Дядя Гриша: "Коли Херсон був під окупацією, мої збори коштів для підтримки наших захисників відчувалися як марафон серед мін: виходячи з дому, я не міг бути впевненим, чи повернуся назад."

Автор: Ганна Ярошенко – журналістка, яка здобула освіту на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Від 1991 року є членом Національної спілки журналістів України. Має досвід роботи в обласних виданнях Полтавщини. Лауреат премії імені Григорія Яценка, що вручається за видатні досягнення в журналістиці на обласному рівні.

Відомий волонтер, Почесний громадянин Херсона та лауреат ордену "Народний герой України" Григорій Янченко, більш відомий як дядя Гриша, знову відвідав Полтаву. Він протягом кількох днів збирав кошти на підтримку Сил оборони в центрі міста, неподалік від торгового дому "ЦУМ". Коли я з далека побачила його постать в інвалідному візку з прапорами за спиною, моє серце завмерло. Незважаючи на те, що температура повітря опустилася близько до нуля і падав мокрий сніг, Григорій Миколайович, як завжди, був у бордовому береті десантника та розстебнутій військовій куртці. Він пояснив, що не застібає куртку за будь-якої погоди, аби залишалося видно смугастий тільник — це робить його впізнаваним. Єдине, на що він поскаржився, це на те, що змерзла кукса його лівої руки, адже, вирушаючи на місце збору, забув захопити рукавиці. Коли представниця волонтерського загону "Невтомні бабусі" Валентина Проценко, яка вирішила питання його проживання в Полтаві, а її чоловік Валерій допомагав йому пересуватися містом, не знайшла рукавиць, купила замість них махрові шкарпетки і наділа їх на кукси його рук. Григорій зрадів, немов дитина.

Відвідує лінію фронту, аби зрозуміти термінові потреби військових.

Незважаючи на те, що цьому невтомному чоловікові з інвалідністю першої групи вже 77 років, він постійно перебуває в русі. "Нещодавно я був у Дніпрі та Кременчуці, а потім вирушив до Києва на культурно-мистецький захід, присвячений другій річниці звільнення правобережної частини Херсонщини. Після цього мої земляки доставили мене автомобілем назад до рідного Херсона, а звідти я прибув до вашого обласного центру, -- поділився своїми враженнями цей всенародно визнаний герой. -- Після Полтави планую поїхати до Тернополя, де відбудеться презентація книги "Народні герої України. Історії справжніх" (вона містить і мою історію). Я маю намір залишитися там на кілька днів, щоб зібрати кошти на підтримку військових, а потім мій маршрут проляже до зони бойових дій. Розумієте, з одним-двома дронами на фронт не виїдеш. Зазвичай я везу 20 дронів для двох підрозділів ЗСУ - 25-ї окремої повітрянодесантної бригади і 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Я сам замовляю все необхідне та оплачую, а потім військові приїжджають, щоб забрати вантаж, придбаний на народні гроші. Це вже добре налагоджена схема після понад 10 років моєї волонтерської роботи. Я завжди їду разом із бійцями на передову, щоб бути в курсі їхніх нагальних потреб. На початку російсько-української війни у мене був великий бус, подарований однією бізнес-леді з Києва. Але коли почалася повномасштабна війна, вороги забрали його."

За словами дяді Гриші, людиною з інвалідністю він став через поранення в гарячій точці 1968 року, під час вторгнення радянських військ у Чехословаччину й придушення руху, відомого як "Празька весна". Літній чоловік зауважує: нічого не змінюється в сусідній Росії -- як тоді, так і зараз її вояки вторгаються на чужі землі й окупують їх. Де-факто Чехословаччина стала окупованою країною -- до 1991 року на її території перебували радянські війська. Втім 19-річний строковик тоді цього не розумів.

