"Коли я відчуваю радість, мене переповнює почуття провини перед оточуючими."

Любов і боротьба жінок в реаліях війни

Раніше жінок часто вважали слабшою половиною людства. Проте сьогодні війна в Україні спростовує цей стереотип: навіть у найважчих ситуаціях українки демонструють мужність і стійкість, які важко уявити середньостатистичному європейцеві, скажімо, у Празі чи Вероні. Хоча, можливо, самі українки не завжди усвідомлюють це.

Ці три історії - відображення українського жіноцтва з 24 лютого 2022 року. Відображення любові, втрат і надії. А ще сили. Тієї, яка притаманна лише жінкам.

"Через усі снігові покриви та темні зимові дні"

я обіцяю, що нестиму

усі ті речі, які наділяють нас життям,

усіх, хто надає нам життя"

Ці слова створила 37-річна поетеса та музикантка Єлизавета Жарікова. Сьогодні вона демонструє, що військова форма підходить їй так само добре, як і поетичні рядки.

На питання, чи вдається писати вірші під час служби Єлизавета посміхається і каже, що це найменш проблемна робота у війську. "Єдине, - каже вона, - не завжди є на це час і сили".

Коли на початку повномасштабної війни Єлизавета прийшла у військо, то намагалась приховати те, чим займається.

"Я прагнула, щоб мене сприймали як військовослужбовця, який займає бойову позицію і виконує свої обов'язки на високому рівні, без усіх цих зауважень: 'Та ти ж творчий, ти ж дівчина, куди тобі там іти?'", - ділиться своїми думками жінка.

Перші півроку їй вдалося зберегти анонімність. А згодом, коли всі познаходили одне одного в соцмережах, таємниця відкрилася - всі дізнались, що Єлизавета поетеса та музикантка, яка навіть видала збірку "Мурахи Йоганна Себастьяна".

Єлизавета здобувала знання з літературної творчості в університеті Тараса Шевченка.

Після розкриття цивільного минулого Єлизавети, побратими та посесетри не почали сприймати її по-іншому. Вона, посміхаючись, каже, що у війську її ніколи не бачили в аплуа панянки.

"Мене, напевно, вважали менш піднесеною особистістю, на зразок якоїсь вишуканої дами, оскільки я часто вживаю грубі слова. Моя манера спілкування може бути різкою і незручною, особливо коли мова заходить про сексизм чи оцінку моїх професійних навичок через призму того, що я жінка. Тому я не вважаю, що мене сприймали як принцесу, навколо якої повинні обертатися лицарі," - ділиться своїми думками Єлизавета.

"Я займаюся музикою та поезією, але це не означає, що я не призначена для боротьби."

Військовослужбовиця запевняє, що ніколи не відділяла себе від реального світу через творчість.

"Я займаюся музикою та поезією, але це не означає, що я не призначена для боротьби.", - каже вона, додаючи, що ще з 2013 року боролося проти режиму Януковича та брала участь в Революції Гідності, а потім волонтерила.

З цього часу війна присутня в її житті: у 2014 багато друзів пішли воювати, а в однієї з близьких подруг на фронті загинув чоловік. "Я ще тоді хотіла піти на війну, але недотиснула. Двічі мені відмовляли і я більше не старалася", - ділиться Єлизавета і каже, що один з її віршів у збірці так і починається "З тих пір, як я не пішла на війну, я не вмію вчити дітей музики".

Поетеса планувала вступити до війська ще до початку повномасштабного вторгнення. Знімок надавала Єлизавета.

Жінка ділиться своїми думками про те, чому для неї мобілізація 24 лютого 2022 року стала зрозумілим та логічним рішенням. Ще в грудні 2021 року вона подала документи для проходження служби за контрактом у територіальній обороні. 20 лютого 2022 року Єлизавета успішно пройшла медичну комісію, отримала контракт резервіста, а потім підписала фінальні документи, пройшла співбесіду з командиром та пройшла навчання. І вже 24 лютого вона приєдналася до лав оборони, хоча раніше не мала бойового досвіду.

