Вінниця: сучасне життя родини 15-річної поетеси Саші Бурбело на вулиці, що носить її ім'я.

Вже сім місяців у домі військовослужбовців Світлани Бевз і Сергія Бурбело з Вінниці знову лунає дитячий сміх. Їхній син Максим став не лише справжнім дивом, а й підтримкою, втіленням давньої мрії про ще одну дитину, водночас приносячи із собою безмежний страх за її життя... Адже одного разу їхня сім'я вже зазнала непоправної втрати.

На початку вересня відзначають дні пам'яті поетеси Олександри Бурбело. Вона залишила цей світ у віці всього 15 років, назавжди залишившись молодою. Її життя обірвалося через невиліковну генетичну хворобу – муковісцидоз.

Наприкінці літнього сезону у Вінниці було відкрито меморіальну дошку на честь Саші Бурбело, розташовану на вулиці, яка отримала нову назву на її честь. Це вже друга пам'ятна дошка; перша знаходиться в навчальному закладі, де вона здобувала освіту. Про долю її творчої спадщини розповіли журналістці Коротко дідусь поетеси Володимир Бевз та її мама Світлана.

Не встигла завершити написання роману та детективної історії.

Четвер, 5 вересня 2013 року, став знаковою датою для родини, розділивши їхнє життя на "до" та "після". Цей день забрав у світ 15-річну Олександру Бурбело. На момент своєї загибелі Олександра встигла досягти вражаючих висот: вона видала чотири збірки поетичних творів і прозових текстів, які сама ж редагувала, створила близько тисячі різноманітних робіт, організувала численні виставки своїх фотографій і стала лауреаткою понад 50 конкурсів на національному та міжнародному рівнях. Її знання охоплювали широкий спектр тем — від ботаніки та біології до точних наук. Вона вміло малювала, проводила конкурси та вікторини для своїх однолітків і навіть випускала рукописний журнал. Незважаючи на те, що навчалася вдома через серйозну хворобу, у неї залишалося багато друзів у школі.

Після її відходу в світло вийшло ще вісім збірок її творчості. Деякі з них ніколи не побачать світло, адже Саша не встигла завершити їх. У її кімнаті залишилися незавершеними фантастичний роман "Тутанхамон" та детектив без назви.

Усвідомлюючи свою недугу, вона квапилася насолоджуватися життям.

Мама поетеси Світлана Бевз згадує в розмові з Коротко про: донька ще не знала всіх великих літер, але вже писала вірші. І це не були якісь дитячі рими. Швидше - надто по-дорослому. А до підліткового віку мережива її поезії та проза зачаровували навіть маститих письменників та поетів. Її творчість визнали та сприйняли багато з них: письменники Вадим Вітковський та Всеволод Нестайко, з ним Саша листувалась, і він написав рецензію на її книгу, також поет Анатолій Подолинний. Поетеса Галина Рибачук присвятила їй вірш. Вже після смерті Олександру Бурбело, як виняток, прийняли до Спілки письменників. Вона стала її наймолодшим членом. Заснували літературну премію її імені - це одна з найвищих нагород для юних літераторів у жанрі поезії та прози. Брати участь можуть діти до 16 років - межі, до якої Олександра не дожила.

Рідні відзначають, що, усвідомлюючи свою невиліковну хворобу, вона наче прагнула максимально насолодитися життям. Те, що їхня донька та онучка залишила слід не лише у родинному колі, дещо заспокоює їх у важкий час скорботи.

Саша залишила незабутній слід у світі літератури, і її пам'ять має залишатися яскравою, - підкреслює Світлана Бевз. - Вся її творчість пронизана доброзичливістю. Володимир Нестайко, який написав відгук на її дебютну книгу "Первоцвіт", зауважував, що в ній немає негативних персонажів, що є справжньою рідкістю. Читачі відчувають її позитивну енергію через її твори.

Незважаючи на важку хворобу, життєствердні вірші та прозові твори Саші надихали її близьких дивитися вперед з надією. Її рукописи досі зберігаються в їхній пам'яті.

Брат з'явився на світ в той же місяць, що й Саша.

Сльози близьких почали спочивати тільки через два роки після втрати Саші. За цей час Володимир Бевз організував більше 350 творчих заходів на честь онучки в різних установах, від шкіл до бібліотек.

Основні теми її творчості зосереджені на історії України та її рідного краю, а також на видатних особистостях, письменниках і поетах минулого.

У наступному році після трагічної втрати доньки, її батьки, викладачі політехнічного університету Світлана Бевз та Сергій Бурбело, зібрали свої речі і вирушили до військкомату. Розпочалася антитерористична операція, і їхня історія продовжилася в батальйоні "Айдар". Після демобілізації знову настала війна. Рюкзаки, які вони зібрали, давно вже чекали свого часу, і вони не мали жодних ілюзій. Під час служби вони працювали в розвідці як пілоти безпілотників і здобули офіцерські звання. Сьогодні вони знову стали щасливими батьками.

Світлана Бевз розповідає, що рішення завести другу дитину зріло в їхньому серці не один рік, хоча мрія про це завжди жила в них. Вони не могли забути горе, яке принесла втрата Саші. Крім того, їхній вік також викликав певні сумніви — обоє вже за п’ятдесят.

- Адже Сашенька пішла через спадкову хворобу, ми переживали і боялися ризикувати, - ділиться Світлана. - Але на фронті пріоритети змінюються... І ми вирішили реалізувати цю свою таємну мрію.

Планами ні з ким не ділилися. Не обійшлося б без круглих очей, порад, псевдопереживань та застережень. Навіть дідусь Володимир дізнався, що матиме онука, вже за фактом. Народився він того ж місяця, що й Саша: вона - 1 січня, він - 23-го.

Говорила жестами, коли сил на слова вже не вистачало

Протягом більше ніж десяти років Саша все рідше з'являється у снах своїх рідних. Раніше вона часто приходила у їхні видіння. Володимир Бевз згадує, що у снах так само турбувався за Сашу, як і за її реальне життя. Дівчинка росла з несприятливим станом здоров'я; кожне щеплення закінчувалося госпіталізацією. Причину її проблем стало зрозумілою, коли лікарі в Києві підтвердили діагноз у чотири з половиною роки.

- Перші два роки після втрати Сашеньки я навіть не міг вимовити жодного слова, сльози постійно перекривали горло, - зізнається Володимир Якович. - Але згодом я зрозумів: якщо Бог залишив мене на цьому світі, мушу виконати те, що не встигла зробити Сашенька.

Володимир Якович підкреслює: Саша мала унікальність.

У нашій родині всі мають технічну освіту, за винятком бабусі. А от Саша з малечку була впевнена, що стане письменницею, - розповідає Володимир Бевз. - Вона завжди казала: "Я вірю, що в мене вийде". І справді, вийшло. Але дивно, звідки їй було відомо, як діяти. В її серці жила справжня письменницька натура. Можливо, в минулому житті вона вже була такою... Нині дослідники її творчості зазначають, що в її працях відчувається глибокий код української ідентичності.

Хвороба змусила Сашу покладатися на ліки. Коли її стан ставав критичним, вона, незважаючи на запитання близьких про самопочуття, завжди відповідала "все добре": піднімала палець вгору, навіть коли не мала сил говорити. Проте вона ніколи не скаржилася і не висловлювала невдоволення.

У Вінниці працює також благодійна організація та волонтерський центр її імені. Пам'ять про неї живе у її книгах, знімках, у спогадах її друзів по перу та в умах сучасних дітей, які гортають сторінки з її римами та прозою у школі.