"Ракети націлилися на орків." Спортсмен, що виступав у Росії, охарактеризував росіян як бездушних у зв'язку з війною проти України.

Ознайомтеся також з:

"Нас не лякали зірки НХЛ". Гра збірної України в Москві залишила розчарування у нападника, що виступав у Росії.

Свою хокейну кар'єру він розпочав у Крижинці, згодом перебрався до київського Сокола, де у складі дорослої команди двічі ставав чемпіоном України -- у 1993 та 1995 роках. Після цього Семенченко продовжив виступи в московському Динамо, а через рік -- у ЦСКА, де грав до 1997 року.

Пізніше хокеїст виступав у Польщі, Німеччині та Білорусі, а у 2006 році повернувся до Росії, підписавши контракт із ХК Дмитров.

Семенченко закінчив свою спортивну кар'єру після чемпіонату світу 2008 року. Останній рік він виступав за команду Юність-Мінськ.

У 2011 році Віталій стартував свою кар'єру в тренерській сфері, ставши асистентом головного тренера київського клубу Беркута. Протягом 2015-2016 років він брав участь у тренерських командах білоруського Немана, українського Кривбаса та польського Подхале. Згодом він вирішив кардинально змінити свій професійний шлях і перейшов працювати в приватний сектор.

24 лютого 2022 року, в день, коли Росія розпочала своє вторгнення, Семенченко повернувся до Києва з робочої поїздки. Саме донька першою повідомила йому про початок війни.

-- Розкажіть, яким для вас був день, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

Якщо бути відвертим, я повернувся з Чернігова опівночі, де проходив службову поїздку. Лише через чотири години після мого приїзду розпочалася війна. Я не міг усвідомити, що це відбувається. До останнього переконував усіх, що все буде добре.

У колі товаришів іноді виникали запитання: "Чи станеться це, чи ні?" Чутки ширилися, але я їм не довіряв. До п’ятої години ранку я сидів в повному невіданні. У той час у нас проживала донька з малюком — нашою внучкою. О четвертій ранку вона підійшла до мене і сказала: "Тату, війна почалася".

Я сказав: "Доню, про яку війну ти говориш? Я ж тільки що приїхав. Лягай спати". Але вона не здавалась: "Ти не зрозумів, все вже розпочалося". І лише через кілька хвилин ми почули вибухи — один за іншим.

Вранці я хотів поїхати на роботу, але не зміг навіть виїхати з двору через шалені затори, тож повернувся назад. У перші години для мене було головне -- знайти дитяче харчування для онуки. Виїхати нікуди не можна, дістати нічого неможливо. Ніхто не знав, чим усе це закінчиться.

До нас завітали куми. Принесли з собою різні закуски, ми зібралися разом, але ніхто не знав, що робити далі. Вони сказали: "Ми приїхали з Києва", адже ми мешкаємо на Виноградарі, а неподалік розташовані Буча та Ірпінь.

Наступного дня вони знову пропонували нам виїжджати: "У вас маленька дитина, вам не можна залишатися". Зрештою, самі виїхали через кілька днів.

Тим часом ми надіслали всім близьким і друзям повідомлення з нашими координатами та повідомили, що вирішили залишитися. Хоча вже протягом тижня щоночі проводили час в підвалі разом з онукою.

Невдовзі куми знову зателефонували: "Якщо ви самі не виїдете, ми приїдемо за вами". Я усвідомлював, що їхній приїзд лише додасть метушні. Тож ми з дружиною вирішили, що потрібно вивозити дітей. Поїздка містом виявилася жахливою: блокпости, сліди від техніки, уламки. На Інтернаціональній площі ми побачили розстріляний автобус, дві палаючі автівки, а поруч — тіла. Шукали воду для дитячих сумішей в магазинах. Проспектом Перемоги їхали по зустрічній смузі: інша сторона була заблокована, сліди від куль, спалений танк. Коли дісталися площі Лесі Українки, в повітрі відчувався запах диму.

Ранком наступного дня ми вирушили з Києва ще до світанку.

Чи могли ви помітити російські війська в Києві?

Ні, я особисто не зустрічав російських військових. Слава Богу, у мене не було з ними жодних контактів. Читав лише в деяких дописах, що вони намагалися прорватися через Оболонь, Бучу та Ірпінь. Пам'ятаю, коли вже почало світати і стало трохи тихіше, ми виходили з укриття. Хоча важко це назвати справжнім укриттям — просто підвал у багатоповерхівці. Виходили, щоб подихати свіжим повітрям, і бачили, як наші ракети летять у бік ворога, прямо над нашими головами.

-- Чи справді ви вважали, що конфлікт завершиться так швидко?

Я зовсім не вірив у неї. Мені здавалося, що це триватиме всього тиждень, максимум 15 днів, можливо місяць, але не більше. І уявити не міг, що все складеться саме так. Люди, з якими... Це просто жахливо. Справжні нелюди.

Раніше ми писали, що колишній нападник збірної України грав під чужим прізвищем у Вінниці.