11 років у в'язниці в Україні - це легше, ніж рік у російському полоні: розповідь донеччанина Андрія Родіонова.

Андрій Родіонов під час виконання службових обов'язків. Знімок з особистого архіву.

Життя бентежне. Раптом воно стає бентежне аж занадто. Доля донеччанина та захисника України Андрія Родіонова склалась дуже не просто. Спочатку він відсидів у українській тюрмі, а потім потрапив у російський полон. Як витримати всі складнощі та залишитися вірним собі та своїм ідеям чоловік розказав "Новинам Донбасу".

Народився Андрій Родіонов на Донбасі, у місті Макіївка у 1983 році. Його родина доволі часто змінювала місце проживання. Закінчив Андрій ЗОШ № 94 та Донецький політехнічний технікум у 2002 році, коли йому було 18 років. Спорт, веселощі, мрії... Попереду було велике, доросле життя. Все складалося добре, перспективи були безхмарні, але стався випадок, який вкрай не вписувався в його життєві плани.

"Ми зустрілись з другом. Трішки випили. Друг попросив піти з ним та вибити борг з одного хлопця", -- пригадує той день Андрій. Але розмова з боржником пішла не по сценарію, він був у стані наркотичного сп'яніння. "Сталося так, що ми його побили. До того ж мій друг дістав ножа... Так, це все не правильно, жахливо та неприємно. Той хлопець помер. Тому ми удвох отримали по 13 років тюрми", -- говорить Андрій.

Чоловіка притягнули до судової відповідальності за двома звинуваченнями: вбивство, вчинене групою осіб з корисливими намірами, а також за вимагання.

"Я потрапив у "зону". Це було справжнє пекло. У Донецьку існував "чорний режим", де можна було робити майже все, тоді як у Запорізькій області, де я провів більшу частину свого покарання, панував "червоний". Я став свідком двох бунтів... Випробування були різні, але з полоном це не йде в жодне порівняння," -- ділиться він.

Проте в умовах ув'язнення Андрій вирішив не витрачати час марно. Він освоював навички столяра та зварювальника.

"Я старався максимально використати свій час для саморозвитку. Як хлопці, які потрапили в полон, вивчали англійську, так і я займався опануванням професій," -- ділиться він.

Замість розповсюдженої гри у нарди Андрій організував турнір по шахах, який блискуче виграв та отримав бажані цигарки.

Андрій також зустрів свою любов. Його обраниця регулярно навідувалася до нього на побачення і вірно чекала всі ці роки. Він одружився з Анною, і навіть під час перебування у місцях позбавлення волі у них народилося двоє дітей.

За зразкову поведінку Андрія перевели на колонію-поселення де був значно кращий режим, що допомогло швидше адаптуватися до життя на волі. До речі, з терміна у 13 років, чоловікові зменшили строк до 11. У 2013-му він нарешті опинився на свободі.

Андрій Родіонов повернувся до рідного Донецька, але жити з батьками стало непросто через обмежений простір. Тому він вирішив знайти роботу і разом із усією сім'єю вирушив до Криму. Проте, незабаром після їхнього приїзду, півострів опинився під контролем російських військових, що призвело до початку анексії.

"Я натрапив на "зелених чоловічків". Відразу зрозумів, що ситуація серйозна. Хотів повернутися додому, але там також було не краще. З Слов'янська прибули групи так званих ополченців з автоматами... Спочатку сподівався, що все це швидко вщухне, але врешті-решт вирішив перевезти всю родину до Полтавської області," — ділиться він своїми переживаннями.

Там розпочалося бажане спокійне сімейне життя. Андрій працював столяром, заробляючи непогані гроші, і виховував дітей. Згодом він переїхав до Києва, де знайшов роботу у більш перспективній компанії. Одного разу, у 2019 році, разом зі своєю дружиною вони вирішили відвідати рідні місця і вирушили до Донецька.

