Виборовся з "трикутника смерті", проте став жертвою політичних інтриг: історія командувача армії УНР, генерала Омеляновича-Павленка.

Михайло Омелянович-Павленко організував знаменитий партизанський рейд - переможний Перший зимовий похід

Визначна постать української військової історії, генерал-хорунжий армії Української республіки (УНР) та головнокомандувач під час славного Першого зимового походу, а також керівник Української Галицької армії, залишається маловідомою для більшості наших співвітчизників. Його складна доля заслуговує на увагу. У пам'яті людей залишилися імена відомих українських політиків, таких як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра, тоді як військові діячі залишилися в тіні.

"Горе переможеним!" – історію творять ті, хто здобуває перемогу. Після поразки Національної революції в Україні 1917-1921 років, на жаль, переможцями виявилися переважно радянські та польські загарбники. На карті Європи для України не знайшлося місця, оскільки основні переможці Першої світової війни – Франція та Велика Британія – відмовилися визнати легітимність двох незалежних українських держав. Уряд УНР та ЗУНР, незважаючи на Акт Злуки 1919 року, так і не змогли стати єдиною силою, часто борючись проти ворогів окремо або виявляючи, що їхні союзники та вороги могли суттєво відрізнятися. Наша етнічна територія, від Сяну до Дону, вже до початку 1921 року була розділена між радянською Росією (Велика Україна), Другою Річчю Посполитою (Волинь та Східна Галичина), королівською Румунією (Північна Буковина) та демократичною Чехословаччиною (Підкарпатська Русь - Закарпаття).

Михайло Володимирович з'явився на світ 8(20) грудня 1878 року в Тифлісі, у родині з дворянським походженням. Його батько, генерал артилерії, належав до старовинної української старшинської династії; він був сином сотника Задунайського козацтва, що повернувся до Росії з Османської імперії в 1829 році. Мати Михайла походила з грузинського князівського роду Русієвих-Курцебашвілі. Молодший брат Михайла, Іван, також активно брав участь у національно-визвольних рухах в Україні, здобувши звання генерал-хорунжого армії УНР.

Брати почали свою військову кар'єру в армії Російської імперії на початку XX століття. Михайло був учасником невдалої для династії Романових російсько-японської війни, що тривала з 1904 по 1905 рік. Він брав участь у боях в Маньчжурії, зокрема під Сандепу та Мукденом, де отримав контузію. Після цього він повернувся на службу до Варшави, приєднавшись до Волинського лейбгвардійського полку.

Під час Першої світової війни - командир роти, а потім і батальйону цього полку. Після важкого поранення у плече, яке він отримав в бою з кайзерівськими військами у листопаді 1914 року в Польщі, був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Майже рік Михайло Павленко лікувався від поранення (рука надалі практично не працювала) і наслідків перенесеного тифу. Майже одночасно брати отримали звання полковників. З листопада 1916 року Михайло став начальником II Одеської піхотної школи прапорщиків.

На самому початку Лютневої революції полковник Михайло Павленко, який і виріс, і служив за межами України й не знав мови свого народу, вирішив долучитися до українського руху в армії. Брати українізували військові частини, а також стали Омеляновичами-Павленками на честь діда - Омеляна Павленка. "Починаючи з цього часу, довелося мені зв'язати тісно долю з долею Українського Народу", - писав уже на еміграції Михайло Володимирович. За часів Української Центральної Ради був начальником військової залоги Катеринослава (сучасний Дніпро), організовував Вільне козацтво - добровільні військово-міліційні формування, а також гайдамацький курінь. Працював у Києві та Одесі за розпорядженнями військового міністерства УНР.

Загалом, у політичних суперечках він намагався утримуватися від участі. У жовтні 1918 року, ще під час правління Гетьмана Павла Скоропадського, Михайло Омелянович-Павленко отримав звання генерал-хорунжого. Наступного місяця, 14 листопада 1918 року, після капітуляції Центральних держав у Першій світовій війні, розпочалося Протигетьманське повстання. "Я ніколи не бачив порятунку у розбраті," - ці слова генерала відображали його позицію. Тож незабаром, на запрошення уряду ЗУНР, Михайло Володимирович з грудня 1918 року до початку червня наступного року очолював Начальну команду Української Галицької армії. Після Листопадового чину на Східній Галичині розгорівся кривавий польсько-український конфлікт. Михайло Володимирович разом із УГА пройшов важкий шлях боротьби і, разом із залишками армії галичан, перейшов через річку Збруч.

Директорія Української Народної Республіки та уряд Західноукраїнської Народної Республіки, що змушені були евакуюватися на схід, так і не змогли знайти спільну мову. Більшість лідерів з наддніпрянської України представляли соціалістичні партії, що ускладнювало діалог з консервативними галичанами. Тим часом Антанта наполягала на об'єднанні Добровольчої армії білих росіян та армії УНР. Український історик о. Ісидор Нагаєвський пояснював, чому державницькі змагання українців не отримали підтримки з боку країн Антанти: "Антанта, намагаючись подолати більшовизм, не мала чіткого уявлення про те, якою стане Росія після його знищення. Царські дипломати-емігранти переконали Клемансо в тому, що, якщо Антанта відірве Україну від майбутньої демократичної Росії, то ця 'нова Росія' не зможе стати надійною противагою 'німецькому натиску на схід' або в Європі загалом. Саме цього найбільше боялися французи, тому Клемансо не підтримав права України на самовизначення. Він вірив, що царські емігранти можуть здолати більшовиків і без допомоги українців".

