Священик, що виконував свої обов'язки в Донецьку: віряни шукали Божого послання - Vatican News

Світлана Духович - Ватикан

"Я всім повторюю, що якщо для більшості українців, також і в Україні, війна почалася в 2022 році, і ми називаємо це повномасштабним вторгненням, то для мене вона почалася ще в 2014 році", - зазначає отець Микола Пілецький зі Згромадження Отців Товариства Христа. 1999 року отець розпочав своє служіння в римо-католицької парафії святого Йосифа в Донецьку, але від 2022 року він там не був. Тепер священник є сотрудником на парафії Санктуарію Пресвятого Серця Ісуса в Кам'янці-Подільському. В інтерв'ю для ватиканських медіа він розповів про зародження свого покликання, про служіння в Донецьку та про те, як це служіння змінила війна в Україні.

Отець Микола, який походить з Калинівки у Вінницькій області, згадує про початок свого священницького покликання. Його бабуся, з якою він з дитинства відвідував костел, відіграла важливу роль у формуванні його віри. Також він згадує отця Ярослава Ґіжицького, який прибув з Польщі до Вінниці. Отець Ярослав був членом Згромадження Отців Товариства Христа, яке спеціалізується на душпастирській підтримці польських емігрантів. Його служіння стало великим натхненням для молодого Миколи, і в 1992 році він вирушив до Польщі, де приєднався до того ж згромадження та розпочав своє навчання в семінарії.

Священник розповідає, що 1992 року, на прохання Слуги Божого єпископа Яна Ольшанського, тодішнього очільника Кам'янець-Подільської дієцезії, отець Ґіжицький вирушив у Донецьк для того, щоб служити для тамтешніх римо-католицьких родин. У жовтні отець Ярослав розпочав там свою душпастирську працю, а вже на Різдво Христове відбулася реєстрація парафії в Донецьку. Ще через рік дали дозвіл на будівництво храму, і з 1994 року Згромадження Отців Товариства Христа почало будувати храм в Донецьку, а в 2006 відбулося його освячення.

"Я отримав свячення на священника 25 травня 1999 року, - ділиться отець Микола, - і вже в тому ж році був призначений вікарієм-помічником до Донецька. Цю парафію я добре знав, адже з 1994 року, ще будучи семінаристом, під час канікул я двічі на рік приїжджав у Донецьк, щоб допомагати спочатку отцю Ярославу Ґіжицькому, а згодом отцю Володимиру Дідуху. Таким чином, я став свідком розвитку цієї парафії. З неї, до речі, виникли багато інших парафій, де згодом служили інші священнослужителі."

Наш співрозмовник підкреслює, що на території Донеччини у той час проживало чимало людей, які походили з Західної України, зокрема з Житомирської, Хмельницької та Вінницької областей. Крім того, тут були й емігранти з Білорусі. "Таким чином, там було багато католиків, - додає він, - і коли вони дізнавалися про присутність римо-католицького священника в Донецьку, то приїжджали з сусідніх міст, таких як Макіївка, Горлівка, Покровськ, Краматорськ, Словʼянськ, Бахмут. Пізніше, коли в цих містах утворилися невеликі громади, ми почали реєструвати парафії та відвідувати їх. З розвитком дієцезії єпископу ставало доступніше призначати більше священників, а також окремих душпастирів для кожної парафії".

Ділячись своїми думками про особливості служіння на Донеччині, отець Микола Пілецький відмітив, що душпастирське служіння, де б воно не було, залишається тим самим у своїй суті. "Ми покликані до того, щоб нести слово Боже, і де б ти не був - чи в західній, чи східній Україні - виклик такий самий, - каже він. - Люди бувають різні, але служіння - те саме. Там набагато легше працювалося, тому що там люди були спраглі Божого слова, і з ними легше працювати, ніж з тими, хто вже має певну формацію, бо щось виправляти набагато важче, ніж будувати від початку".

Священник згадує, як перед будівництвом храму в Донецьку отець Ярослав організовував зустрічі з вірянами в центрі міста. Завдяки допомозі однієї з парафіянок, яка працювала викладачем у університеті, йому вдалося проводити богослужіння в одній із аудиторій навчального закладу. "Люди були спраглі до духовності, вони прагнули знайти Бога та римо-католицьку Церкву. Серед них було чимало осіб з польськими та католицькими коренями, які хотіли охрестити своїх дітей. Але, на жаль, їм доводилося подорожувати тисячі кілометрів до Мурафи або Хмельниччини, аби дістатися до священників. Лише раз на рік, під час відпустки, вони могли відвідати ці місця, щоб сповідатися, приймати Причастя та хрестити дітей, оскільки в їхніх регіонах не було ні храмів, ні священиків. З усіх церков, що колись існували в цих місцевостях, залишився лише один католицький храм у Єнакієвому. В інших містах, таких як Донецьк, де існувала польська діаспора, а також у Макіївці та Маріуполі, всі храми були повністю знищені ще в радянський період".

