Екологічні наслідки катастрофи на хуторі Високий у Волині

Хутір Високе розташований на східній межі села Романова, у межах Підгайцівської громади Луцького району Волині. Сьогодні це місце вкрите лише полями, і важко уявити, що колись тут було жваве життя та численний населений пункт. Виселення мешканців з Високого було зумовлено, зокрема, його близькістю до лісу, а також трагічними подіями, що відбулися в цих краях вісімдесят років тому.

Про ті події нагадало кілька днів тому урочисте відкриття й освячення пам'ятного знака українським воїнам, членам Крайового проводу ОУН на Північно-західних українських землях, які трагічно загинули на Високому в нерівному бою з енкаведистами.

Достовірної інформації про кількість криївок, які існували в західних областях України в ті часи, майже немає. Проте в Романові ця цифра відома — дев’ять. Усі вони стали мішенню атак у грудневі дні 1945 року. Безумовно, в селі були люди, які знали або здогадувалися про їхнє існування, але не наважилися про це говорити. Інформація про місця розташування криївок не надійшла з Романова — її викрив зрадник, який не походив із цих місць. У листопаді 1945 року в містечку Торчині здався органам НКВС-НКДБ один з бійців Української повстанської армії, відомий під псевдонімом "Чорний". Мешканці Романова часто бачили його у селі, зокрема на хуторі Високому, де він також брав участь у створенні криївок (в Волині їх ще називали схронами). Саме завдяки допомозі та участі Чорного була викрита ця мережа.

Одна з прихованих криївок розташовувалася під простенькою хатинкою Марії, більш відомої в селі як Маня Панащук. Саме в цьому місці сталася трагічна подія. Більш детальну інформацію про неї я отримав згодом, завдяки публікаціям мого брата, доктора історичних наук Юрія Сороки, а також волинського журналіста Володимира Данилюка і спогадам моєї двоюрідної сестри Галини Бачинської. Галина, зокрема, згадувала, як Марія на зустрічах не раз, з сльозами на очах, повторювала:

Мене заберуть. Ой, мене заберуть! А що ж буде з дітьми?

Її як могли заспокоювали, але Марія далі жила в постійному страху. І для страху, для побоювань, що її вивезуть у Сибір були серйозні підстави, адже під хатою Панащуків була чинна криївка.

Енкаведисти вдерлися до її оселі 13 грудня 1945 року. Ось як оперативно повідомив про цю акцію в Москву нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія своєму колезі, наркому внутрішніх справ УРСР В. Рясному: "Інформую про ліквідацію групи провідних діячів ОУН у Волинському регіоні". Далі йшлося про деталі операції: за вказівкою Чорного, який брав участь у заході, в село Романів прибула спецгрупа під маскою представників Луцького окружного проводу ОУН. Панасюк, впевнена, що спілкується з оунівцями, погодилася зв’язати спецгрупу з трьома членами ОУН, які переховувалися в її домі. Коли Панасюк спустилася до укриття, вона була одразу розстріляна оунівцями, що там перебували. Після цього оунівці, кинувши шість гранат і відкривши вогонь, намагалися вирватися з оточення спецгрупи, але під час перестрілки були знищені. Серед загиблих виявилися: "Чупринка", референт СБ крайового проводу "Модест" та слідчий крайового СБ, псевдонім якого залишився невідомим.

Ось таке повідомлення потрапило на стіл міністра внутрішніх справ СРСР. Ознайомившись із ним, Берія дійшов висновку, що інформація, або, точніше, рапорт про "швидку та успішну операцію" його підлеглих у віддаленому селі Романові заслуговує на увагу найвищого керівництва країни, зокрема й Сталіна. Тож він додає до доповідної записки свій супровідний лист: "Цілком таємно. Екз. №6. Товариству Сталіну. Товариству Молотову. Товариству Малєнкову. Товариству Мікояну. Товариству Антонову. 18 грудня 1945 року. Надсилаю вам доповідну записку Народного комісара внутрішніх справ УРСР товариша Рясного про ліквідацію в Волинській області провідних учасників ОУН".

