"Вони звертаються до нас як до тата і мами". Це розповідь про родину, що виховує десять прийомних дітей - Життєві історії | Експрес онлайн.

● На початку року завдяки державній субвенції прийомна родина отримала в подарунок великий і затишний будинок у самому центрі Якушинців.

Олена і Олександр Кривогорніцини до початку повномасштабної війни щасливо жили в Донецькій області. Проте фронт невпинно наближався до їхнього дому, і врешті-решт їм довелося залишити його. Новий притулок вони знайшли на Вінниччині.

Ми з родиною завжди мешкали в Олександрівці, що в Краматорському районі. Я працюю швачкою, а мій чоловік раніше був енергетиком. Коли наші доньки Карина та Руслана стали дорослими, ми відчули потребу поділитися своїм теплом і любов'ю з іншими дітьми. На сімейній зустрічі дочки нас підтримали у цьому бажанні. Це сталося в 2019 році, коли мені було 49, а чоловікові – 48. Спочатку ми стали прийомною сім'єю, а згодом отримали статус дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ). Першою до нас приєдналася Ніна, яка зараз має 15 років. Через кілька місяців ми взяли під опіку її рідних сестричку та братика: Саміру, якій зараз 9 років, та Закіра, якому 12. Вони роми та сироти, і ми хочемо дати їм можливість відчути родинне тепло.

Старша донька подружжя Руслана Даниленко зізнається: спершу було непросто налагодити контакт із новими членами їхньої родини.

"Особливо з Ніночкою, вона спершу була замкнута. Але щирість змогла розтопити її серце, і тепер вона ділиться зі мною усіма своїми таємницями, -- ділиться Руслана. -- Ще була одна проблема: діти не знали кольорів і майже не вміли читати чи писати. Ми почали навчати їх з нуля. Закір, який раніше займався боротьбою в Донеччині, здобув безліч кубків та нагород. Тепер він продовжує займатися спортом вже на Вінниччині."

У листопаді 2020 року родина Кривогорніциних стала більшою на три дитини: Олександра, якій зараз 13 років, Тимофія, якому 8, та Данила, котрому 12. "Після цього до нас приєдналися брат і сестра — Єлизавета та Сергій. Вони вже завершили навчання в нашому будинку сімейного типу, — ділиться Руслана. — Єлизавета зараз навчається в Острозі, але часто повертається додому на канікули, щоб допомогти в догляді за молодшими. Вона завжди підкреслює, що в нашій родині отримала стільки тепла і любові, скільки не відчувала раніше. І це, мабуть, є найбільшою втіхою для нас".

За словами Олени Кривогорніциної, у перші дні великої війни на Донеччині лінія зіткнення ще не була так близько до їхнього дому. Але вибухи вже було чути. Зателефонували зі соцслужби, порекомендували евакуюватися.

Покидати все, що ми нажили, було нелегко. У нас було дві домівки, власне господарство, і кожен камінчик у будинку був покладений руками чоловіка, а кожна квіточка у саду вирощена мною, -- ділиться пані Олена. -- Я зібрала дітям рюкзаки, взяла дві валізи з речами та документами, і в березні 2022 року ми вирушили евакуаційним потягом до Вінниці. Подорож зайняла 23 години... Спочатку ми оселилися в одному селі, потім в іншому, шукали місце ближче до Вінниці. На початку цього року за рахунок державної субвенції нам придбали просторий і затишний дім у центрі Якушинців. Від нього всього 10 хвилин пішки до школи та амбулаторії. Дітям зручно їздити на гуртки. Ми щасливі. Більше того, на Вінниччині наша родина поповнилася ще чотирма дітками -- Володимиром та Юлією з Черкащини, а також Георгієм і Дмитром з Хмельниччини. Тепер у нас вже 10 вихованців.

В оселі Кривогорніциних панує дружна атмосфера. Готують переважно разом.

"Ліпимо чи то пельмені, чи то вареники. За раз -- до 1000 штук. Часто варю шурпу, улюблену страву дітей. На обід треба зготувати не менше як 8 -- 10 літрів, -- провадить далі пані Олена. -- Майже всі діти в нас тепер підлітки, це складно. Але справляємось. Вчу вихованців, що життя дуже непросте. І не треба дивитись на своє минуле, на своїх батьків, яким щось не вдалося. Кажу, що вони сильні діти й у них все вийде. А якби щось, то ми завжди допоможемо. Більшість дітей називають нас татом і мамою".

Донька Кривогорніциних, 20-річна Руслана, разом зі своїм 23-річним чоловіком Владиславом нещодавно стали прийомними батьками. "Я завжди захоплювалася своїми батьками. Вони часто покладали на мене відповідальність за молодших, і тепер ці діти стали мені справжніми рідними. Малюки навіть несли наші обручки на подушечці під час мого весілля — це було неймовірно зворушливо," — ділиться Руслана. "Тепер ми маємо повну відповідальність за життя, здоров'я та виховання нашої сестрички і братів, яким 12, 9 і 7 років. Вони з Вінниччини і вже добре знають нашу велику родину."

Олена Кривогорніцина зізнається: мир -- це найголовніше, про що родина мріє. "Так хочу побачити свого меншого онука Марка, якому два роки, -- каже пані Олена. -- Він народився за кордоном, бо дочка Карина виїхала через війну. Серце рветься на шматки. Але віримо, що обов'язково все налагодиться".