"Під Прагою внаслідок вибуху вистрибувальної протипіхотної міни дістав множинні осколкові поранення. Лікарі не стали виймати осколки, запевнивши, що все й так загоїться і я проживу з ними стільки, скільки мені відміряли небеса, -- пригадує Григорій Янченко. -- Я прожив десь 20 років, а тоді ці осколки далися взнаки. Гангрена уразила спершу нижні кінцівки, а потім і верхні. Уражені ділянки медпрацівники поступово ампутували. Загалом переніс 34 операції, 32 з них -- під загальним наркозом. Пробував стати на протези (їх зробили для мене в Харкові), однак через те, що кукси дуже короткі, мені вдавалося пройти щонайбільше метрів 300-400, після чого вони виверталися. Так опинився в інвалідному візку. Із цим було не так легко змиритися. Та, знаєте, занепасти духом мені не дало кохання. Річ у тім, що я просто обожнював свою дружину Тамару. Коли втратив спершу одну ногу, а потім і другу, моя суджена весь час мене підтримувала. Ми прожили разом 51,5 року, виростили двох синів (іще двоє дітей померли) -- й у горі, й у радості були опорою одне для одного. Тамари немає на цьому світі ось уже чотири роки. Коли буваю в Херсоні, щоразу навідую її могилу, оновлюю фотографію, якщо вона вигоріла на сонці, кладу квіти. Мої сини (один із них -- багатодітний батько, коли росіяни бомбардували Київ, виїхав разом із численним сімейством до Німеччини, а другий, який жив із родиною в Польщі, перебрався до нього) кличуть мене до себе жити, аргументуючи, що там тихо-мирно. Та я завжди відповідаю, що до останнього подиху житиму на своїй землі, де похована моя дружина".

Із нею, зізнається мій співрозмовник, йому жилося набагато легше, веселіше. Її підтримка надавала наснаги. Саме завдяки Тамарі Іванівні наш герой зайнявся й волонтерською діяльністю. "Я не знав, як допомогти армії вигнати з нашої країни окупантів. А дружина порадила: "От ти їздиш містом без жодної мети. То постав перед собою пластикове відерце й збирай від людей пожертви, на які зможеш закуповувати важливі для наших захисників речі". Отак з її легкої руки все й почалося, -- знову ворушить спогади Григорій Миколайович. -- Хоча спершу просити в земляків гроші суто психологічно було важко. Я ж свого часу був інженером-технологом на Херсонському домобудівному комбінаті, де працювали понад тисячу співробітників. Бувало таке, що повз мене проходив працівник нашого підприємства, і я мимоволі опускав погляд униз: соромно було, що асоціювався із жебраком, який просить милостиню. Минуло з пів року або й рік, поки внутрішньо перебудувався. Ставши ж більш-менш відомим, уже й зовсім не соромився своєї місії".

Вирішив здійснити подорож Україною з метою збору благодійних внесків.

Спочатку дядя Гриша займався збором коштів для наших військових, так би мовити, в тиші. Однак після того, як будівлю ТРЦ Fabrika, де він зазвичай працював, знищив снаряд ворожого танка, волонтеру довелося перейти на збір грошей просто на вулиці. Одного разу, перебуваючи на ринку, він помітив компактну портативну bluetooth-колонку, яка вражала якістю звуку. Дослідивши всі деталі у продавців, чоловік вирішив купити цей пристрій.

"На початку моїх згадок друзі завантажили мені на флешку українські народні патріотичні пісні," -- усміхається Григорій Янченко, згадуючи минуле. "Згодом до цього списку приєдналися композиції, які з'явилися на сході України під час АТО/ООС, серед них і роботи талановитої музикантки та волонтерки Христини Панасюк. Я зафіксував два альбоми її творів, які тепер також стали моїми супутниками в процесі збору коштів."

