Атаки на військових ТЦК: чи стала Росія вже не ворогом?

В Україні відбувається спроба утвердити нову концепцію: ворогами українців більше не є росіяни, а військові, які служать в ТЦК, на думку Лариси Денисенко.

З 2025 року можна відзначити, що опір абсолютно легітимному процесу мобілізації, який проявляється у формі укриття чоловіків, розповсюдження попереджувальних повідомлень у чатах Telegram та Viber, а також фізичного втручання з метою зупинки військовослужбовців ТЦК (територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. - Ред.) або їхніх транспортних засобів, перешкоджання їхній роботі, набув характеру конкретного і радикального насильства.

Внаслідок цих трагічних подій загинули та отримали поранення військовослужбовці, які віддано виконували свої обов'язки в умовах воєнного стану. Нещодавно у Львові віддали останню шану двом військовим ТЦК, які стали жертвами смертельних ножових поранень. У Вінниці відбулася бійка, в якій постраждали одразу двоє військовослужбовців ТЦК, а 6 квітня в Харкові стався напад, під час якого використовувалася холодна зброя.

У різноманітних Telegram-каналах множаться відео, з яких мало що можна зрозуміти по суті, але які скеровані на запевнення в тому, що "людолови" звіріють". Коментарі під такими відео емоційно вибухові, нещадні, огидні, сповнені образи, страху, гніву та агресії. І вони створюють синергію для інформаційних кампаній, що намагаються ствердити нову реальність: ворог українців - не росіяни, ворог українців - військовослужбовці ТЦК.

Я не збираюся заперечувати, що в рядах ТЦК є випадки корупції, насильницького утримання чоловіків, зловживання службовими повноваженнями та порушення прав на гідне ставлення і медичну допомогу. Кожен з цих незаконних вчинків повинен бути досліджений.

Запевняю, що це питання перебуває на розслідуванні: з моменту початку повномасштабної агресії росії* вже розпочато більше 550 кримінальних справ проти співробітників ТЦК. Тому не варто казати, що їхні неправомірні дії залишаються без уваги.

Однак все це не має працювати як криве дзеркало з дуже небезпечним для країни, що обороняється від російської агресії, зміщенням акцентів.

До тих пір, поки правова система функціонує і існує шанс захищати свої права законним шляхом, суспільству слід бути обережним щодо прийняття насильницького опору законним діям.

Коли людина втрачає відчуття екзистенційного страху або не має можливості ані усвідомити, ані, на її думку, зупинити великого супротивника, вона починає шукати способи протистояти більш локальним загрозам, які є ближчими і зрозумілішими. Вона прагне знайти укриття, відпочити, втекти, знайти фінансову підтримку, витримати труднощі або навіть скоїти вчинок, який, на її думку, є "справедливим" і несе меншу небезпеку, ніж приєднатися до тих, хто щодня боронить її, у тому числі від великої і невизначеної загрози.

Відчуття меншої загрози від того, що ти чиниш вбивство, у порівнянні з тим, щоб відстояти своє право не бути мобілізованим, або отримати відстрочку або, зрештою, мобілізуватися, є підтвердженням того, що громадянин, котрий вчиняє насильницький злочин, дій власної держави боїться значно менше ніж війни та дій ворога.

І часто на боці людини, котра вчинила злочин проти військовослужбовця ТЦК, стоїть чимало людей, котрі щиро вважають, що людина має право жити своє краще життя попри все. Що ця війна - війна політиків, тож хай вони нею і займаються. Що якщо людина живе не в окупації, то є хтось, спеціально навчений, хто не пускає ворога в її тилове місто чи село. Що у дитини має бути тато, у мами - син, у дружини - чоловік. А ще є ті, хто створений для війни, а є ті, хто створений для миру, тому другим треба дати спокій, поки інші тримають оборону, неважливо, втомилися вони чи ні, і на що мають права.

Однак, ці особи, здається, не усвідомлюють важливого моменту: усі їхні висловлювання втрачають значення у ситуації, коли державна система зазнає агресії, і правопорядок фактично відсутній. Коли на спробу чинити опір, не кажучи вже про насильницькі дії, поліція не реагує (незалежно від того, наскільки це прикро чи несправедливо), а натомість тебе просто без розслідування та судового процесу вивозять у невідомому напрямку або навіть ліквідують на місці. Це реальність, що спостерігається на окупованих територіях, про які не хочеться думати, адже вони далекі і ситуація там "не така проста".

*Збережено оригінальну орфографію автора.