Безлюдна соціальна політика

Сумні події, які сталися останніми тижнями, знову вразили всю країну: дванадцятирічна дівчинка з Закарпаття, що роками зазнавала насильства в родині; десятирічний хлопчик з Вінниччини, який помер від голоду, маючи інвалідність; дев’ятирічна дитина, що загинула разом із матір’ю на Житомирщині... Ці трагедії об'єднує не лише те, що жертвами стали діти, а й те, що суспільство вимагає відповідальності від працівників соціальних служб та служб у справах дітей.

Протягом більше десяти років я займаюся діяльністю в соціальному секторі. Коли моєму сину з важкою інвалідністю виповнилося шість років, і після того як ми вичерпали всі можливі способи допомоги, я прийняла рішення залишити науково-дослідний інститут. Я відмовилася від своєї економічної освіти, оскільки мені потрібно було знайти спосіб підтримати не лише сина, а й усю нашу багатодітну родину. Всі ці роки я активно працюю та волонтерю в громадському секторі, співпрацюючи з Міністерством соціальної політики та соціальними працівниками на місцях. На жаль, я стала свідком поступового занепаду соціальної сфери та зневажливого ставлення до її працівників.

Так, це справжня класика передвиборчих кампаній — роздавати по кілька тисяч гривень усім, хто трапиться: від власників заводів до матерів-одиначок з трьома дітьми. Але щоб це відбувалося так систематично, за будь-якої нагоди ("Пакунок школяра", "Зимова підтримка", різноманітні кешбеки), використовуючи кошти, які не належать, і часто є позиченими, завдаючи шкоди політиці євроінтеграції на фоні війни та реального, а не вигаданого "зубожіння" — такого ще не було. Тут вже жодні приказки про дно не зможуть допомогти.

Вже давно стало очевидним, що соціальні виплати не лише не покращують ситуацію, а й поглиблюють проблему, підсилюючи патерналізм і роблячи людей залежними від допомоги. Це призводить не лише до збільшення рівня бідності, а й до формування безпорадності, яка передається з покоління в покоління в родинах.

Можливо, корінь проблеми полягає в тому, що ці групи мають різні інтереси? Багато з нещодавніх міністрів соціальної політики не мали ані належних знань, ані хоч якогось досвіду в цій галузі. Вони були політичними призначенцями, які, витрачаючи кошти платників податків і страждаючи від донорських вимог, перші півроку намагалися зрозуміти ситуацію, здійснювали закордонні поїздки, щоб хоча б приблизно осягнути, як хтось досяг успіху, і, намагаючись виглядати переконливо, декламували про соціальні послуги на різноманітних публічних заходах. Водночас вони підписували проєкти постанов, що стосувалися чергових виплат грошей.

Однак нинішній керівний склад Мінсоцʼєду "перевершив" усі попередні: жоден із цієї сімки й близько не був дотичний до соціальної політики до свого призначення.

То чого можна очікувати від людей, які ще вчора робили кар'єру в сільському господарстві, внутрішніх справах, бухгалтерії чи фінансах? Як показує досвід -- здебільшого вимивання справді професійних кадрів на всіх рівнях і зневаги від суспільства. Я цілком вірю, що ці посадовці мають певні чесноти й сповідують цінності, які роблять їх гарними людьми, але, незважаючи на дуже поширене бачення, для керування соціальною сферою цього критично мало.

Мені, може, було б навіть цікаво послухати правдоподібні історії, що їх спонукало стати на цей шлях і взяти на себе відповідальність за життя й смерті мільйонів українців, але з цього понеділка в міністерстві вже не працюють дві останні людини, з якими можна було не просто фахово комунікувати, а й реалізувати кілька дуже корисних і прогресивних змін. Підозрюю, що не лише гідної зарплати їм забракло (не прикидаймося, що 20-30 тисяч гривень на руки -- це адекватна платня для міністерських головспеців), а й елементарної поваги та професійної комунікації з боку начальства.

Той обсяг тексту, що наведено вище, є своєрідним мінімумом, на який я змушена була витратити час, аби розглянути "соціально-політичний аспект", адже саме з нього виникають усі проблеми. Можна було б додати ще кілька слів про шию, що рухає цією головою, але давайте на цей момент зробимо вигляд, що маємо справу з незалежними політиками.

Головними героями моєї статті є представники соціальної сфери. І це не просто слова — вони справжні герої, які заслуговують на визнання. Це ті, хто отримує найменшу оплату за свою працю і часто залишається непоміченим у кожній громаді. На жаль, піарники від влади, такі як депутати та прокурори, які, на жаль, більше піклуються про свої репутаційні бали у соціальних мережах, ніж про реальні проблеми, вважають, що ці працівники повинні забирати дітей із сімей при найменших ознаках неблагополуччя. Натомість їхнє завдання полягає в запобіганні цим складним життєвим ситуаціям. То чому ж їхня робота часто виконується так неякісно?

