"Якщо хтось отримує травму — негайно телефонуйте": як вінницька "четвірка" більше ніж місяць стримувала вагнерів у Бахмуті - 20 хвилин.

Вінницька "четвірка" об'єдналася в самі перші дні війни: Вадим Завальнюк та Вадим Муляревич досі перебувають на фронті, Сергій Воронін повернувся з армії після отримання поранення, а Олександр Завальнюк не зміг продовжити службу через хворобу. // Цей фотоколаж був створений за допомогою штучного інтелекту.

1 жовтня, в день, коли ми вшановуємо захисників і захисниць України, хочемо поділитися історією "четвірки" молодих людей з Вінниці, які знайшли одне одного під час війни. Вони стверджують, що їхня дружба міцніша за цемент.

Двоє з них досі перебувають на фронті, тоді як інші двоє вже демобілізовані: один з них через отримане поранення, а інший - через стан здоров'я.

Чи знаєте ви, про що найбільше жалкують люди? Що їхнє знайомство не відбулося до війни.

* Розмова з кожним з вінницької "четвірки" справила приємне враження на журналіста "20 хвилин", вірю, що й читачі переймуться гордістю за земляків.

Бойова "четвірка", про яку йде мова, це -- вінничани-тезки два Вадими: Завальнюк і Муляревич. Обидва нині виконують бойові завдання в іменитій 20-й бригаді безпілотних систем "К-2". Завальнюк -- командир взводу, Муляревич -- головний сержант роти. Молодший брат Завальнюка, пан Олександр, повернувся до цивільного життя через хворобу. Демобілізувався також Сергій Воронін. Нині він заступник начальника обласного центру підготовки громадян до національного спротиву.

Це Воронін розповів журналісту про своїх побратимів. А вони уточнили, хто згуртував їхню "четвірку" -- Сергій Воронін!

"Наша дружба міцніша від цементу вищої проби", -- жартують хлопці.

Неспроста вони шкодують, що не знали один одного до війни.

Спочатку відвідаю побратима в лікарні, а потім повернуся додому.

Першим співбесідником журналіста "20 хвилин" став Сергій Воронін. Його слова справили враження з самого початку. Пан Сергій висловив такі позитивні коментарі на адресу своїх товаришів, що давно не доводилося чути подібного!

— Коли я проходив реабілітацію після поранення в Тернополі, а мої товариші отримали коротку відпустку, вони спочатку вирішили завітати до мене, а вже потім купили квитки до Вінниці, — ділиться Воронін. — Відпустка була обмеженою. Дома їх чекали батьки та родичі, але вони... Це багато говорить про їхній характер. Коли я побачив їх на порозі лікарняної палати, у мене на очах з’явилися сльози.

До війни Воронін працював в обласному центрі туризму, спорту, краєзнавства та екскурсій. Був методистом. Згадує, як уперше зустрілася їхня "четвірка". Всі прийшли у 120-у бригаду Територіальної оборони. Хтось у перший день, хтось трохи згодом. На запитання, чому не у ТЦК, говорить, що його б не взяли. Є вагома причина -- травмований хребет. Тому найперше, куди міг приткнутися, це Тероборона.

-- Нас з хлопцями об'єднало, напевно, те, що ми всі були молоді, активні і цілеспрямовані, -- говорить пан Сергій. -- У взводі наша "четвірка" сформувала групку однодумців. На одному з етапів війни нас розкидали по різних підрозділах, але ми добилися, щоб знову бути разом.

"Перший виїзд у бойових умовах відбувся в Бахмуті."

На війні навчання військовій справі відбувається дуже швидко. Це стосується і нашої "четвірки".

-- Наш перший бойовий виїзд був у Бахмут, -- розповідає Сергій Воронін. -- Ми тоді були підпорядковані 93-й бригаді "Холодний Яр". Заїхали 17 квітня, а виїхали 22 травня 2023 року. Провели ці дні, як кажуть, безвилазно, без ротацій. Працювали на гранатометі М-19. Це американський станковий автоматичний гранатомет із стрічковою подачею боєприпасів.

Розмова торкнулася моменту, коли вони опановували зброю, з якою раніше ніколи не стикалися.

— Ми освоїли це всього за один день, — розповідає він. — Перед цим ротний сказав: "Ви вирушаєте на позицію «емкашників», що походить від назви гранатомета МК-19. Готуйтеся!". Ми, чесно кажучи, не мали жодного уявлення про це, не знали, що це таке і як воно функціонує. Але для того, щоб розібратися, нам вистачило лише доби. На щастя, нам все детально пояснив кваліфікований спеціаліст з 93-ї бригади. Він все показав і розповів, і після цього ми заступили на позицію. Нас було четверо, і ми утворили гранатометний розрахунок.