Може тому, маючи широку - і фінансову, і військову - підтримку переможної Антанти в 1919 році, командувач Добровольчої армії (країни Заходу чомусь вважали білогвардійців "демократами") напівполяк Антон Денікін абсолютно не сприймав державницькі устремління українців та навіть поляків. Для перемовин з денікінцями, які влітку 1919 року розгромили червоних, окупували Лівобережну Україну та перейшли Дніпро, Симон Петлюра наказав створити комісію на чолі з Михайлом Омеляновичем-Павленком для встановлення демаркаційної лінії. Як писав Олександр Доценко в книзі "Літопис Української революції", командувач денікінської армії в Україні генерал Микола Бредов "заявив, що наддніпрянської армії не визнає, генерала Омеляновича-Павленка не прийме, а коли той з'явиться, то його буде заарештовано". Якраз у липні 1919 року генерал Михайло Омелянович-Павленко повернувся практично разом із відступаючою армією Західно-Української народної республіки на терени Наддніпрянщини та знову став до лав Діючої армії УНР.

Приклад захоплення Києва 31 серпня 1919 року яскраво ілюструє, наскільки дезорганізованою була тодішня армія. О десятій ранку українські війська, до складу яких входили галицькі частини генерала Антіна Кравса та Запорізька група, без жодного бою увійшли до міста, яке залишили червоні. Протягом двох годин з лівого берега Дніпра в Київ також увійшли підрозділи Добровольчої армії. Як зазначив Симон Петлюра, це призвело до "Київської катастрофи": білі росіяни раптово почали роззброювати українські частини, які отримали наказ уникати збройних конфліктів з денікінцями і виявилися неготовими до опору.

Паніка охопила місто, і білі росіяни фактично витіснили українські війська, які змушені були відступити до Фастова. Багато хто пам’ятає інцидент зі скиданням російського прапора з будівлі Купецького зібрання (тепер Національна філармонія), що насправді закінчився обстрілом і загибеллю десяти кіннотників "чорних запорожців". Спроба досягти угоди з білими росіянами виявилася невдалою. Наступного дня, 1 вересня 1919 року, в Києві було розклеєно наказ генерала Бредова, в якому містилися слова, що підкреслювали імперіалістичну політику денікінців: "...відтепер і назавжди Київ знову стає частиною єдиної і неподільної Росії".

Саме в цій критичній ситуації армію Директорії УНР очолив Михайло Омелянович-Павленко. Дивна ситуація з епідемією тифу в Україні (можливо, викликана диверсією; в інституті Пастера в Парижі зникли пробірки зі збудниками цього захворювання) та незгода між галичанами та наддніпрянцями призвели до поразок в боях із денікінцями та червоними. Українська галицька армія, яка особливо сильно постраждала від епідемії тифу, була вимушена укладати договір (умову) про співпрацю з денікінцями. Уряд Директорії УНР фактично перестав існувати: за кордон виїхали, точніше -- дезертували, члени тріумвірату Федір Швець і Андрій Макаренко; лише один головний отаман Симон Петлюра продовжував боротьбу. Але він все більше схилявся до союзу з Польщею. Чого категорично не сприймали галичани...

Михайло Омелянович-Павленко також продовжував боротьбу і в дуже складній ситуації (залишки армії УНР опинилися в "трикутнику смерті" на півночі Волині між червоними і білими росіянами і поляками) організував знаменитий партизанський рейд - Перший зимовий похід, який розпочався у грудні 1919 року. Близько десяти тисяч бійців пройшли тилами червоних і денікінців, подолавши понад дві тисячі кілометрів. Вони знищували ворожі гарнізони, вели важкі бої за Липовець, Умань, Черкаси, Канів, Смілу, Золотоношу і Балту. А потім розбилися на невеликі загони і у квітні 1920 року пробивалися на захід, щоб об'єднатися з українськими частинами, які брали участь у польсько-радянській війні. Увесь цей час Михайло Омелянович-Павленко знаходився в опозиції до соціалістичних лідерів УНР і особисто до Симона Петлюри, став на чолі "військової опозиції".

У травні 1921 року він фактично втратив свою посаду головнокомандувача армією УНР. Наприкінці того ж року емігрував до Чехословаччини, де став на чолі Союзу організацій українських ветеранів. Він активно співпрацював з Українською військовою організацією (УВО) та Організацією українських націоналістів (ОУН). Після закінчення Другої світової війни переїхав до Західної Німеччини, а згодом оселився у Франції. У період з 1945 по 1948 роки в останньому уряді УНР в екзилі виконував обов'язки міністра військових справ та отримав звання генерал-полковника.

У Парижі 29 травня 1952 року відбулося прощання з видатною особистістю. Його останній спочинок знайшов на кладовищі Пер-Лашез.

Вулиці на честь Михайла Омеляновича-Павленка були названі в таких містах, як Київ (в Печерському районі, у 2016 році), Дніпро, Вінниця, Миколаїв та Вознесенськ.