Розпочнемо з того, що навіть до початку повномасштабного вторгнення в жодному населеному пункті не дотримувалися основних норм щодо кількості спеціалістів з соціальної роботи. А саме, один фахівець має припадати на тисячу мешканців у селах і на п’ять тисяч у містах. Щоб соціальна працівниця могла допомогти матері впоратися з безвихіддю та запобігти складним життєвим обставинам, до того як жінка, зневірившись від втрати опори та відсутності роботи й перспектив, почне вдаватися до алкоголю, у невеликій громаді з населенням десять тисяч осіб повинні працювати не менше десяти фахівчинь. Чи бачили ви десь таку ситуацію? (Звичайно, така кількість соціальних працівників виглядає нереалістично навіть для заможних країн, але саме для попередження проблем і своєчасного реагування вони потрібні в такій кількості. Як тільки соціальна (а також безпекова, економічна тощо) ситуація покращиться, потреба в такій кількості зменшиться.) В найкращому випадку в громаді працює одна жінка (за весь час моєї діяльності я зустріла лише одного чоловіка) на всю спільноту, на яку, окрім зростаючої в геометричній прогресії кількості документів та письмової роботи, покладають ще й безліч адміністративних функцій, які не є її основними обов'язками. Часто ця жінка приходить на цю "посаду" не з хорошого життя, адже за такі гроші (8000 гривень "чистими" - це вже велика удача) готові працювати, щоб звести кінці з кінцями і не стати разом із власними дітьми отримувачами соціальної допомоги від держави.

Зверніть увагу, будь ласка, на ситуацію, що склалася під час повномасштабної війни. Кількість людей, які потребують допомоги та є соціально вразливими, продовжує зростати. Лише в останні кілька місяців донори, окрім проведення безлічі тренінгів, які, безумовно, є корисними і допомагають людям відновити почуття власної гідності та значущості, почали надавати додаткові виплати для тих, хто працює безпосередньо з населенням. Але варто зазначити, що після завершення тренінгів залишається лише накопичений досвід. Проєкти закінчуються, а зарплата знову складає лише 6-8 тисяч гривень. Для порівняння, касир в АТБ отримує мінімум 20 тисяч гривень. Який вибір зробили б ви?

Врахуймо ще один момент у роботі працівників служб у справах дітей: коли вони приходять додому до неблагополучної родини, а на них у прямому сенсі спускають собак або голова родини в алкогольному угарі кидається в кращому разі з кулаками, а то й із сокирою чи зброєю. Приваблива перспектива, правда? А як щодо тих, хто працює на територіях, які зараз під обстрілами, і кому, на відміну від правоохоронців, під час вилучення дітей не видають бронежилет чи інші засоби захисту?

А що ж відбувається далі, коли цей квест із загрозою для життя та здоров'я все-таки вдалося пройти й дитину вилучено? Інтернат -- не варіант, патронатних сімей -- гострий дефіцит. Знаю не одну співробітницю служби у справах дітей, які просто приводять до себе додому. Бо як не вилучиш вчасно -- будеш у всіх заголовках і винна з усіма наслідками за законом. Просто "робота мрії".

Отже, я запитую вас, шановні представники влади, де ж ваші зусилля у піарі щодо підвищення престижу роботи в соціальній сфері, а також щодо збільшення зарплат для працівників соціальних служб і служб, що займаються справами дітей? Так, я вже ознайомилася з цією постановою про підвищення тарифів, у якій стверджується, що "ці зміни не вимагатимуть додаткових витрат з Державного бюджету". За попередніми оцінками, саме місцеві громади повинні будуть виділити з власних бюджетів десятки мільярдів гривень щорічно. Чи розумієте ви, до чого це призведе? Ні, це не призведе до збільшення кількості охочих працювати в соціальній сфері, а навпаки — до подальшого скорочення штатів. Там, де раніше працювало двоє фахівців, залишиться лише один. Сподіваюся, що цього не станеться.

Звісно, тоді стануть іще трохи винними громади, бо ж держава "подбала", зарплати підвищила. (Є в мене багато аргументів і на захист громад, але сьогодні не про них. Просто згадайте останні новини про те, як у них забирають податкові надходження, бо йде війна, а тому децентралізація -- не на часі.)

Який варіант може бути рішенням?

Якщо вже не обійтися без піару, то давайте оголосимо наступний рік Роком працівників соціальної сфери. Визнаймо: коли ми стверджуємо, що основою соціальної політики має бути Людина, ми також маємо на увазі ту особу, яка її втілює та реалізує на всіх рівнях — від соціального працівника, який доглядає за бабусями, до фахівця в міністерстві, що розробляє стандарти. Адже бездушна соціальна політика в першу чергу говорить про ставлення до тих, хто її втілює, хто працює над її реалізацією, хто відчуває її на собі.

Вам бракує конкретики в цих пропозиціях? То давайте протягом першого місяця наступного року її напрацюємо, щоб на грудень 2026-го щонайменше вдвічі зросли не лише зарплати, а й кількість ранніх виявлень людей у біді й запобігань.

Пропоную цікавий флешмоб: шановні працівники соціальної сфери, поділіться своїми історіями з професійного життя. Закликаю вас писати не лише про складнощі, адже у вас є чим пишатися, незважаючи на всі виклики. Також, будь ласка, утримайтеся від звинувачень тих, хто потребує допомоги, адже кожен з нас може опинитися в їхній ситуації. Давайте розірвемо замкнуте коло жертви — агресора — рятівника. Мені, на жаль, не зовсім вдалося це зробити, але я намагатимусь виправити свої помилки, прошу вибачення.

Шановні медіа, ми щиро запрошуємо вас приєднатися до нашої ініціативи. Давайте разом створимо мільйонні охоплення новинами, що висвітлюють надзвичайну працю працівників соціальної сфери.

Вибачте за емоційність, але коли, як не тепер, варто мріяти про справжнє чудо — соціальну політику, що ставить людей у центр?