Працювали без зупинок: поки один відпочивав, інший вів вогонь. Перерви були, але досить короткі. Ворог не зменшував тиску, відбувалися штурми та запеклі бої. Ми займали позиції прямо на шляху наступу "вагнерівців". Це збіглося з моментом, коли Пригожин записав і розповсюдив своє звернення: "Шойгу, Герасимов, де ж боєприпаси?"

Після завершення своєї місії Сергія Вороніна нагородили батальйонною відзнакою. Командир роти запропонував його кандидатуру. Але Сергій відповів: "Це нагорода для всіх нас". Він поклав її в автомобіль, де вона завжди залишалася, ставши символом колективних досягнень.

-- Після виходу з Бахмута нас направили в інший батальйон, -- продовжує співрозмовник. -- Знаєте для чого? Щоб ми навчали інших працювати на М-19. За понад місяць щоденної роботи вивчили цей вогневий засіб, як своїх п'ять пальців. Він дуже ефективний у бою. У бригаді про нас говорили, що є такі "емкаешники", які ефективно відпрацювали у Бахмуті.

У Бахмуті Сергій мріяв зустрітися зі своїм добрим другом Денисом Бабієм, відомим під позивним "Трейн". Сергій був впевнений, що "Трейн" теж боронить це місто.

На жаль, цього не сталося: 21 квітня Денис загинув внаслідок артилерійського обстрілу.

У квітні 2024 року Вороніна отримав поранення в бою біля села Кліщіївка, яке розташоване неподалік Бахмута.

Ми домовилися, що в разі поранення потрібно негайно зателефонувати.

-- Ці хлопці, два Вадими й Олександр, увійшли мені в душу, як рідні, -- продовжує Сергій Воронін. -- Якщо відверто, вони стали ближчі, ніж дехто з родичів. Дотепер спілкуємося. До того ж, майже кожного дня. Якось вони розповіли, як відчували, що зі мною має щось статися. У нас була домовленість, якщо когось поранить, -- одразу дзвінок. Я зателефонував вранці, повідомив про своє поранення, а вони кажуть, так ось чому у нас була така тривожність, що навіть заснути не могли. Відчували, що щось не так. А коли приїхали спершу в госпіталь до мене, а вже потім додому у відпустку, це для мене багато говорить про людину.

Найскладніше переживати за хлопців у шпиталі. Особливо у той час, коли вони виходили на бойові. Ти напружено чекаєш повідомлення. Постійно дивишся на телефон, не випускаєш його з рук. Я ж добре знаю: вони настільки активні і сміливі, що першими підуть вперед. Ніколи не відмовляться виконувати найскладніший наказ. Буває, таке закінчується не дуже добре. Тому й хвилююся за них.

На лікарняному ліжку є час для роздумів. Найчастіше згадуються ситуації, коли хлопці підставляли одне одному плече. В одному з випадків подавали руку. Було це тоді, коли рятувалися з підвалу будинку, в який прилетіло і почалася пожежа. Вибратися можна було тільки через маленьке підвальне віконечко. Допомагаючи один одному, не тільки самі врятувалися, а й витягли гранатомет МК-19.

Висновок ВЛК потрапив у смітник, після чого він повернувся до своєї частини.

Хлопці ділилися враженнями про Вороніна, відзначаючи, що він володіє природними лідерськими якостями і здатний надихати інших. Не випадково його призначили командиром взводу у званні молодшого сержанта. У цей момент Сергій вирішив, що настав час навчатися на офіцерських курсах. Його направили до Києва, де запросили довідку від військово-лікарської комісії.

-- Я зрозумів, що на цьому моє навчання закінчиться, -- говорить Сергій. -- Знав, що комісію не пройду. Хребет серйозно травмований. Так воно й сталося. Вони мені дали папір, що непридатний до військової служби і маю бути знятий з обліку у ТЦК.

Звісно, я не демонстрував нікого того документа ВЛК. Коли вийшов на вулицю, зім'яв його, порвав на дрібні шматочки і вкинув у сміттєвий бак. Потім знову повернувся до своєї військової частини. Якби не травма, продовжував би служити далі.

З однією проблемою він справлявся, але з двома… Довелося піти з роботи.

До речі, ще один з "четвірки" – Вадим Завальнюк – досяг посади командира взводу.

"Брат каже: ходім запишемось в ТрО"

Вранці 24 лютого 2022 року, коли перші російські ракети розпочали свій шлях на нашу територію, Вадим Завальнюк прямував на роботу. Однак йому не судилося доїхати. Він вирішив повернутися додому, уважно стежачи за кожним повідомленням в Інтернеті про війну. Поряд з ним був молодший брат Олександр.

У розмові з журналістом "20 хвилин" Вадим згадав, як того ж ранку став у стрій 120-ї бригади ТрО.