Згадуючи події 2014 року, отець Микола розповів, що в той рік він став настоятелем парафії святого Йосифа в Донецьку. "Тоді багато наших парафіян залишили ці території, – зазначив він. – Переважна більшість з них вирушила до Польщі, адже мали польське коріння. Польща двічі організовувала евакуацію для всіх, хто міг підтвердити своє польське походження, незалежно від релігійної приналежності. Оскільки в нашому регіоні зникли можливості для працевлаштування і розвитку, багато молоді також виїхали в різні країни. Сьогодні наші парафіяни живуть не тільки в Україні, але й у Польщі, Португалії, Канаді – вони роз'їхалися фактично по всьому світу, прагнучи забезпечити краще майбутнє та спокій для своїх дітей. В нашій парафії залишилися, в основному, літні люди. Лише кілька молодих сімей залишилися, щоб піклуватися про своїх батьків, які не бажають виїжджати".

Розповідаючи про той період, римо-католицький священник зазначив, що він міг безперешкодно продовжувати своє душпастирське служіння: "Були різні перевірки, бо не можна було дати якогось політичного поводу для того, щоб заборонили служіння. І з огляду на те, що нічого не могли знайти, жодного якогось політичного підтексту, а було чисто релігійне служіння, тому заборони як такої я не мав в служінні".

Отець Микола підкреслив, що в той період йому допомогла підтримка чотирьох греко-католицьких священників, які також продовжували там своє служіння, бо з римо-католицьких священнослужителів він був один. Також йому допомогло те, що він мав приписку в Донецьку.

"Для мене пріоритетом завжди було служіння, і якщо би сьогодні була можливість там бути, я би там був, - підкреслює отець Микола, - але такої можливості просто зараз немає. І мені дуже важко це переживати, тому що люди, які там залишилися, мені телефонують, вони плачуть і кажуть: "Ми так тішилися, коли парафія постала, що нас буде кому поховати, що ми можемо сповідатися, причащатися, а тепер будемо вмирати і навіть ніхто нас не поховає і ніхто за нас не помолиться". І коли чуєш такі слова, то звісно, що тебе серце болить через те, що вони там залишаються на одинці, а ти далеко. І не тому, що не хочеш там бути, а тому, що не можеш там бути. І це ще більший біль за парафіян".

Повертаючись думками до початку повномасштабного вторгнення, отець Пілецький каже: "Я всім повторюю, що якщо для більшості українців і в Україні війна почалася в 2022 році, і ми так називаємо повномасштабне вторгнення, - то для мене вона почалася ще в 2014 році. Наш храм розташований недалеко від Донецького аеропорту, а ми знаємо про ті події, які там відбувалися в той час. Вночі все небо світилося, все трусилося. Для мене вже тоді була відчутною ця війна. Тому коли все розпочалося в 2022 році - а в той момент я був у Кам'янці-Подільському - і звучали перші сирени протиповітряної тривоги і треба було спуститися в бомбосховище, то я вже всіх заспокоював. Говорив: "Спокійно, без паніки. Не поспішаємо". Бо всі були у великому шоці, а я вже це раніше пережив, тому знав, що не треба так панічно реагувати, а до всього треба спокійно підходити. Це не значить, що треба себе наражати на небезпеку, але потрібно зберігати спокій, бо коли ти в паніці, то можеш зробити більше помилок".

Нині отець Микола виконує своє душпастирське служіння як сотрудник у парафії санктуарію Пресвятого Серця Ісуса в Кам'янці-Подільському, де також активно працює його Згромадження Отців Товариства Христа. З цього храму регулярно організовуються онлайн-трансляції молитов і богослужінь, до яких приєднуються парафіяни отця Миколи з різних куточків світу, де вони опинилися. Священник підтримує зв'язок з ними. "Коли я відвідую парафіян, які покинули Донецьк і переїхали в інші країни, - розповідає він, - їхні теперішні настоятелі відзначають: 'У вас були такі активні парафіяни, що, приїхавши сюди, вони одразу стали частиною життя парафії'. Це приносить велику радість. Сумні моменти компенсуються такими щасливими моментами, коли ти бачиш результати своєї праці. Це радує, що ніхто не відійшов від церкви, і навіть у ці непрості часи вони всі ще віддані Богові, тримаються своєї віри і не відчувають образи на Нього. Адже під час страждань часто виникають запитання: 'Чому це сталося? Чому я страждаю?' Але якщо людина зберігає віру, вона здатна подолати всі труднощі".

У рамках Ювілейного року, що зосереджений на темі надії, ми звернулися до отця Миколи Пілецького, щоб дізнатися, де він вбачає світло надії в Україні. "В людях," - відповів він. - "Саме людина здатна на зміни. Наразі ми чуємо все більше голосів, які стверджують, що всі втомилися. Цю надію ми затискаємо втомою. Спочатку ми жили сподіваннями, а тепер втрачаємо віру, бажаючи, щоб все просто закінчилося, мовляв, "як буде, так буде". Але ми не маємо права складати руки. Мене згадує молитва Мойсея, коли Ізраїль вийшов з єгипетського рабства: коли Мойсей молився з піднятими руками, Ізраїль отримував перемогу, а щойно руки опускалися — програвав. Тому знадобилися двоє людей, щоб підтримати руки Мойсея вгорі. Так і ми повинні підтримувати один одного в молитві. І чудово, що цей Ювілейний рік присвячений надії, адже він нагадує нам про необхідність не здаватися, не опускати руки, а рухатися вперед з вірою, сподіванням і любов'ю — всі ці якості мають бути разом, і ми повинні втілювати їх у своєму житті. Адже любов є тією силою, що долає ненависть, і якщо в наших серцях не буде любові, а лише ненависть — ми просто загинемо."