Як реагував Сталін на цю реляцію, невідомо. Можна припустити, що сприйняв він її із задоволенням. Адже на Волині вдалося ліквідувати керівників ОУН - організації, яка не давала спокою радянській владі. Війна закінчилася, а збройний опір ОУН-УПА тривав. Тому доповідну записку про вбивство в Романові кількох провідних діячів ОУН, а головне - керівника ОУН-УПА Чупринки енкаведисти подали радянському вождеві як неабияке досягнення.

Але В. Рясной, а за ним і Л. Берія ввели Сталіна в оману, видавши бажане за правду: серед убитих 13 грудня 1945 року на романівському хуторі Високе Романа Шухевича (Тараса Чупринки) не було, хоча під час війни і в перші повоєнні роки він таємно відвідував це волинське село. Тоді Роман Шухевич був Головним командиром УПА, головою Секретаріату й головою Проводу ОУН. Чверть століття свого життя він присвятив українській нації, боротьбі за незалежність України. Сім останніх років Шухевич не просто перебував в епіцентрі цієї боротьби, а її очолював і у винятково складних умовах проявив неабиякі організаторські здібності й талант керівника великої підпільної армії.

За ним весь час полювали. Офіційно початок полювання на "Вовка" - так назвали чекісти свого запеклого ворога - було оголошено 3 вересня 1944 року. Саме з того дня радянські репресивні органи розпочали інтенсивні розшукові дії проти Шухевича. Тому він постійно міняв свою дислокацію. У запасі в нього було кілька конспіративних криївок і квартир, також на Волині, щоб у разі небезпеки можна було швидко змінити місце свого перебування. Схованка в домівці Марії Панащук була одним з таких суворо законспірованих місць. За архівними джерелами, така ж схованка була і в сусідньому з Романовом селі Ботині, у будинку Івана Пальохи.

Роман Шухевич, відомий під псевдонімом Тарас Чупринка, впродовж п'яти років після війни вміло уникав ворожих засідок. Його життя обірвалося 5 березня 1950 року в селі Білогорща недалеко від Львова. Під час спроби вирватися з оточення він отримав поранення і, щоб уникнути потрапляння в полон, прийняв трагічне рішення — застрелився.

КРОВАВИЙ НАШИРЕННЯ

Повертаючись до доповідної записки, що була надіслана до Москви, варто відзначити, що в ній неправильно вказано прізвище жінки, яка загинула під час штурму криївки на Високому. Її справжнє прізвище — Панащук, а не Панасюк. За кілька років до початку війни Марія вийшла заміж за Григорія Панащука, молодого чоловіка з невеличкого села Клечані, неподалік від Луцька. Молода родина Панащуків оселилася на хуторі Високому. У 1937 році в них народилася донька, яку назвали незвично для цих місць ім’ям Фійоня. Через два роки з’явився на світ син Толя, а ще через два роки — Юрко. Родина жила в непростих умовах, але намагалася зводити кінці з кінцями. Однак, ситуація змінилася, коли в 1944 році Григорій Панащук був мобілізований до Червоної армії, а того ж року надійшла трагічна звістка про його загибель на фронті.

У доповідній записці обставини трагічної загибелі Марії Панащук подані зовсім не коректно і спотворено. Ось як про це розповідала моєму братові донька Марії, Фійоня, яка була свідком тих подій: "Це сталося в день святого Андрія. Моя мама, бабуся Оксенія, я (мені тоді вже виповнилося сім з половиною років) і мої молодші брати - Толік і Юра - сиділи в хаті. Раптом двері здригнулися, і в хату увірвалися озброєні енкаведисти разом з кількома романівськими стрибками. Сховок вони виявили відразу, у сінях, очевидно, вже знали, де його шукати. Вони самі не наважилися спуститися туди, тому пізніше привели сусідку Надію Ковжук. Під тиском вона спустилася в схрон і незабаром повернулася, сказавши, що там нікого немає. Насправді хлопці-повстанці підказали їй, що казати. І моя мама теж стверджувала, що "не виявила" нікого. Тоді енкаведисти почали кидати гранати у схрон. Від вибухів загорілася стеля в сінях, і балки почали падати. Одна з них вбила маму, коли впала на неї. Хата вже починала палати. Підперши двері ззовні, енкаведисти кинулися на двір. Пізніше з'ясувалося, що з схрону було ще три виходи: в саду, до сусідів Чумаків і до смужави. Відстрілюючись, хлопці загинули саме на цих виходах. А ми в хаті задихалися димом. Один з місцевих стрибків, зглянувшись на нас, потайки відсунув колоду від дверей. І ми, босі, в одязі, почали втікати по снігу в мороз. Разом з бабусею і трьома малими дітьми ми добралися до родичів... Влада не вислала нас у Сибір лише тому, що наш тато, Григорій Панащук, загинув на фронті. Так і жили ми, троє дітей, з бабусею Оксенією. Влітку 1946 року переселилися у нову хатинку на Шляху, яку швидко зібрали з залишків старої."

