"Пересувався під час евакуації, притискаючи руку до грудей, щоб не втратити її": спогади ветерана війни про складний шлях адаптації до мирного життя.

Олексію, як ти почуваєшся в цей третій рік великої війни?

-- Хочеться тримати настрій бойовим, але, коли дивлюсь новини, якось не радісно. Видно, що ворог просувається потроху. Що робити? Звісно, всім ставати до зброї. Але чи готове до цього суспільство? Я цього не бачу.

Ви — особа, яка не мала військового досвіду, отримала бронювання і могла залишатися поза фронтом. Проте...

Звісно, я міг би продовжувати працювати машиністом і далі. 24 лютого 2022 року я прокинувся о пʼятій ранку, готуючись до рейсу. Зазвичай я піднімався за кілька годин до виїзду, щоб підготуватися і насолодитися чашкою кави. Памʼятаю, як мене вразило, коли в моєму телефоні раптово активувався чат з моїми товаришами по тренуванням з фехтування. Заглянувши туди, я був шокований: серед киян, харків'ян і дніпрян усі ділилися жахливими новинами.

Мій рейс планувався до Миронівки, що в Київській області, і ніяких скасувань не було. Я і мій напарник вирушили на роботу. Наше містечко, Знамʼянка в Кіровоградській області, є значним залізничним вузлом, де більшість мешканців працюють у залізничній сфері. Ми прийняли локомотив у вантажному секторі і вирушили в дорогу, але доїхали лише до станції Тараса Шевченка, де отримали команду повертатися назад. Пам’ятаю, ми були в такому розгубленому стані, що просто розійшлися по домівках, нічого не сказавши один одному.

На початку великої війни залізничний транспорт став практично єдиним способом для пересування.

Отже, з'явилися спеціалізовані медичні та евакуаційні потяги. Іноді ми також долучалися до їх роботи, і це завжди було величезним викликом. Евакуаційний потяг рухався без перерви, прямуючи з одного місця в інше. Деякі команди долали відстань у 800 кілометрів, хоча зазвичай для машиністів максимальною відстанню вважається 400 кілометрів.

Ознайомтеся також з матеріалом: "Через десятиліття я уявляю себе на піку Евересту": ветеран ділиться історією про травми та новий етап життя.

Що залишилось у пам'яті з тих днів?

Кількість пасажирів в евакуаційних потягах. Якщо один вагон здатний вмістити близько 54 осіб, то фактично перевозили від 200 до 300. Приходилося пересуватися з увімкненими фарами та прожекторами. Всі станції перебували в темряві, вокзали не світилися, і ти не міг зрозуміти, на якій відстані від мети знаходишся.

-- Яким чином ви знаходили орієнтири?

Наосліп. Це схоже на водіння автомобіля — з часом ти вивчаєш маршрут і запам'ятовуєш, де які "поглиблення" на дорозі.

-- Ви займалися важливою справою і все ж таки вирішили піти на фронт. Чому?

З 28 лютого я почав шукати способи, як потрапити до армії. Щодо роботи... людей було вдосталь, навіть пенсіонери могли повернутися до професії машиністів. Але я відчував в собі потребу йти на фронт, адже наступного разу ворог може прийти до моєї домівки. Я не ділився своїми планами з рідними, тримав це в секреті, оскільки не знав, куди саме мене занесе. Моя мета була потрапити до 3-ї штурмової бригади, тому почав активно тренуватися. Пройшов всі необхідні відбори – фізичні та психологічні. Мріяв про службу в артилерії. Однак не встиг завершити оформлення документів до кінця 2022 року, а на початку 2023-го військкомат запропонував мені приєднатися до морської піхоти. Я спочатку відмовився і повернувся додому, але на півдорозі знову зателефонував до ТЦК і повідомив, що готовий. І вже наступного ранку я вирушив у новий шлях.

-- Ви були одним з тих, хто проходив навчання військової справи за кордоном.

Отже, 180 людей вирушили до Великої Британії для навчання. Протягом місяця ми пройшли курс загальної військової підготовки. Коли я повернувся, потрапив до десантно-штурмової роти, і моя служба в артилерії закінчилася. Але я не шкодував про це; з кожним днем я все більше адаптувався та влився в нову обстановку.

Ознайомтеся також з матеріалом: "Ми здатні здолати будь-яку армію планети": свідчення добровольця про танкові атаки, серйозні травми, мобілізованих та новий етап у бізнесі після втрати кінцівки.

Чи маєте ви попередній досвід у фізичній підготовці?

Перед початком війни я активно займався середньовічними боями. Власне, я просто замінив спортивні обладунки на бронежилет. Згодом нас об'єднали в окремий батальйон, і 27 осіб відібрали для проходження навчання в Італії. Там, працюючи невеликими групами, ми освоювали тактики форсування берега та висадки з вертольотів. Після повернення я потрапив у Донецький напрямок, ставши частиною 37-ї окремої бригади морської піхоти.

-- Яка ситуація тоді була на фронті?

-- Ми попали на контрнаступ. Але повоював я не довго, бо 25-го червня отримав тяжке поранення.

Яким чином це відбулося?

У невеличкому селі на Донеччині, о 23:00, ми вирушили на виконання завдання. Погода залишала бажати кращого — йшов дощ. Техніка зазнала несправності, і ми опинилися в посадці. У нас було дві групи, кожна з п'яти бійців. Ми просувалися чотири кілометри через посадку, під ворожим вогнем. Перед фінальною точкою для відпочинку натрапили на засідку. Нас атакували два кулеметних розрахунки, і ми почали давати відсіч. Проте вже в перші хвилини бою ми зазнали втрат — чотири поранених, серед яких і я. Куля потрапила мені в праве плече, але, на щастя, серйозних ушкоджень не було.

