Коли я спостерігаю за зіркою, мені здається, що веду розмову з Дмитром.

Втрата матері завжди сприймається як найглибший біль, тоді як втрата партнера може залишатися недооціненою.

Я вперше зустріла Дмитра влітку 2011 року у парку. Вже наступного дня ми знову перетнулися, і між нами швидко зав'язалися стосунки. Перші обійми залишили в мені відчуття: це саме той, кого я шукала. На нашому першому побаченні ми проходили повз величезну калюжу, коли раптом мимо пролетіла машина на великій швидкості. Я зрозуміла, що ось-ось опинюся в бруді. Але Діма миттєво став між мною та небезпекою, і вся брудна вода потрапила на нього. Я залишилася сухою, а він став схожим на героя. Це вразило мене: хоч він і молодий, але вже вміє поводитися як справжній чоловік. Завжди з ним відчувала себе в безпеці.

Дмитро отримав освіту в галузі економіки, проте його кар'єра складалася з роботи в багатьох сферах. Він був комірником, експедитором і навіть оператором на пошті. Коли з'явився на світ його старший син, він зайнявся будівництвом.

У мене були проблеми під час вагітності, тому направили у Вінницьку лікарню. Там зробили екстрений кесарів розтин, рятували обох. Подзвонила Дмитру і сказала, що народила сина. Чоловік подумав, що я жартую, бо це було 1 квітня.

У січні 2017 року Дмитро сказав, що підписує контракт зі Збройними силами України. Запитала: "Чому так вирішив?" Відповів коротко: "По-іншому не можу". 30 січня став бійцем 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Згодом Дмитра направили в Донецьку область, десь у район Маріуполя. Коли чоловік приїжджав додому, помітила, що змінився, змужнів. Потім були знову ротації в Донецьку область, на Луганщину.

Наш молодший син з'явився на світ 15 лютого 2021 року. На виписку з пологового будинку чоловік не зміг приїхати, оскільки його відпустка почалася лише через місяць, а бригада повернулася на ротацію. У серпні ми вирішили організувати хрестини малюка і зробити це святкування особливим — в ресторані, з живою музикою, фотозоною та відеографом. Чоловік відчував гордість від того, що нарешті можемо зібрати разом всю родину та друзів.

У листопаді 2021-го Дмитро сказав, що вони вирушають раніше на полігон на злагодження. У лютому 2022-го чоловік узяв відпустку - планували відсвяткувати перший день народження молодшого сина. Хотіли запросити лише найближчих, адже дитині зробили операцію і їй не можна було сидіти чи вставати на ніжки. Але 13 лютого Дмитрові зателефонували й повідомили: терміново прибути на полігон. Вони стояли поблизу Олешківських пісків. Чоловік лише встиг подарувати мені квіти до Дня закоханих і сфотографуватися з дітьми. А 24 лютого, о п'ятій ранку, подзвонив і сказав: "Почалося. Ми прийняли бій. Збирай дітей". З дитиною після операції ми далеко не доїхали б, тому вирішили перебратися до бабусі в село. У неї є пічка, криниця й погріб. А в нас будинок на електриці, тим паче живемо в дев'ятиповерхівці біля центральної траси.

Першого дня великої війни біля Антонівського мосту точилися колосальні бої. О восьмій вечора танковій групі під керівни­цтвом старшого лейтенанта Євгена Пальченка вдалося вибити десантників РФ й повернути міст під контроль ЗСУ. Тримали його 12 годин. Завдяки цьому в ніч з 24 на 25 лютого 59-та бригада вийшла, але 11 воїнів, зокрема Дмитро, не встигли це зробити і залишилися в оточенні на лівому березі.

Вони вибиралися з оточення майже тиждень. Поступово, маленькими кроками, дісталися до Дніпра. На вулиці панував лютий холод, і розпалювати вогонь було небезпечно. Їжі не було, а воду доводилося брати з річки. Пройшли приблизно 700 метрів через заплави вбрід, а далі - на човнах. Дмитро вважав, що не зможе вибратися звідти, телефонував мені, прощаючись. Я відповіла: "Я не хочу бути вдовою у 32". На жаль, стала нею у 33 роки.