"Це був день, коли вирішувалось все дуже швидко. Вони спитали: "Що ти вмієш?" Кажу: "Що треба, те і вмію". "А набирати на комп'ютері швидко вмієш?" Кажу: "Дуже добре вмію". І в перші дні оформлювала добровольців, які приходили до територіальної оборони".

"Сьогодні ти відкриваєш людину з темного пакета."

Згодом Єлизавета вирішила стати бойовим медиком і отримувала досвід під керівництвом більш досвідчених військових. Вона згадує, як брала участь в евакуаціях, але скромно зазначає, що її внесок не був чимось особливим.

Часто моя задача полягала в тому, щоб просто закрутити турнікет, накласти перев'язку, підтримати бійця в кузові, обійняти, щоб ми не випали звідти, або організувати нашу спільну роботу.

На війні смерть відчувається поруч, немов дихання ззаду - однак Єлизавета стверджує, що не боїться своєї загибелі в конкретний момент, адже не завжди усвідомлює її. Проте звикнути до втрат інших людей неможливо, хоча цей досвід доводиться переживати з певною дистанцією. Військова зазначає, що на фронті неможливо регулярно занурюватися у повний стан жалю, адже це не витримаєш.

"Вчора пив каву з людиною і читав їй моралі, як правильно складати аптечку, а сьогодні ти розпаковуєш цю людину з чорного мішка. Або просто дивишся з дрона трансляцію, чи чуєш по рації, як когось з твоїх вбивають, або безпосередньо бачиш, як людина перебуває в гіповолемічному шоці. І ти розумієш, що ми її звідти не винесемо. Це не можна сприймати як щось нормальне, але ти далі працюєш як машина".

"Для управління дроном не потрібен член."

Єлизавета спокійно зізнається, що, незважаючи на досягнення на фронті, вона відчуває, як радість стає недоступною емоцією. Сум теж відходить на задній план. Людина практично не відчуває нічого — все перетворюється на монотонну лінію. Коли ж опиняєшся в безпечних умовах, стверджує військова, може виникнути сильне емоційне навантаження. Вона також пережила подібне. Однак, звернувшись за допомогою до психіатра та отримуючи медикаментозне лікування, змогла знайти вихід.

Вона з гумором зауважує, що деякі намагаються пояснити її емоційні переживання на фронті жіночими циклами, мовляв, це всього лише ПМС. Проте на такі коментарі вона реагує з іронією або ж рішуче припиняє такі дискусії.

"Якщо моє тіло функціонує таким чином, чи варто з цього іронізувати? Так, в певні дні я можу відчувати пригніченість або бажання вивести з себе когось. Це правда. Але чи можливо створити армію, де всі ролі виконуються тільки чоловіками, без жінок? Зовсім ні. Для управління дроном чоловічий геніталій не є необхідним."

Поетеса висловлює думку, що жінки є незамінними в військовій справі. Зображення з Facebook Єлизавети.

Єлизавета зазначає, що їй пощастило, оскільки вона не відчуває сильного дискомфорту під час менструації. Проте питання рясних кровотеч та гігієнічних умов на фронті залишається важливим. Вона використовує серветки для інтимної гігієни, оскільки можливість помитися часто є обмеженою. До того ж, стрес вплине на регулярність її циклу. Наявність стабільного менструального циклу є показником доброго фізичного здоров'я жінок.

Я розмірковую про можливість стати матір'ю. І одним із перших тестів, які потрібно пройти, є перевірка моєї фізіологічної готовності до цього. Відчуваю певне занепокоєння. Мені вже 37 років, і після всіх пережитих ситуацій я боюся, що кількість моїх яйцеклітин може бути недостатньою.

"Я залишився в живих завдяки тому, що гранати поруч зі мною не вибухнули."

Під час одного з бойових виходів Єлизавета отримала поранення - жартує, що вона штурмовик одного штурму. Під час Бахмутської операції в період контрнаступу вийшли на складне завдання: потрібно було закріпитися на позиціях після штурму. Тоді ж почався інтенсивний обстріл. Оскільки Єлизавета була в групі евакуації, то, згадує, навіть не у всіх були лопати собою, щоб викопати окоп. А коли виносили тіло загиблого побратима, то їх знову "накрили" і поранених стало більше.