ХТО ПЕРЕСТАВ ІСНУВАТИ В РОМАНІВСЬКИХ СХРОНАХ?

Кривавий штурм оселі Панащуків та їхнього укриття не став єдиним проявом насильства з боку енкаведистів у той день. Як вже згадувалося раніше, в Романові, за вказівкою зрадника на прізвище Чорний, було атаковано дев’ять укриттів. Для їх знищення були залучені додаткові сили УНКВС. Усі повстанці, які ховалися в цих місцях, загинули або задихнулися від диму під час "викурювання". Ніхто з них не здався і не просив пощади у ворога.

Хто вони? На жаль, нам відомі імена лише трьох з них. Трьох із десяти. Ці імена прозвучали днями в Романові під час відкриття пам'ятного знака, який освятив митрополит Луцький і Волинський Михаїл.

Ярослав Дудар. Він мав різні підпільні псевдоніми - Верес, Архип, Ірчан, Чугайстер. Народився 20 березня 1915 року в селі Карашинці на Тернопільщині. Закінчив польську гімназію в Тернополі. Навчався в 1935-1939 роках у Львівській політехніці. Мав схильність до наук і мистецтв. У вересні 1939 року у Львові його заарештувала польська поліція, однак з підходом до Львова радянських військ вийшов на волю і дістався на Холмщину, у німецьку зону окупації, де став обласним провідником ОУН. Як учасник похідних груп, виконував обов'язки одного з керівників оунівського підпілля в Житомирській, Вінницькій, Кам'янець-Подільській областях.

У 1941 році він потрапив у руки гестапо, де зазнав жахливих мук, але зумів втекти. На відкритті пам'ятного знака у Романові Михайло Паламар поділився спогадом своєї бабусі Анни, сестри Ярослава Дудара, яка згадувала, що з німецької тюрми він "повернувся додому виснаженим, змученим, але після відпочинку знову взявся до справи". Він був членом Крайового проводу Північно-західних українських земель і в 1945 році виконував обов'язки провідника ОУН на ПЗУЗ. Двічі удостоєний Срібного Хреста бойової заслуги УПА. "Я приїхав у Романів з сином, щоб передати внукам про героїзм їхнього родича", - зазначив Михайло Паламар у коментарі для "Суспільного - Луцьк".

Василь Коренюк, відомий під псевдонімом Модест, з'явився на світ у 1919 році в селі Уїздці, що в Здолбунівському районі Рівненської області, у родині священника УАПЦ. Після закінчення Львівської гімназії він долучився до Юнацтва ОУН. Після навчання почав працювати вчителем фізичного виховання в селі Кунині на Рівненщині. Напередодні Другої світової війни завершив курси православного богослов’я у Варшаві, де одружився з Вірою Федотовою, дочкою священника. У період радянської влади Василь обіймав посаду директора школи в Кунині та був депутатом сільської ради. У 1940 році його мобілізували до Червоної армії, а через рік, у червні 1941 року, він потрапив у німецький полон. Після повернення до рідних місць став підпільником і працював у політично-пропагандивному відділі УПА-Південь, де займав посаду заступника начальника військової розвідки. Василь брав участь у Гурбівському бою, що відбувся в квітні 1944 року між силами УПА і НКВС, який тривав кілька днів і завершився успішним виходом українських повстанців з оточення. Його мужність була визнана, і він отримав Срібний Хрест бойової заслуги УПА. На момент своєї загибелі в хуторі Високому він був членом Крайового проводу ОУН на Північно-західних українських землях і працював у слідчій референтурі СБ ОУН на ПЗУЗ. За словами його племінника, який також має ім'я Василь Коренюк, про дядька було відомо небагато, зокрема те, що він служив у армії перед війною, потрапив у німецьке оточення, але зумів вирватися і стати підпільником. "В часи Союзу про нього більше нічого не можна було дізнатися. Лише нещодавно я почав шукати й знаходити документи та публікації, щоб краще зрозуміти його життєвий шлях", — зазначає племінник.