Чудом хлопці змогли вирватися з оточення. Темрява стала їхнім рятівником. На протилежному березі їх зустріли, очистили, нагодували та переправили до Миколаєва. Там вони натрапили на залишки бригади, і розпочалася оборона міста.

Уперше після початку великої війни Дмитро приїхав додому влітку. Це була особлива відпустка. Рахувала, що в житті молодшого сина, якщо зібрати всі відпустки по краплинах, Дмитро був місяців чотири. Старшому сину тата також не вистачало. Максим радів, коли той приїжджав додому. Звичайно, ми говорили по телефону і відеозв'язку, але це не замінить живого спілкування.

Саме в день мого народження відбулося звільнення Херсона. Дмитро згадував, як дивовижні люди живуть на півдні. Вони надавали допомогу всім, незважаючи на смертельний ризик. Навіть не маючи практично нічого, ділилися останнім, адже це — для наших захисників. Коли хлопці стояли в обороні в одному з сіл Херсонщини, місцеві жителі зіштовхувалися з руйнуваннями своїх домівок. Готували їжу на саморобних печах, які зводили з цегли. Що стосується харчування в 59-й бригаді, то чоловік ніколи не висловлював невдоволення. Я навіть жартувала, що, мабуть, в армії його годують краще, ніж у домашніх умовах. Проте місцеві жителі все одно намагалися підтримати: то вареники ліпили, то пиріжки пекли, то качку приготували.

Після Херсонщини чоловіка з побратимами перевели в Донецьку область. Дмитро став командиром зенітно-ракетного взводу. У травні 2023 року отримав звання лейтенанта і приїхав у відпустку. Зазвичай під час відпусток ми проводили час із дітьми, але того разу він побачив майже всіх рідних і друзів. Старався з усіма зустрітися. Не знаю, чи є в людини відчуття власної смерті, але цього разу чоловік був задумливий, сам не свій. 6 червня ми провели Дмитра, а 7 червня він уже був на базі, наступного дня - на позиції.

8 червня прокинулася о шостій ранку, й перша думка: "Подзвонити Дімі". Проте побоялася його розбудити. Зателефонувала близько дев'ятої, але почула незнайомий голос. Це був лікар. Він сказав: "Ваш чоловік важко поранений у голову".

На ранок наступного дня я вже була в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. В реанімацію пускали лише двічі на день. Дмитро отримав поранення в нижній частині спини, його рука була перев'язана, а обличчя покрите подряпинами. Але всі ці травми здавалося не мали значення в порівнянні з тим, що уламок потрапив йому в голову. Ми почали зв’язуватися з усіма знайомими лікарями і шукати шляхи для транспортування в Німеччину. Я була готова на все, щоб врятувати чоловіка. Однак Дмитро перебував на апараті штучної вентиляції легень. Лікар повідомив, що його тиск нестабільний, і транспортувати його не вдасться. Проте ми не втрачали надії на диво, адже Діма був спортсменом, сильним і витривалим. На жаль, лікар не залишав надії, адже уламок прошив череп і пошкодив усі судини, які постачали кров до мозку.

Здавалося, спочатку чоловік ще сприймав звуки. Коли я вперше увійшла до палати і почала розмовляти, він злегка зрушив рукою і ногою, наче намагався позбутися всього навколишнього, адже лікарні були йому вкрай неприємні. Я намагалася спілкуватися з ним, відтворюючи відеозаписи на телефоні, щоб Дмитро почув голоси наших дітей. Але з часом він почав занурюватися в дедалі глибший стан коми. Його життєві показники стрімко знижувалися. Знайомий лікар, переглянувши лікарняні документи, лише зітхнув і сказав: "Мені дуже шкода".

Упродовж всього часу, проведеного в Дніпрі, я бездумно блукала вулицями міста, сподіваючись на те, що мене допустять до реанімації. 11 червня поруч із Дмитром був інтерн, який намагався мене заспокоїти. На відміну від лікаря, він говорив, що, можливо, мій чоловік впорається, адже він дуже сильний. Проте 12 червня, о шостій ранку, я отримала дзвінок: "Нам дуже шкода. Дмитро помер о 5:30". І знову о шостій ранку, як і 8 червня, коли я прокинулася з думкою, що потрібно зателефонувати чоловіку.