-- Це брат запропонував йти записатися у ТрО, -- згадує Вадим. -- Я його підтримав: кажу, пішли. Там була велика черга. Вже у бригаді зустрілися із Сергієм, а пізніше до нас доєднався Вадим Муляревич. У серпні, третього числа, якраз на мій день народження, нас перевели у Київську область на кордон з Білорусією. Там виконували завдання у підрозділі контрдиверсійної боротьби. У 2023-му перейшли у роту розвідки. Був період, коли служили у роті вогневої підтримки.

Здійснювали місії в Бахмуті, що на Донеччині, Вовчанську на Харківщині, а також у Лимані Донецької області. У Лимані залишалися протягом тривалого часу.

Близько шести місяців тому я та Вадим Муляревич стали частиною 20-ї бригади безпілотних систем "К-2". З нашої "четвірки" залишилося лише нас двоє. Мого брата відсторонили через проблеми зі здоров'ям, а Сергій пішов з посади після отриманого поранення.

У розвідувальному підрозділі Завальнюк обіймав посаду командира взводу. Наразі він займає таку ж позицію в "К-2". Хоча його звання - молодший сержант, він сподівається на отримання офіцерського звання.

Прошу згадати моменти з фронтових шляхів, що залишилися в пам'яті. Він стверджує, що таких спогадів чимало. Проте не всі з них хочеться виводити на поверхню. Проте є випадки, які продовжують викликати подив. Задаєшся питанням: як їх можна пояснити?..

Свалив безпілотник з автомата.

-- Ми евакуювали поранених, -- розповідає Завальнюк. -- Ох, і важко нести "трьохсотого" чи "двохсотого"! Йшли дві групи. У кожній по чотири чоловіки. Вони несли по одному пораненому. Почало темніти. Раптом у небі з'явилося світло. Зрозумів, що нас побачив оператор FPV-дрона. "Ефпівішка" стала світитися все ближче й ближче, наближаючись до нас. Бачу, її спрямували прямо на мене. Сховався за дерево. Зняв запобіжник з автомата і випустив чергу.

Над нами пролунав гучний вибух. Це означає, що влучили в ціль. Коли дрон детонує, спочатку відчуваєш, як закладає вуха, і кілька секунд навколишній світ стає невидимим.

Після того, як трохи прийшли до тями, вони знову взялися за перенесення поранених. На щастя, під час атаки дрона ніхто не отримав травм. Постраждалих доставили до місця, звідки їх евакуювали транспортом.

"Міна приземлилася між нами, проте не detonувала."

-- Пригадую, як перші рази ми заїжджали на бойові на "броні", -- розповідає Вадим. -- Одного разу машина забарахлила і зупинилася. Нас почали крити з міномета. Ми порозбігалися і залягли. Обстріл не припинявся. Раптом одна з мін падає між мною і ще одним воїном. Знаєте, чому ми залишилися живі? Бо міна не вибухнула.

Бувало, дивом виходили з-під обстрілу. На війні не все можна передбачити. І не все піддається логічному поясненню.

Він наводить ще один приклад.

— Я увійшов до бліндажу з командиром, — розповідає Вадим. — Коли ж повертався, стояла можливість вибрати одну з двох стежок. Спочатку я пішов праворуч, але зупинився. Вирішив, що краще йти ліворуч. І ось, коли я рушив вліво, на ту стежку, з якої тільки що повернув, прилетіла міна. Як можна передбачити, якою стежкою йти? Ніколи не знаєш, куди може прилетіти небезпека.

Вдома Вадима з нетерпінням чекають батьки, брат, племінник. Влітку нинішнього року йому уперше за час війни дали відпустку на день народження. 3 серпня відзначав свої іменини разом з дорогими людьми. Якби не війна, поруч були б ще й бойові побратими. Він упевнений в цьому.

Хотів захищати Київ

До початку війни Вадим Муляревич був зайнятий на підприємстві, яке спеціалізувалося на утепленні житлових будівель. З перших годин російського вторгнення він відчув бажання захищати Київ. Шукав військовий підрозділ, в який міг би приєднатися, але отримував скрізь відмову — всі місця вже були зайняті.

— Тоді черги людей, готових захищати свою країну, були величезні, зовсім не як тепер, — пригадує Вадим. — Мій знайомий подзвонив і повідомив, що вже приєднався до 120-ї територіальної оборони. Багато вінничан там. Приходь! Ось так 1 березня 2022 року я став частиною вінницької бригади Тероборони. У той же день або наступного познайомився з чудовою людиною — Сергієм Вороніним. Він був надзвичайно мотивованим захищати своє, простий солдат, але справжній патріот. Саме навколо нього ми й об'єдналися. Брата Вадима Завальнюка, Олександра, я знав ще до початку війни. Так і сформувалася наша вінницька "четвірка". Пізніше ми пройшли через багато бойових випробувань: виконували завдання в роті, яку називали КДБ, тобто контрдиверсійної боротьби, працювали у роті вогневої підтримки та в розвідувальному взводі. Нещодавно, удвох із Завальнюком, ми перейшли до "К-2". На той момент Воронін уже демобілізувався після поранення, так само як і брат Вадима — Олександр, через хворобу.