Читайте також: "Хочемо повернутися у стрій": "Янголи" розпочали перший масштабний збір на протезування для бійців

Минуло близько тридцяти хвилин, і ми пробігли в посадці приблизно десять метрів без жодного дерева. Раптово відчути щось, що сильно штовхнуло мене вперед. Я впав, але зміг залишитися при свідомості. Поглянув на свою руку — вона була майже відірвана. Коли спробував відштовхнутися ногами, зрозумів, що вони не слухаються. В голові промайнули жахливі думки: "Ось-ось прилетить снаряд, і я не виживу." Усе сталося так швидко. Проте, мій товариш підбіг, витягнув мене за бронежилет до нашого укриття і сам помчав далі. На жаль, в той день його не стало...

-- Що сталося з вашою рукою?

-- Коли мене доволокли до окопу, побачив, що вона просто лежить поруч. Хлопці її замотали, і поки я їхав на евакуаку, весь час тримав її на грудях, щоб не загубити.

-- Які ж у них були думки в той момент?

До останнього я сподівався, що зможуть пришиїти мою руку. Коли я втратив свідомість на стабілізаційному пункті, лікар сказав: "Добре, що ти приніс руку і зберіг її правильно, можливо, вдасться її реанімувати." І на цьому моменті я відійшов у небуття. Прокинувшись через кілька днів у лікарні Запоріжжя, я зрозумів, що руки більше немає. Виявилось, що збереглася лише ліва рука, а решта тіла вже була обплутана трубками. Ліва нога була сильно пошкоджена, а праву пробило наскрізь. Мене перевели до лікарні Мечнікова в Дніпрі, де лікарі попередили, що ногу, можливо, доведеться ампутувати. На щастя, цього не сталося. У мене виявився пошкоджений нерв, і я досі не відчуваю ногу, а стопа не згинається. Проте, як тільки з’явилася можливість, я почав займатися в спортзалі, поступово вчився ходити заново. З коляски я перейшов на милиці і поступово намагався відновити функції своєї ноги.

Скільки тривало ваше відновлення?

Більше року — 14 місяців. Два з цих місяців я провів у лежачому стані. Від моменту отримання поранення до того, як почав пересуватися на милицях, минуло чотири місяці.

Читайте також: "Протез для мене, як одягнути шкарпетку": телеведучий та ветеран війни Олександр Швачка про життя після поранення

Можливо, саме в той час це був найважчий етап?

-- Так, на самому початку, коли був весь розірваний. Важко було сприймати себе, я боявся, що так і залишуся лежачим, що встати не зможу. Думав про те, що мені відріжуть ногу. Моментами мене сильно "накривало". Таке і зараз буває, але вже можу привести себе до ладу.

-- Що тоді вам допомагало?

Це майже нічого. Ти відчуваєш розпач, сльози текуть, а встати з місця просто неможливо. Навіть щось зробити для себе не вдається! Лише стискаєш зуби і тихо бурчиш під носом. Звичайно, батьки приходили на допомогу, приїжджали до мене. Але від власних думок не втечеш. Особливо в темряві ночі. Це потрібно було просто витримати.

Читайте також: Не послухав нікого й пішов на війну: боєць ЗСУ про 100 днів оточення, сльози після поранення та своє відродження

Чи ви швидко знайшли рішення для протезування?

-- Про це почав думати через декілька місяців після поранення, заповнювати анкети різних центрів. У тому числі написав, що не проти протезуватися за кордоном. На протезування я попав у лютому 2024 року, коли був у Вінницькому госпіталі. Все вирішилось дуже швидко, сказали, що є домовленість з центром у США, і я зібрався за пару днів.

Я провів пʼять тижнів у Сполучених Штатах, включаючи період реабілітації. Проте, незважаючи на час, важко звикнути до відсутності руки. Іноді я відчуваю фантомні болі або навіть враження, що з одного місця виростають дві руки. Найголовніше – навчитися контролювати свої мʼязи. Зараз я можу стискати та розтискати кисть, а також повертати її вліво і вправо. Лікоть у мене штучний.

Найскладніше тим, хто залишився без ніг, у кріслі колісному. У нашому суспільстві для таких людей нічого не адаптовано -- пороги, сходи, громадський транспорт. У моєму випадку адаптуватися легше. Я навіть сиджу за кермом.

Також зверніть увагу на: "Найнебезпечніше місце для людини з ампутованою кінцівкою - це метро", - зазначив тренер з акробатики, який втратив ногу під час бойових дій.

-- Ви повернулися до праці машиніста?!

На жаль, це вже стало неможливим. Я навіть не в змозі піднятися на локомотив, адже для цього потрібні обидві руки, а робота доволі складна. Проте я відновив свою діяльність у рідному депо на новій посаді — інженера-технолога. Моє робоче місце в "Укрзалізниці" залишилося за мною.

Які ваші нинішні мрії?

Бажання перемоги і відчуття миру переповнюють нас. Важливо, щоб наші співвітчизники зрозуміли: ми, ветерани, всього лише звичайні люди, які не прагнуть зайвих проявів жалю, адже це лише гальмує наш рух вперед. Наша головна мета – повернутися до звичного самостійного життя.

Раніше "ФАКТИ" розповідали неймовірну історію тероборонця, який після подвійної ампутації пробіг Бостонський марафон, вийшов на танцювальний паркет і став дайвером.