"Ми ледь змогли вибратися звідти живими. Спочатку я отримав поранення від уламків міни, а згодом на мене почали націлюватися дрони та кидати гранати. Дві з них вибухнули неподалік. Я зазнав травм обох ніг. Мене, на щастя, врятувало те, що дві гранати, які впали поруч, не detonувалися."

Військова, яка зазнала поранення. Зображення люб'язно надане Єлизаветою.

Після поранення Єлизавета швидко відновилася та повернулася в підрозділ. Хотіла бути ефективною в піхоті, але під час тренування зістрибнула з техніки на сніг і зламала ногу, після чого стала обмежено придатна. Та попри це не залишила військову справу: вона працювала в евакуаційній групі.

Військова підкреслює, що жінкам необхідно практикувати силові тренування, адже в сучасних умовах це стало питанням життєзабезпечення.

"Жінка має бути функціональною, здоровою, сильною. І бути сильною - це класно. І я би хотіла, щоб українську жінку не сприймали в якійсь окремо виділеній для неї ролі".

"Складність не в тому, щоб зберегти жіночність на фронті, а в тому, щоб її відновити"

Для Єлизавети жіночність означає збереження чутливості як душі, так і внутрішнього світу. Це здатність виявляти ніжність і відкритість, не боятися бути вразливою. Вона вміє жити у теперішньому моменті та створювати атмосферу, де комфортно і є місце для всіх почуттів. Єлизавета приймає себе такою, якою є, з усіма своїми особливостями.

Проте армія змінює відчуття власної жіночності. Єлизавета зізнається: "Складність не в тому, щоб зберегти, а в тому, щоб відновити". Адже, на її думку, в армії треба виявляти менше емоцій, бо емоційність можуть сприйняти як слабкість.

"Я трохи втратила свою жіночність. Можливо, в якийсь момент мені доведеться повертати до життя свої природні манери поведінки. Згадую, як одного разу чоловік сказав мені: 'Боже, як ти вживаєш ненормативну лексику!' І посміхнувся. А також зазначив, що армія назавжди змінила мене", - ділиться своїми думками військова.

Незважаючи на витривалість та внутрішню силу, які війна вимагає від жінок, Єлизавета твердо вірить, що їй не під силу впоратися з усім самостійно.

"Часто підтримка між жінками стає однією з найважливіших опор у житті. У мене є чудові подруги, і без нашого чату з кумедними назвами, я, напевно, не змогла б витримати деякі складні моменти," - ділиться своїми думками поетеса.

Допомога від інших жінок стала для Єлизавети справжньою підтримкою. Зображення з Facebook Єлизавети.

23-річна Тетяна Білинець на війні втратила нареченого. Вона каже: "Якби я не була сильною жінкою, я б зараз тут не сиділа".

"На кожен бойовий вихід я виходила разом з нареченим"

У березні 2024 року Тетяна вперше зустріла військового Андрія, хоча вони вже півроку підтримували дистанційний зв’язок. З того моменту їхнє життя стало невід’ємним один від одного. Незабаром вони вирішили заручитися, а на Різдво планували офіційно оформити стосунки. Церковну церемонію мали намір провести влітку. Проте плани були зруйновані війною — Андрій загинув 28 жовтня 2024 року на Торецькому фронті. Сьогодні Тетяна, як і на початку їхніх стосунків, не може уявити своє життя без нього.

Дівчина зізнається, що у відносинах з військовим постійно відчувала глибокий страх втрати.

"На кожен бойовий вихід я виходила разом з ним", - каже Тетяна. Вона не спала, допоки він не напише, не могла їсти тоді, коли він казав, що в них з хлопцями не вистачає харчів.

В один момент він так переконливо заспокоїв мене, що я почала вірити: він не може загинути. Але, чорт забирай, це ж війна!

Андрій і Тетяна вперше зустрілися, коли Андрій лікувався після поранення

У домі Тетяни та Андрія стався збій у роботі котла. Вранці 28 жовтня Андрій, перебуваючи на фронті, організував приїзд майстрів для ремонту. На жаль, увечері того ж дня він загинув.