Леонід Волосовець (псевдонім Улас). Народився 7 квітня 1918 року в селі Озденіжі Рожищенського району на Волині. Почав свою суспільно-політичну діяльність в другій половині тридцятих років: був культурно-освітнім референтом Іванчицького надрайону ОУН в Луцькому повіті, референтом Луцької повітової екзекутиви, зазнав переслідувань польською поліцією. У 1943-1944 роках був референтом зв'язку Волинського обласного проводу ОУН. Тоді ж пройшов підстаршинський вишкіл у Карпатах і очолив референтуру Теремнівського районного проводу ОУН. Йому вдалося вирватися в лютому 1945 року з Оржівської пастки НКВС, де він повідморожував руки й ноги (у тій пастці загинув Дмитро Клячківський (Клим Савур), головнокомандувач УПА-Північ). Після одужання очолив Луцький надрайонний провід ОУН. Відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги УПА. У Романів на відкриття пам'ятного знака приїхала внучка Леоніда Волосовця Лариса, яка нині проживає в Тернополі. Він, за її словами, сидів за свої переконання в польській тюрмі, потім пішов в ОУН, воював за Україну і віддав за неї своє життя. І ця його жертва не була даремною. Як і тих хлопців, які тепер гинуть за Україну у війні проти російського агресора.

Отже, вдалося встановити імена й біографії лише трьох українських повстанців, які героїчно загинули в романівських криївках вісімдесят років тому. Інші, та й то не всі, залишилися в українському мартирологу борців за незалежність лише під псевдонімами (подаємо за протоколами дізнання, складеними після завершення енкаведистської операції):

Сизий - приватний секретар головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.

● Макар - регіональний лідер ОУН;

● Апостол - політичний представник Проводу ОУН на ПЗУЗ;

● Вік - агітатор Центрального Проводу ОУН на ПЗУЗ;

Вадим Золотаренко.

● Вовк - Союз;

Григорій.

Згідно з протоколами, ще двоє повстанців, які загинули, залишилися без ідентифікації.

Невідомо, де спочивають герої. У свій час для альманаху "Волинь моя" видатний український поет Дмитро Павличко подарував такі зворушливі рядки:

Дикі груші, що ростуть у лісах Волині.

Повесні божевільно цвітуть.

Там рої злотокрилі бджолині

Медовину беруть і гудуть.

А в долині, де мрії та бризки,

І ліщина, і грабина буйна;

А також невеличкий пагорб поряд з кожною грушею.

Ніби благає про молитву та знак хреста.

Там спочивають курінні в корінні.

Там стрільці і сотенні лежать.

На землях Волині, що є частиною моєї Батьківщини.

Дикі груші палають, мов свічки.

... Неподалік від території, де колись був хутір Високе, на сільському цвинтарі, - чотири могили сучасних захисників України, які полягли в далеких від цих місць краях, на східних українських рубежах. Герої віддали найдорожче, що мали, - своє життя за вільну й незалежну Українську державу, за те, до чого прагнули і що виборювали в нерівному герці, надскладних умовах криївок, оточень, самопожертв їхні незламні попередники. Між цими двома поколіннями - вісім десятиліть, але ворог як був, так і залишається той самий. Але скільки зайд не рвалося захопити нашу землю, підкорити українську націю, вони закінчували тим, що захлиналися у своїй люті, маніакальній жадобі й дикій ненависті, а Україна була, є і пребуде, бо, перефразовуючи інші відомі поетичні рядки, ми є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була.

Михайло Сорока, лауреат державної премії в галузі журналістики України.