Одного сонячного ранку я прокинувся в окупованому Херсоні. Незважаючи на складні обставини, я не зупинився у своїй волонтерській діяльності. Після захоплення міста місцеві мешканці почали торгувати не в закритому ринку, а виставляти свої товари прямо на вулиці Миру, з обох боків дороги. Я проїжджав по одному узбіччю, а потім повертався назад по іншому, вмикаючи свою колонку на повну потужність. Люди не лише слухали українські пісні, але й підспівували та танцювали. Так я намагався надихнути їх, вселяючи впевненість у те, що наші Збройні Сили обов'язково повернуться і визволять місто. Я пересувався на інвалідному візку, прикрашеному нашими прапорами, і співав пісні, минаючи російських солдатів. Спочатку вони чомусь мене не чіпали, іноді навіть кидали до мого відерця рублі, не підозрюючи, куди я їх направляю. Проте час від часу вони загрожували. Найбільше ж я боявся "своїх" – зрадників та проросійських перевертнів, що ходили серед нас.

Це сталося приблизно до середини вересня 2022 року, після чого на мене розпочали полювання. Мої зусилля зі збору коштів для підтримки наших захисників нагадували небезпечний марафон через мінне поле: виходячи з дому, я не міг бути впевнений у своїй безпеці. Одного разу мене зупинив агент спецслужби "рашистської" федерації. Він показав мені свій російський паспорт та посвідчення і заявив: "Дед, ты катаешься последние дни". Після цього мої друзі настійно порадили мені залишити місто: 19 вересня мене перевезли катером через Дніпро, а звідти доставили на автомобілі до Запоріжжя. До речі, 22 вересня окупанти зламали квартиру мого друга, в якій я нещодавно проживав (залишатися вдома стало небезпечно). Незважаючи на те, що я заходив туди пізно ввечері і виходив рано вранці, хтось із "друзів" все ж таки доніс ворогам про мою присутність. Вони вирвали всі двері разом з одвірками, забрали чоловічий одяг і залишили "сюрприз" на килимі — це їхній "стиль". Усе це я дізнався, перебуваючи в Запоріжжі, де продовжував свою волонтерську діяльність.

Після звільнення Херсона від російських окупантів Григорій Янченко вирішив не повертатися додому. Він пояснює, що причина не лише в небезпеці, пов'язаній із постійними обстрілами. "Справа в тому, що з 300 тисяч мешканців Херсона в місті залишилося, вважайте, лише близько 50 тисяч. Які ж благодійні внески можна отримати в такій ситуації, коли більшість людей, не маючи роботи, ледве зводять кінці з кінцями, покладаючись на гуманітарну допомогу? У Запоріжжі ситуація дещо інша: хоч там теж є обстріли, але частина підприємств все ще функціонує".

Проте в шостому за чисельністю населення місті України кількість щомісячних донатів, за словами Григорія Миколайовича, продовжувала знижуватися. Тому наприкінці попереднього року він ухвалив рішення подорожувати по всій країні, зупиняючись у кожному місті на тиждень. Це дозволило не тільки не набридати місцевим жителям, але й самому Григорію цікаво змінювати обстановку. Спочатку, у січні цього року, він вирушив до Дніпра, а потім навідався до Кременчука та Полтави. Використавши зібрані кошти, він придбав військове спорядження та інші необхідні предмети, після чого вирушив на передову. Повернувшись, він продовжив свої мандрівки іншими містами.

Відомість волонтера нерідко йому допомагає

"На моєму прапорі позначені всі міста, які я відвідав. Це 22 обласні та чотири районні центри України, -- розповідає дядя Гриша. -- Одного разу, коли у мене був вільний час, я вирішив вирушити до Німеччини. Там я зібрав донати в трьох містах на підтримку ЗСУ. Мої сини використали зібрані кошти для покупки пікапа, на якому ми з молодшим сином поїхали до Запоріжжя. Додатково завантаживши автомобіль гуманітарною допомогою, ми передали і її, і сам пікап військовим."