Тетяна згадує, що в той момент вона вперше не відчувала страху, коли її партнер вирушав на фронт. У той день у неї з'явилася невиправна віра в те, що він обов'язково повернеться додому живим. Проте 29 жовтня їй принесли трагічну новину - Андрія більше немає.

"Я не повірила. Я хотіла, щоб він був поранений. Нехай він був би без рук і без ніг, але нехай би був живий. Щоб я змогла приїхати і поговорити з ним. Я кричала в трубку, щоб не говорили мені такого",- розповідає Тетяна.

Наступним етапом стане похорон. Прощання відбудеться в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві, а згодом – у рідному місті Андрія, Вінниці.

Тетяна стверджує, що до того моменту, поки не зіткнулася з ним в морзі, все здавалося їй вигадкою.

"Він лежав таким гарним. Я просто дивилась і думала, як мені його забрати додому, щоб ми його не ховали? Бо коли ми його поховаємо, мені доведеться прийняти, що його вже нема".

"Мені хотілося надіти йому кільце".

Андрій та Тетяна вже підібрали свої обручки, плануючи одружитися на Різдво. Дівчина зізнається, що придбала ці кільця з наміром одягти їх Андрію на його похорон. Проте їй не дали змоги залишитися наодинці з коханим.

"Найбільша проблема, що я не визнана суспільством, як його як його рідна людина. Я ставала на коліна під моргом, щоб мене пустили. Я хотіла одягнути йому обручку. Але мені сказали, що пускають тільки родичів. Я могла побути з ним тільки у чиїйсь присутності".

"Мені невідомо, хто перший висловив думку, що потрібно чекати рік, щоб відчути полегшення."

Тетяна розповідає, що жити у суспільстві після втрати складно. Хтось давав непрохані поради, хтось казав, що треба жити далі, що треба триматися, одні поставили на ній клеймо вдови, а інші стверджують, що вона молода і їй треба вийти заміж.

"Коли втрачаєш близьку людину, суспільство, здається, запускає певну гру: або впади в глибокий смуток, або ж зупинися зі своїми слізьми", - ділиться Тетяна. Вона зауважує, що багато хто вважав, що їй потрібно всього рік на переживання втрати, переконуючи, що після цього все стане легше і вона зможе знову повернутися до нормального життя.

"Не зрозумію, хто вирішив, що потрібно чекати цілий рік, аби стало легше. Минув рік, а я так і залишився в тій самій ситуації."

На згадку про Андрія, дівчина регулярно організовує збори для підтримки військових. Світлину надала Тетяна.

Знайомі Тетяни вважають, що їй варто спробувати нові стосунки. Вони не можуть зрозуміти, чому вона не знімає обручку, і радять: "Припини писати про нього в соцмережах — це ж тільки погіршує ситуацію". Вони також підкреслюють, що фотографії з Андрієм в її Instagram можуть відштовхувати потенційних кавалерів. Проте дівчина дивується, чому інші вважають за потрібне робити коментарі, не знаючи, які емоції вона переживає.

"Росія позбавила мене мого Андрія і знищила всі мої плани на майбутнє. Вона забрала мрію про сім'ю, дітей, які я хотіла виховувати, і дім, в якому ми могли б жити. Вона відняла в мене все", - розповідає Тетяна.

"Коли я відчуваю радість, мені здається, що я завинила перед суспільством."

У січні 2025 року Тетяна вперше після трагедії з Андрієм вирішила зробити манікюр і нанести туш на вії. Вона зізнається, що не хотіла, аби інші вважали, що забула про те, що сталося. Але вона ніколи не забуде. Вона намагається знайти спосіб жити далі, приймаючи втрату свого нареченого.

"Коли я відчуваю радість, мені здається, що я завинила перед суспільством.",- каже дівчина.

Проте у кожному дні Тетяни Андрій завжди поруч: у думках та на фото. Дівчина ділиться, що її настільки зʼїв біль і сум, що вона перестає відчувати що-небудь до життя - все перетворюється на рівну лінію.

