На щиті повернувся додому морський піхотинець Павло Герасимов. "Ми сподівалися і віримо в дива" - Історії з життя.

У грудні 2024 року він рішуче взявся за захист України. Побратими відзначають його як відважного бійця, а рідні, друзі та знайомі пам'ятають його як добру, врівноважену та чуйного чоловіка.

"Павло молодший на п'ять років, тому з дитинства ним опікувалась я. Гралась з ним, до школи водила, уроки ми разом вчили. Тож ця втрата для мене дуже важка, -- розповідає Людмила Яременко, рідна сестра воїна. -- Після школи Павло трудився різноробом на місцевому підприємстві, тоді поїхав до Києва й Одеси в пошуках кращого життя".

Згідно зі словами її співрозмовника, раніше брат не мав жодного військового досвіду. Тому для неї стало справжнім сюрпризом, коли у грудні 2024 року він вирішив добровільно піти до військкомату.

Павло відзначався сильним почуттям справедливості, безмежною любов'ю до України та переконанням, що росіяни не є нашими братами. Він з гордістю приєднався до Збройних Сил України і поділився в соціальних мережах фотографіями з моменту своєї присяги, - ділиться Людмила Яременко. - Брат служив у 35-й окремій бригаді морської піхоти на позиції стрільця спеціалізованого підрозділу. Після проходження навчання його направили захищати Донеччину. Як пізніше згадували його товариші, Павло швидко зарекомендував себе як сміливий воїн, завжди підтримуючи інших навіть у найскладніші часи. Востаннє я розмовляла з Павлом 18 січня минулого року. Він запевнив мене, що все гаразд, і попросив не турбуватися за нього.

Життя військового обірвалося 21 січня 2025 року неподалік села Слов'янка в Донеччині. Це було його перше бойове завдання. "Під час штурму мій брат отримав множинні поранення від осколків, які виявилися смертельними, -- з гіркотою згадує сестра. -- Територію швидко захопили, і вороги забрали тіла українських солдатів. Незабаром нам повідомили, що Павло зник безвісти. Тато здав зразок ДНК. І далі -- ми сподівалися і вірили в диво... Потім виявилося, що в квітні 2025 року Росія повернула тіло Павла. До липня 2026 року воно знаходилося в одному з моргів. Мій чоловік пішов на упізнання, адже я не змогла туди вирушити..."

34-річного захисника поховали в рідній Іванівці на Вінниччині, поруч із його матір'ю. "Побратими запевнили, що помстяться за нього, — говорить Людмила Яременко. — Але ми хочемо, щоб відвагу Павла визнали й посмертно. Орден — це найменше, що державі слід зробити, щоб вшанувати пам'ять воїна, який віддав своє життя за нашу незалежність."