Я запитую Григорія Янченка, чи відчуває він труднощі з життям на колесах. "Звичайно, — зізнається він, літній чоловік. — Але я завжди пам'ятаю, що нашим військовим на передовій доводиться набагато важче. Крім того, на моєму шляху постійно трапляються добрі люди. Наприклад, коли я дістаюся до автобуса, водій завжди допомагає мені: складає мій візок і кладе його у багажник. Коли я досягаю призначення, він розкладає візок, і я можу продовжити свій шлях. Якщо в мене немає контактів місцевих волонтерів, я зазвичай йду прямо до мерії, і завдяки підтримці керівництва мені вдається швидко вирішити всі побутові питання. Моя популярність також грає свою роль — приємно, що мене знають не лише в Україні. Іноді до мене підходять іноземні туристи і розповідають, що бачили сюжети про мене в своїх країнах".

Відомий волонтер повідомляє, що йому вдалося зібрати майже 9 мільйонів гривень у вигляді пожертв. У цю суму входять також його власні внески. "Як Почесний громадянин Херсона, я отримую щомісячну доплату до пенсії. Ці кошти я планував використати на пам'ятник для своєї покійної дружини. Коли я вперше зібрав необхідну суму, на жаль, почалася пандемія COVID-19. Тому я вирішив перекинути ці гроші на загальний збір. Вдруге, коли зібрав таку ж суму, розпочалася окупація, і я знову направив їх на підтримку військових. Коли я спробував замовити пам'ятник втретє, мені пояснили, що його виготовлять, але встановити в умовах, коли російські війська застосовують дрони навіть проти мирних жителів, навряд чи вдасться. І от уже втретє я вніс свої кошти до збору. Загалом я пожертвував близько 120 тисяч гривень зі своїх особистих заощаджень," — підсумовує Григорій Миколайович. "Деякі міські та селищні голови настільки мені довіряють, що виділяють бюджетні кошти на підтримку військових. Наприклад, один селищний голова з Вінниці передав мені одразу п'ять дронів без батарей. Я докупив їх і відвіз на фронт. Мер Миколаєва Олександр Сєнкевич надав два дрони, а мер Одеси Геннадій Труханов також знайшов можливість підтримати наших захисників. Проте, загалом, ситуація варіюється. Кожен керівник сам вирішує, чи допомагати, чи ні."

Григорій Миколайович підкреслює, що волонтерство стало основою його існування. "Це те, чим я живу," – з відвертістю говорить він. "Мої думки постійно зайняті тим, як ще підтримати наших захисників, щоб це допомагало у боротьбі з ворогом. Коли я відвідую передову, я отримую велике натхнення від героїзму наших бійців, спілкування з ними для мене – справжня честь." Відповідаючи на запитання про свої плани після закінчення війни, волонтер зазначає: "Я трохи відпочину. Але загалом, моя діяльність ніколи не закінчиться. Навіть якби я жив довго, роботи вистачило б на багато років уперед. В Україні є чимало поранених військових, а також родини загиблих і дітки, які залишилися без батьків... Всім їм знадобиться моя підтримка. Єдине питання – наскільки вистачить у мене сил і здоров'я."

Полтавська волонтерка Зоя Воронянська презентувала Григорію Янченку унікальний червоно-чорний прапор, який вона розписала власноруч. На ньому зображений святий Георгій, що вершить на коні. "Григорій є для нас справжнім джерелом натхнення, адже він вчить нас не здаватися, незважаючи на труднощі, що постають на шляху," -- зазначила вона. "Не є таємницею, що бувають моменти, коли відчуваєш виснаження, і руки опускаються. Десять років волонтерської діяльності — це чималий термін. Але, спостерігаючи за Григорієм Миколайовичем, розумієш, що є люди, яким значно важче. І, попри всі виклики, вони прагнуть залишатися корисними в цей непростий час для нашої країни." Під час попереднього візиту пана Григорія до Полтави, Зоя також вручила йому два своїх розписаних прапори. "Тепер він може вирішити, чи залишити їх собі, чи віддати бійцям якоїсь бригади," -- додала вона.