Зранку я прокидаюсь з несамовитим дискомфортом у душі. Я усвідомлюю, що відчуваю біль, але не можу зрозуміти, що саме мене турбує, адже всередині наче порожнеча. Коли цей біль посилюється, мені бракує повітря, і груди здавлює нестерпний тягар.

Тетяна висловлює бажання, щоб люди ставилися один до одного з більшим розумінням та враховували емоції оточуючих. Вона розповідає, що в той складний момент їй не вистачало слів підтримки, які б підтверджували її право на горювання. "Лише через дев'ять днів після втрати мені почали говорити: 'Давай, зберися, треба жити далі, адже Андрій хотів би, щоб ти була сильною'. А мені насправді потрібно було просто побути на самоті, відчути свій біль і поплакати за ним".

Дівчина відверто зізнається, що ця війна забрала в неї частину жіночності, але водночас наділила силою. Без відваги їй було б непросто витримати всі труднощі. Вона ділиться своїм прагненням бути незалежною від оцінок оточуючих і мріє прокинутися в один прекрасний ранок, усвідомивши, що біль залишився позаду, а попереду лише любов.

Тетяна зізнається: її страждання неможливо зрівняти з нічим іншим. Проте з часом вона зрозуміла, що таких жінок, як вона, чимало. Це ті, хто несе в собі втрату, хто прокидається вночі, заглиблений у свої думки, і кого не розуміє оточення. Це усвідомлення прийшло до неї, коли вона натрапила на рядки з вірша "Не вдова і не невістка". Лише той, хто пережив подібний досвід, міг так написати.

Тетяна переконана, що справжня любов триває навіть після того, як ми йдемо з цього світу. Зображення люб’язно надала Тетяна.

На руках у Світлани Нагорної-Гордійчук сидить її маленький син Устимко — результат щирої любові між нею та військовим Максимом. Устимко з раннього віку розуміє, що його мама підтримує таких же захисників, як його батько. Малюк активно допомагає мамі, адже з моменту свого народження він вже не раз брав участь у збори, а також відправляв дрони для бійців, і, можливо, незабаром стане справжнім амбасадором поштових відправлень.

Жінка з дитинства вчить Устимка, що підтримка армії є його обов'язком. Світлина надана Світланою.

Фінансова аудиторка Світлана досягла значних успіхів у своїй кар'єрі в Люксембурзі, але прагнення жити на рідній землі не полишало її, навіть незважаючи на можливості, які пропонувала ця розвинена країна. У 2019 році вона вирішила: час повертатися додому.

"Мій керівник у Люксембурзі мене запитав: 'Чому ти вирішила повернутися в Україну? Кохай Україну з Люксембурга. Ти зможеш надсилати посилки і передавати гроші в євро, адже у тебе хороша зарплата. Чого тобі їхати туди?'. Я відповіла йому: 'Маму не обирають. Україна - це моя рідна земля'. Для нього, знаєш, це звучить як щось пафосне, просто красиві слова з романів", - ділиться Світлана.

"Енергетичні батончики "переросли" у бронежилети та пікапи"

Після свого повернення до України Світлана продовжувала працювати віддалено, хоча її серце прагнуло до суспільної діяльності. Вона не могла навіть уявити, що в день початку повномасштабного вторгнення російських військ заснує та стане керівником волонтерської організації "Лемберґ волонтери".

"24 лютого ми зв’язалися з колегами з України, щоб обговорити наші подальші дії. А вже 25 лютого вирушили до гуманітарних штабів Львова, готові допомагати. Це стало початком нашої діяльності. Ми зрозуміли, що можемо зробити більше самостійно, скинулися коштами і придбали енергетичні батончики. Потім почали ділитися інформацією про це в соцмережах. Наші київські колеги відгукнулися і запропонували фінансову допомогу для закупівлі інших потрібних речей для військових. В якийсь момент я усвідомила, що ми не організовували жодних зборів, але кошти вже були — потрібно було лише розробити план, як їх витратити з максимальною користю. Спочатку ми купили енергетичні батончики, потім бронежилети, а згодом — пікапи," — згадує жінка.