"Там нас вже охрестили 'хунтою' та 'бандерівцями'. У своїй країні я став 'зрадником'. На нашу адресу постійно лунали такі закиди, але ми не піддавалися на провокації. Я усвідомив, що жити там неможливо," -- ділиться Андрій.

Андрій Родіонов під час виконання службових обов'язків. Знімок з особистого архіву.

На початок повномасштабного вторгнення РФ, Андрій жив у Петрушках, це селище під Києвом. Першу хвилю навали окупантів його родина зустріла вдома.

"6 травня наш дім, переповнений дітьми, зазнав влучення снаряда. Ми зібралися та вирушили до Полтавської області. Там я разом із кумом навідався до військкомату, і вже 13 травня я став добровольцем у 71-й єгерській бригаді десантно-штурмових військ ЗСУ," -- розповідає він.

Протягом своєї служби Андрій Родіонов воював на Харківському фронті, захищаючи Бахмут і Часів Яр. Але найбільше в його пам'яті залишився перший бій із противником.

"Ми не мали великого досвіду. Російські війська напали на нас у нашій уніформі. Бій розгорнувся несподівано. Нам вдалося знищити два БТР і відбити атаку, але, на жаль, ми втратили двох командирів, які були мені дуже близькими", — згадує він.

Після того, як Андрій Родіонов отримав поранення, його перевели до 156 батальйону територіальної оборони, де він продовжив службу в більш спокійній обстановці, подалі від лінії фронту. Однак він відчував себе там не на своєму місці, тому вирішив повернутися до цивільного життя. Тим більше, що в нього народилася третя дитина. Але доля знову піднесла несподіваність: Андрія перевели до 159 бригади, яка базувалася під Красногорівкою, і тепер у нього виникло чимало запитань до її командування.

"Я провів там три дні перед захопленням. Ставлення було, м'яко кажучи, не дуже... Перед тим, як вийти на позиції, ніхто навіть не поцікавився, чи всім вистачає необхідного спорядження. Нам дали наказ слідувати за "Вовками Да Вінчі" і лише евакуювати та спостерігати. Але згодом я зрозумів, що наша справжня задача полягала лише в тому, щоб прикрити їхній відхід", -- ділиться він.

Як тільки група Андрія десантувалася -- одразу потрапила під обстріл та зазнала втрати. Недосвідчені побратими розгубились та Андрій намагався мотивувати їх та привести у стан готовності до бою. Бійці опинились в оточенні та на евакуацію можна було не очікувати.

"Ми вирішили пробиватися втрьох, незважаючи на бої. Я опинився в першій групі. Пробігши близько 500 метрів, на мене почав націлюватися дрон. Один з уламків влучив у мою броню. Хлопців я більше не бачив. Пошвидше забіг у будівлю та заховався під ванною," - ділиться своїми спогадами Андрій.

Військовослужбовець переховувався декілька діб, без сну та їжі, знаходячись зовсім поряд з ворожими військами, які кружляли поряд.

Андрій Родіонов. Фото з особистого архіву

Безперервний стрес, а також фізичне і емоційне виснаження призвели до виникнення галюцинацій. Андрій стверджує, що у нього виникло відчуття, ніби хтось рухається зовсім поруч. І раптом він почув справжні голоси.

"Спілкувалися російською, але з нашою характерною інтонацією "Шо". Я вирішив, що це свої, і вийшов. Виявилося, що це були сепаратисти. Так я опинився в полоні", -- розповідає Андрій.

Досить тривалий час вороги утримували полоненого в темному підземеллі, піддаючи його жорстоким знущанням.

"Я -- місцевий житель. Тому я став для них чимось на кшталт мавпочки. Усі бажали на мене подивитися та завдати удару. 13 серпня 2024 року мене доставили до колонії №33 у Кіровську," -- ділиться він.

Перш ніж почати жити більш-менш спокійно, відповідно до умов табору, Андрію потрібно було пройти через два тижні на ДІЗО.