Стояла біля госпіталю, одна в чужому місті та плакала. Підійшла дівчина, з якою познайомилися в лікарні, й обійняла мене. Чоловік цієї дівчини також отримав важке поранення. Потім я дізналася, що помер за два дні після Дмитра.

Я попросила старшого сина не говорити про смерть тата — хотіла сама поділитися цією важкою новиною. Ми разом сиділи і плакали. Прощання з чоловіком відбувалося в нашій квартирі. На останню путь Дмитра прийшло чимало людей, серед яких були й побратими, які приїхали окремим автобусом та на своїх авто. Так багато людей не зібралося б, якби він не був справжнім другом і командиром.

Далі почалася боротьба за виживання. Кажуть, час лікує. Це неправда. Лише усвідомлюєш: ти не маєш права підвести чоловіка, бо у вас діти. Мусиш зранку встати, приготувати сніданок, треба вирішувати питання освіти, дбати про їхнє здоров'я, навіть просто погратися. Словом, дітям потрібна мама.

Не можу згадати, скільки днів я поспіль відвідувала кладовище. Брала каву для себе та для чоловіка. Саме так розпочинався мій ранок. Протягом 40 днів мені часто снився Дмитро, і я навіть чула, як він мене кликала. Я досі пишу йому в месенджері. Якось мені привиділося, і він запитав: "Чому ти не надсилаєш мені фото дітей?" Тепер у мене таке враження, ніби Дмитро виконує якусь місію. Це полегшує сприйняття втрати. Я розумію, що його вже немає, адже була в реанімації, на впізнанні в морзі, тримала його руку в труні. Але хочеться вірити, що, можливо, в іншому світі ми знову зустрінемося. Ще під час АТО ми домовилися, що будемо дивитися на найяскравішу зірку. І тепер, коли я спостерігаю за зіркою, уявляю, що ми з Дмитром спілкуємося.

Коли близька людина помирає, ти теж із нею помираєш. Тільки її поховали, а тебе чогось забули. Бездумно гортаючи сторінки соцмереж, натрапила на групу "Ми разом". Її створили дружини полеглих захисників. Спочатку вона налічувала декілька сотень, а тепер майже п'ять тисяч. У цій групі ми ділимося почуттями, емоціями, досвідом. Завдяки їй дізналася багато корисного щодо оформлення документів. Але це знають далеко не всі рідні загиблих. Вважаю, що до сімей полеглих воїнів має бути закріплений супровід на рівні держави, навіть щоб допомогти оформити ті самі документи на виплати. Адже найменше, чого хочеться в період втрати, - це збирати довідки. Так, 59-та бригада багато зробила для нас у цьому плані, і я за це вдячна, але інші жінки стикаються з великою юридичною колізією.

Групи на кшталт "Ми разом" та "Маємо жити" відкривають численні можливості для дружин загиблих захисників. Наприклад, у Києві реалізували проєкт під назвою "Сто картин дружин справжніх Героїв". У рамках цього проєкту кожна з нас створила власну картину на згадку про кохання. Я вирішила зобразити Карпати — місце, куди ми з Дмитром завжди мріяли вирушити, але ніяк не могли знайти час. Тепер, на жаль, мій чоловік ніколи не побував у горах, і вже не буде спільних поїздок на море. Це нагадує, як важливо цінувати миті. Тепер я везу своїх синів у Карпати, адже їхнє дитинство буде зовсім іншим. Мені потрібно забезпечити їм нові враження та наповнити їхні життя яскравими спогадами.

У мене є кілька особистих рекомендацій щодо того, що не варто питати у родичів загиблих. Найбільш недоречне запитання: "Як справи?" Це питання не має сенсу. Ми продовжуємо жити не з бажання, а з відчуття обов'язку.