Волонтери активно залучаються до надання бійцям всього необхідного — від продуктів харчування до технічних засобів. Зображення люб'язно надала Світлана.

Світлана ділиться своїми спостереженнями: не всі члени її волонтерської команди активно залучені до допомоги. Дехто з них став батьками, інші зайняті на цивільній роботі, а деякі просто переживають емоційне вигорання. "Я також відчуваю певну втому", - зізнається жінка, проте з її слів стає зрозуміло, що, незважаючи на це, вона не має наміру залишати свою справу. Основні джерела її підтримки та натхнення – це син і чоловік, а також глибока віра в майбутнє України.

"Війна стала тим, хто подарував мені чоловіка."

Коли Світлана говорить про свого сина та чоловіка, на її обличчі розцвітає усмішка, адже вони є її найбільшою підтримкою та джерелом віри. Свого чоловіка Максима вона зустріла на початку повномасштабного вторгнення. З усмішкою на обличчі Світлана згадує, що їхня зустріч нагадувала сюжет фільму: Максим — військовий, а Світлана — волонтерка, яка отримала запит про допомогу через Facebook. Хоча вона отримувала безліч безіменних запитів, одне повідомлення виділялося серед інших: воно було чітко сформульоване і містило всю необхідну інформацію. Після того, як Світлана допомогла Максиму, їхнє спілкування швидко переросло в обговорення вегетаріанства, мовних тем та повсякденного життя — і все це під час їхньої першої розмови.

Під час війни Світлана отримала найцінніший подарунок – сина. Фото надане Світланою.

Через два місяці після того, як Максим прибув на ротацію у Львів, ми зустрілися, і всього через три місяці вирішили пов'язати свої життя шлюбом. У якийсь момент, приблизно через два місяці нашого знайомства, ми заговорили про дітей. Ми висловили бажання мати спільну дитину не колись у майбутньому, після війни, коли обставини стануть кращими, а саме зараз. Я навіть не припускала, що можу його втратити в цій війні. Тоді я лише думала про те, що любов має найвищу цінність, і без неї все інше втрачає сенс.

Виховувати дитину наодинці — це найскладніше завдання, з яким я коли-небудь стикалася в своєму житті.

Так на світ прийшов Устимко, який підтримує маму в організації зборів, відкриваючи та закриваючи їх, а також відправляє допомогу татові та іншим захисникам.

Світлана ділиться своїми думками: вона ніколи не уявляла собі материнство таким. Сподівалася, що зможе приділяти дитині більше уваги, але, на жаль, в умовах війни це стало неможливим.

"Виховувати дитину самій - це найважче, що я робила у своєму житті. Я працювала у фінансовому аудиті, де графік не з дев'ятої до шостої, а інколи до третьої-четвертої ночі. Був етап, коли я поєднувала цивільну роботу і волонтерство, але й це неможливо порівняти з вихованням дитини".

Світлана опинилася перед складним вибором: обрати між материнством та кар'єрою або зайнятися волонтерством і підтримкою військових. Вона вирішила піти другим шляхом. Після цього рішення, вона відвела Устима в дитячий садок, коли той лише почав ходити, і більше не повернулася до своєї цивільної роботи.

«У цьому також проявляється моє материнство - прагнення боротися за майбутнє свого сина», - зазначає волонтерка.

Незважаючи на це, материнські обов'язки залишаються незмінними: щоранку потрібно підготувати дитину до садочка, приготувати їжу, виховувати і любити малюка. У Максима, як і в інших військових, відпустки трапляються рідко. Устимко поки що не говорить, але Світлана безперервно намагається пояснити: тато їх любить, саме тому й захищає.

Я пояснюю, що мій батько зараз на війні, захищаючи нас від російських агресорів. Я не згадую про те, що він бореться з якимись дикими тваринами, які напали на Україну, і не надаю йому жодних інших визначень, окрім росіян. Звісно, він ще не розуміє, що таке війна і хто такі росіяни, але він точно знає, що є тато, який робить щось важливе і добре. Я намагаюся висловлювати це в правильному тоні: тато захищає, тато поруч, тато незабаром повернеться додому.