"Примушувати співати пісні, розповідати віршики... Причин, щоб бити там не шукали -- просто били. Але нормально. Я витримав -- значить нормально", -- усміхається військовий.

Вже на бараці Андрія почало дратувати те, що деякі хлопці підлабузнюються перед адміністрацією та за цигарки готові виконувати будь-які забаганки та в цілому було мало згуртованості.

"Я залишився в Кіровську ненадовго. Не створював проблем завгоспу, хоча й не мав сварок з іншими. Чому ж мене етапували до Орська в СІЗО №2 вже 6 грудня 2024 року, не можу зрозуміти," — ділиться Андрій.

Найбільший страх для полонених пов'язаний із "прийомом" — першим днем у новому місці утримання, де їх можуть жорстоко катувати або навіть вбити. Андрій Родіонов був свідомий цього і відчував глибокий страх. Проте, дивним чином, у той день ніхто не завдав фізичних ударів "новачкам"; лише лунав крик, психологічний тиск та лайка собак.

"Я опинився у камері на чотири людини. Перші три місяці був тупо стоячий режим та треба бути постійно з ганчіркою в руках щось постійно мити. Потім дозволили сідати на лавку, а потім навіть дали книжки.... Але вимкнули світло", -- розповідає він.

Вікна в приміщені були замазані фарбою, були постійні сутінки, від чого дуже падав зір.

"У моїй камері також перебував чоловік з психічними розладами. Можливо, наслідки контузій позначилися на його стані. Він не міг адекватно користуватися туалетом, не вмів заправити ліжко, а іноді навіть шукав уявний телефон. Спілкуватися з ним було досить складно," — згадує чоловік.

Андрій зазначає, що його минуле перебування в ув'язненні виявилося корисним досвідом. Чимало аспектів щоденного розпорядку були йому знайомі, тож йому було простіше адаптуватися, ніж молодим чоловікам, які не мали підготовки до таких жорстоких умов.

"Деякі намагалися досягти угоди, щоб виконувати пісні в обмін на їжу або цигарки, але я запевнив, що в цій камері ніхто не буде знижувати свою гідність", -- говорить Андрій.

Одного разу адміністрація СІЗО прийняла рішення, що варто включити світло та навіть надати ув'язненим можливість грати в настільні ігри. Проте це тривало лише чотири дні. Після цього все повернулося на круги своя, і життя в напівтемряві продовжилося.

Андрій Родіонов зазначає, що сподівався на обмін, проте не міг уявити, коли саме це станеться.

Неочікувано у середині липня чоловіку сказали поголитися та віддали той одяг, у якому він приїхав у СІЗО. Він подумав, що це лише знов етап на нову "зону" та без якихось сподівань вийшов з камери.

Але його очікувало щось несподіване. Декілька перельотів з зав'язаними очима, довгі години у дорозі та лише коли Андрій зрозумів, що він знаходиться у Білорусі -- на його обличчі з'явилась посмішка.

"Я не вірив у це до останнього. Навіть коли у Чернігові мене зустріла дружина та діти -- то просто завмер, ходив та недолуго посміхався", -- розповідає він.

Наразі Андрій Родіонов проходить реабілітацію в санаторії, розташованому у Вінницькій області. Всього кілька днів тому завершився карантин, і йому нарешті дозволили самостійно відвідувати місто.

Чоловік не висловлює нарікань щодо свого фізичного самопочуття, проте відчуває головний біль і має підвищений артеріальний тиск. Після тривалого перебування в Орському СІЗО йому стало необхідно почати носити окуляри. Фахівці з ментального здоров'я активно займаються підтримкою його психологічного стану.

"Іноді мене охоплює глибока смуток. Думки про добрих людей, які залишаються в полоні, не дають мені спокою, і я щиро сподіваюся на їхню свободу," – ділиться Андрій.

Наразі його дружина прибула, і після завершення реабілітаційного процесу чоловік мріє про подорожі.