Запоріжжі та Львові також були представлені схожі інсталяції: репліки Бердянського маяка, рибальські сітки для виконання бажань, капсули часу, а також "поля" бердянських соняшників. Телемости між містами створювали можливість на кілька годин зануритися у відчуття домашнього затишку.

Представниця влади Бердянська зазначила, що мешканці окупованих територій з нетерпінням чекали на відновлення трансляції. Коли сигнал з'явився, багато з них не стримували сліз: це стало символом єдності, відчуттям, що місто продовжує жити, залишаючись українським, і що вони не залишились наодинці. Важливо підкреслити, що цей ефект був досягнутий не завдяки офіційним медіа, які в умовах окупації заблоковані або небезпечні для використання. Інформація поширювалася через Instagram-спільноти, місцеві соцмережі та заборонені в Бердянську Telegram-канали — тобто через ті джерела, яким населення дійсно довіряє.

У даному випадку сама подія виконала роль лише каталізатора. Справжнім досягненням стала комунікаційна взаємодія: сигнал з незалежної України досягав окупованого міста і відгукувався у вигляді емоційних реакцій, сліз, відчуття єдності та спільності.

Культурні цінності та взаємодія = захист.

Досвід міст, таких як Запоріжжя, Дніпро, Львів і Бердянськ, демонструє важливий аспект: у контексті війни важливо не тільки організувати культурну подію, а й забезпечити її сприйняття та розуміння.

Комунікація перетворює локальний івент на сигнал для сотень тисяч людей, створює відчуття масовості української позиції й не залишає місця для чужих наративів. У цій зв'язці культура -- це зміст. Комунікація -- інструмент. Разом вони працюють як форма оборони -- спочатку в головах і серцях, а згодом і на територіях.