Я запитала Устимка: "Де тато?", а він вказав на знімок, а не на самого Максима.

Жінка з трепетом ділиться, що відправляє коханому відео зі сином щодня. Як Устим прокидається і протирає очі, як бурмоче і не хоче вставати, які досягнення робить. Але попри велику любов відстань відіграє своє.

Максим занурюється в любов до свого сина. Проте існує ще один аспект: екран не зможе замінити фізичні дотики. Коли Максим повертається додому, він усвідомлює, що те, що працювало з Устимком кілька місяців тому, більше не діє, адже син виріс і тепер реагує по-іншому. Татові доводиться щоразу вчитися, як реагувати на його нові емоції та навички. Це те, що ніхто не зможе повернути жодному військовому – втрачені моменти залишаються втраченими. Коли Максим приїхав, я запитала Устимка: "Де тато?", і він вказав на фотографію, а не на живого батька.

Устимко впевнений, що його батько завжди поруч. Знімок надавала Світлана.

Світлана дуже тепло розповідає про те, як підтримує свої стосунки з коханим. Вона зазначає, що зберігати любов і підтримку, навіть будучи далеко один від одного, — це непросто, але саме це вони з чоловіком дбайливо оберігають. Наприклад, одним із їхніх особливих ритуалів стало запалювання ароматичних паличок.

"Максим штрикнув собі аромапаличку в землю в бліндажі, а я у квартирі поставила. І оце усвідомлення того, що ми це робимо синхронно, одне і те ж саме просто в різних обставинах, об'єднує нас",- розповідає жінка.

"Мій найкращий терапевт - це праця"

Коли Максим затримується з виходом на зв'язок, Світлана відчуває тривогу. Проте вона не залишає це почуття без уваги, а навпаки, заглиблюється в роботу. "Моя найефективніша терапія - це зайнятість", - розповідає вона, але також визнає, що емоційна втома інколи береться верх.

"Я розумію, що мої дії можуть впливати на життя інших людей. Коли мені здається, що я не здатна підняти ні ногу, ні руку, я намагаюся зосередитися на думках про наш чат із Сашком з 30-ї бригади. У нього нещодавно з'явився син. Його дружина Ірина разом із малюком Данилом чекають на нього так само, як я чекаю свого чоловіка. Данило потребує батька, і від того, чи зможу я встати зараз, залежить, чи повернеться Сашко до своєї родини. У такі моменти в мені активується якийсь внутрішній механізм," - ділиться своїми переживаннями волонтерка.

У моменти, коли втома стає нестерпною, Світлана зазначає, що підтримка оточуючих має неймовірну цінність. Особливу вдячність вона висловлює своїм подругам, які завжди готові підставити плече і не дозволяють їй впасти.

"Коли Устимко був маленький, мені постійно пропонували допомогу. Одна знайома пропонувала варити їжу, каже: "Я буду варити своїм дітям і буду варити тобі". В неї теж чоловік військовий, вона розуміла як це. Інша жінка пропонувала погуляти зі сином. Вона теж дружина військового, теж має дітей, просто ось на цей момент вона відчувала, що має більше ресурсу і може допомогти", - ділиться Світлана.

"Я справжня сильна жінка!"

Для Світлани бути дружиною військового – це не просто роль, а ціла філософія життя. Коли її чоловік віддає усі сили служінню батьківщині, вона не може залишатися осторонь і просто чекати. "Слід жити у злитті з країною, відчувати її пульс на кожному диханні і вести свою власну боротьбу", - стверджує вона.

На ключове запитання, чи вважає вона себе сильною жінкою, Світлана вагається, але за кілька секунд відповідає ствердно: "Я справжня сильна жінка!". Вона не приховує вразливості, не боїться сліз і не намагається здаватися незламною.

"Я жінка, дружина військового, і для нього я – опора. Я переконана, що його вибір – це найгідніше рішення для чоловіка, і постійно нагадую йому про це. Я емоційна та відкрито проявляю свою вразливість, не соромлячись сліз. Моє бажання – не бути сильнішою за нього", - ділиться Світлана.