Вадим Муляревич єдиний з їхньої "четвірки", хто до війни мав військовий досвід, служив строкову службу. Нині він головний сержант роти у "К-2".

Вирушили на "експрес" і захопили трьох орків у полон.

Вадим Муляревич, як і його побратими, розповів поро декілька епізодів з фронтового життя. Зокрема, про взяття у полон орків. Каже, і в Лимані брали, і на Вовчанському полонили.

Того дня, разом із командиром роти, він вирушив на "еспешку" — так військові називають спостережний пункт. Їхній шлях пересікали лісові масиви, а в компанії був товариш з іншого батальйону, який мав на меті продемонструвати, як виглядає їхній спостережний пункт, куди мали заступити військові з одного з підрозділів 120-ї бригади.

-- В якийсь момент звернув увагу на силуети вдалині зліва від нас, -- розповідає Муляревич. -- У розвідника, як кажуть, око зірке. Ми не знали, хто там може бути. Одразу зачаїлися, аби не виказати себе. Запитав у супроводжуючого, скільки у них людей на спостережному пункті. Він відповів, що двоє. Повертаю голову -- і знову бачу три силуети. Розуміємо, що це окупанти. Відкриваємо раптовий вогонь з автомата. Наближаємося до їхнього місця і кричимо, щоб здавалися. З їхнього боку ліс був густіший, ніж у нашому місці. Кинули ще пару гранат у кущі. Наші постріли почули побратими з іншої групи. Вони перебували трохи вище, метрів за двісті від нас. Поспішили на допомогу.

У цей момент з кущів вийшли троє орків з піднятими руками. Ми зафіксували це на відео.

-- Коли береш у полон загарбників, це має свої переваги, -- продовжує військовослужбовець. -- Є можливість здобути цінну інформацію про ворога, прослуховувати їхні радіоперемовини, дізнаватися, що, де і коли відбувається, а також це може стати хорошим ресурсом для обміну. -- Проте ситуації бувають різні. Іноді, щоб врятувати себе, доводиться знищити супротивника. Один із наших товаришів вирішив перевірити будинок у сірій зоні. В той час троє інших військових займалися дрон, який приземлився через розрядження батареї. Ніхто не здогадувався, що в цьому будинку оселилися так звані інфільтровані – російські солдати, які проникають малими групами та поступово збирають сили. Добре, що наш побратим скористався рекомендаціями. Він пізніше розповідав, як увійшов до будинку. Діяв так, як йому радили ми, розвідники. Помітив автомат, що стирчить, а два окупанти лежали на спальному мішку. Вони так і залишилися там після черги з автомата нашого бійця. Забрали жетони, бронежилети та автомати.

Чому ви обрали "К-2"?

Кожен солдат на передовій прагне служити в підрозділі, де командування проявляє повагу та турботу до своїх бійців. Це безсумнівний факт.

Вадим Муляревич зазначає: "Не знаю кращого командира і кращої людини, ніж у "К-2". І я не єдиний, хто так вважає. Цю думку можна почути від багатьох."

Уточню, 20-ю бригадою безпілотних систем "К-2" командує Кирило Верес. Це про нього так відгукується співрозмовник.

— Це стало очевидним, коли нас відправили на навчання до "К-2", — ділиться своїми враженнями головний сержант роти. — Якби більше командирів мали такі ж якості, як Кирило Верес, і вирішували проблеми своїх підлеглих одним дзвінком, конкретно, а не обіцянками, втрати на фронті були б значно меншими, ніж є насправді. Командир повинен бути відкритим не лише для офіцерів, а й для рядових солдатів. Адже ми всі люди, і кожен з нас унікальний. Незважаючи на це, ми прагнемо отримувати до себе нормальне, людяне ставлення. Коли ми відчуваємо підтримку від командира, готові, як кажуть, гори звертати.

Головний сержант роти Вадим Муляревич стисло, але чітко пояснив причини свого переходу до нового підрозділу на п’ятому році конфлікту.

Вас може зацікавити:

"Таке ставлення до військових — це просто жахливо!" — чому ветеран війни з інвалідністю висловлює своє невдоволення компанією "Вінницяобленерго"?

"Два безкоштовних місця на рейс": чому мати загиблого воїна змушена просити про безкоштовний проїзд?

Додайте 20 хвилин до обраних ресурсів у Google.