"Я витратила всі свої сльози в дорозі": Онофрійчук ділиться своїми почуттями щодо повернення в Україну у 2022 році та висловлює думки про росіянок.

Таїсія Онофрійчук поділилася спогадами про початок масштабного вторгнення російських військ в Україну.

17-річна капітанка національної збірної України з художньої гімнастики поділилася своїм досвідом виїзду з країни в момент, коли російські військові розпочали наступ на українські землі. Вона описала свої емоції під час вимушеного повернення додому та висловила думки про ставлення українських спортсменок до росіянок, які знову беруть участь у змаганнях.

Онофрійчук стала призеркою в особистому багатоборстві на етапі Кубка світового виклику

В своїх інтерв'ю Ірина Іванівна Дерюгіна підкреслювала, що початок повномасштабного вторгнення став справжнім випробуванням, адже ви та багато інших гімнасток залишили країну. Чи могли б ви поділитися своїми спогадами про ці події?

16 лютого, коли почалися розмови про наближення війни, ми вирішили переїхати до бабусі та дідуся на правий берег, щоб уникнути ризику перетворення моста на небезпечний маршрут під час бойових дій. Отже, 22 лютого ми вже мали все готове до від’їзду. Того дня я прокинулася о 5 ранку від голосу мами, а потім почула гуркіт вибухів.

Я яскраво згадую цей момент, адже напередодні мене охопила надзвичайна тривога. Важко описати ті відчуття. Я ридала, відчуваючи великий дискомфорт. Мама вирішила дати мені заспокійливе, і це трохи полегшило стан. Коли ж я прокинулася вранці, то опинилася в повній розгубленості, не знаючи, що коїться.

Ми одразу виїхали спочатку у Вінницю, там перебували три дні, лунали постійні тривоги, ми постійно спускалися в підвал. А ще у нас були кішка та тхір, через яких ми дуже хвилювалися. Потім поїхали на тиждень до Львова. І якраз говорили, що тварин не можна вивозити за кордон, і ми дуже-дуже сильно непокоїлися за них і ще й через те, кому віддати на випадок, якщо не пропустять. Але дякую, що пропустили.

Так, ми виїхали до Польщі, де я перебувала місяць, а потім Ірина Іванівна зв'язалася з дідусем. Тато взагалі не хотів, щоб ми так швидко поверталися додому, мовляв, залишайтесь за кордоном хоча б на перші три місяці повномасштабного вторгнення. Ми багато говорили про це. Я теж дуже боялася повертатися в Україну, але погодилась.

Того часу тато перебував у Львові, і мене забрали дідусь з бабусею, тоді як мама з сестрою залишилися в Польщі ще на місяць. Ми виїхали, і я не могла стримати сліз протягом усієї дороги, адже почуття страху охоплювало мене. Коли я зустріла тата, емоції захлеснули мене, і я сильно заплакала, бо думала, що більше не побачу його через війну. Проте вже наступного дня я опинилася на тренуванні.

На початку мого перебування в Києві я постійно відчувала тривогу, боялася засинати і переживала за батька. Ми активно готувалися до чемпіонату Європи серед юніорів, тренуючись із великим ентузіазмом. Коли мама з сестрою приїхали, мені стало трохи легше. Ми вирушили на чемпіонат, але перед цим ще відбувся Кубок світу, де ми провели невеличкий збір в умовах з високими стелями, що дуже сприяло нашій підготовці. І атмосфера там була справді спокійною.

На жаль, у вашій спортивній дисципліні поступово відновлюється участь представників країн-агресорів – росіянок і білорусок – під "нейтральним" статусом. Якою має бути реакція на цю ситуацію, і як ви з цим справляєтеся?

- Так, на деяких змаганнях є нейтральні спортсмени, але ми стараємося віддалятися від них, менше потрапляти на очі й узагалі не контактувати з ними.

- А вони намагаються розмовляти з вами чи якось зачепити?

- Звісно, ні. Проте ми просто значно дистанціюємося від них, щоб уникнути будь-яких контактів, - наводить слова Онофрійчука Oboz.ua.