Питання про фінанси та компенсації викликає у мене глибокі емоції. Навіть люди, яких я не знаю, можуть дозволити собі запитати про це. Я намагалася не думати про гроші, але коли отримала свою першу виплату, сльози просто самі навернулися на очі. Це гроші, які я отримую за втрату людини, яку любила, і я називаю їх "кривавими". Якби хтось сказав мені, що гроші можуть повернути чоловіка, я б віддала все, що маю. Але вибору немає, і мені доводиться пристосовуватися до нової реальності. Якось мені сказали: "Попереду багато важких днів і ще більше ночей". І це вірно. Коли настає ніч, я часто згадую минуле, прокручую в пам'яті моменти, які можна було б змінити. Але я розумію, що повернути вже нічого не можна. Справжня реальність полягає в тому, що моїм дітям потрібен був живий батько, а не гроші — їх завжди можна заробити. Я втратила не лише чоловіка, але й найближчого друга. Дмитро був моєю підтримкою у всьому. Якщо б я вирішила стати мандрівною балериною, він би просто сказав: "Зроби це". Після його загибелі я відчула сильний шок. Усі наші мрії були спільними: ми планували купити автомобіль, мріяли про власну квартиру, навіть уявляли, як пахне кава на кухні. Я уявляла, як ми будемо виглядати в старості, жартуючи: "Коли нам буде по сто, я підштовхуватиму тебе палицею і казатиму: "Швидше!" Тепер мені потрібно почати життя спочатку. Тому, будь ласка, не запитуйте родини загиблих про виплати — це заподіює їм біль. Такі питання знецінюють їхній біль, перетворюючи його на просто цифри.

Не називайте нас удовами, ми – дружини загиблих захисників. У той час як втрата матері сприймається як невимовний біль, втрата чоловіка часто залишається недооціненою. Часто можна почути від людей, які намагаються втішити, фрази на кшталт: "Ти ще вийдеш заміж" або "Ти знайдеш собі іншого". Складається враження, що нашому суспільству було б простіше, як у скіфів: помирав воїн, а разом із ним ховали й дружину – і на цьому тема закривалася. Не виникало б необхідності дивитися на жінку, яка нагадує про втрачене. Однак ніхто не має права судити дружину, адже ніхто не може зрозуміти її переживань. Якщо жінка знаходить в собі сили продовжувати жити і вступає в нові стосунки, ми можемо тільки щиро порадіти за неї.

Мій чоловік і я виступали проти мирних переговорів з Росією не через небажання закінчити війну, а через усвідомлення справжньої природи нашого ворога. Жодна угода з РФ ніколи не була виконана. Вони знову з'являться і завдадуть ще більшої шкоди. Батьки не жертвують своїм життям, щоб їхні діти знову змушені були йти на війну.

Якби в мене не було дітей, то стовідсотково впевнена, що пішла б також на фронт. Я прагну помсти. Проте не маю морального права залишити дітей без матері й нині можу лише постійно донатити на ЗСУ. Я підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки. Знаю, що троє точно двохсоті і багато поранених. Якби та лють, що в мене всередині, могла конвертуватися, то росіяни і всі, хто розпочав цю війну, зникли б із нашої планети.

Я горда своїм чоловіком, і збереження його пам'яті стало одним із важливих напрямків у моєму житті. Я передала його речі до Київського музею війни та Вінницького краєзнавчого музею, а також подала інформацію на платформу "Меморіал". У рідній школі Дмитра була встановлена меморіальна дошка на його честь. Я намагаюся розповідати про нього скрізь, де можу, щоб люди знали, що така чудова особистість існувала, і тепер ми живемо завдяки його подвигу та героїзму тисяч захисників і захисниць. Мрію, щоб мої діти усвідомлювали: вони — сини Героя.

Бачила, що в кожному українському місті чи селі встановлено банери загиблим чи облаштовано місця вшанування пам'яті. Разом із родинами інших полеглих воїнів зайнялися питанням створення Алеї Слави в центрі нашого міста. Але зіштовхнулися з нерозумінням з боку влади: "Не на часі", "Немає фінансування", "Не те місце обираєте". Не хочу описувати, скільки витратили часу та зусиль. Було бажання все це кинути, але не мала права. Тепер у центрі міста встановлено банери як нагадування для всіх: така ціна відносно мирного життя в нашому регіоні й така ціна щодня для всіх нас.