Наші можливості для обговорення стрімко звужуються: Конгрес культури 2026.

Фото: Віталій Грабар Дискусія "Між нами зв'язок_розрив. Новий інституційний лад культури" "Треба чесно сказати: не всі культурні інституції є цінними"

Оксана Дащаківська: Я б хотіла розпочати нашу дискусію з висловлювання нобелівського лауреата Дагласа Норта, який зазначив, що ми сьогодні живемо у світі, створеному нашими інституціями вчора. Багато з цих інституцій мають радянське коріння, але після Майдану, у процесі трансформації системи, з'явилося чимало нових структур. Як ви вважаєте, які старі потреби вони намагаються задовольнити, і які сучасні виклики залишаються без відповіді?

Анастасія Образцова зазначає, що важливість слідування певним правилам є необхідною для забезпечення стійкості та стабільності. Проте, якщо покладатися тільки на ці правила, існує ризик потрапляння в стагнацію. З іншого боку, надмірна динаміка може дестабілізувати інституцію, тому важливо знайти баланс. Загалом, наші інституції зменшують потребу в бюрократії, і це позитивно, але вони не можуть ігнорувати необхідність адаптації до швидких змін. Наприклад, в УКФ існують певні можливості для гнучкості та реагування на постійно змінювані потреби.

Юлія Хомчин: Ми - нова інституція, створена вже в незалежній Україні. І ми закриваємо потребу у стратегічному підході, ми ініціюємо розвиток стратегій, змін знизу догори, закриваємо потребу реалізації културної політики на місцевому рівні у стратегічному вимірі.

Анна Погрібна: Я хотіла б висловити свою підтримку інститутам, що залишилися з радянських часів, зокрема, нашим музеям. Вони відіграли важливу роль у збереженні культурної спадщини, навіть якщо їм бракує сучасних підходів або чіткої стратегії взаємодії з відвідувачами.

Натомість усі ми тут представляємо інституції, які виникли нещодавно, і нам складно говорити про тяглість. Чого нам не вистачає: можливості гнучко реагувати на зміни, можливості бути суб'єктними, можливості ставити власні цілі, анадізувати свою аудиторію.

Зображення: Віталій Грабар та Ілона Демченко

Ілона Демченко: Дійсно, існує чимало інституцій, що мають радянське коріння — вони забезпечують певну безперервність, і це важливо. Проте, варто відверто визнати: не всі культурні установи мають справжню цінність. Я багато років займалася грантовими програмами та оцінювала тисячі заявок, тому можу з упевненістю стверджувати, що значна частина інституцій, які їх подають, не відповідають сучасним викликам. Заявки подають найуспішніші з них, тож можна лише уявити, яка ситуація у тих, хто менш активний. Очевидно, настала пора реформ, які б дозволили нам позбутися зайвого.

Володимир Шейко (долучається дистанційно): Найбільший розрив, який ми спостерігаємо протягом усієї нашої незалежності, полягає у розбіжності між новими інституціями та їх радянським підґрунтям, яке було закладене ще в 1930-х роках. Це становить серйозну загрозу, оскільки успішність нових установ залежить від ентузіазму їхніх лідерів та колективів, а також від підтримки культурної спільноти. Таким чином, ця система є вкрай вразливою і може бути знищена досить легко і швидко. Крім того, такі інституції складають меншість серед тисяч інших культурних закладів. І питання про їхню необхідність у культурному просторі залишається відкритим.

У післямайданний період інституції взяли на себе роль формування політик, оскільки управлінські структури не могли їх розробляти. Це стосується як розподілу ресурсів, так і культурної дипломатії, музейних ініціатив та видавничої діяльності. Ми самостійно визначали ці політики і змусили органи влади їх затвердити – це є значним досягненням.

Оксана Дащаківська: Якщо говорити про культурну дипломатію - чи існував розрив між закордонним уявленням про Україну й Росію і тим, що ми хотіли розказати?

Зображення: Віталій Грабар та Оксана Дащаківська.

Володимир Шейко: У цьому контексті існує певний розрив між самоусвідомленням України, її бажаннями та темами, які можуть бути цікавими для міжнародної аудиторії. Кожна країна має свої особливості, і те, що для нас є важливим, не завжди резонує з певними групами слухачів. Культурна дипломатія полягає не лише у самопрезентації, а в здатності впливати на ставлення та поведінку інших.

Ми ретельно досліджуємо аудиторію кожної країни, з якою працюємо, в нас є аналітичний відділ, який вже провів велику роботу. Ми вивчали ставлення до України, обізнаність щодо конкретних українських постатей, аналізували способи роботи Росії в цій сфері, досліджували корпус українських студій та коло їх потреб. Вивчали чутливі і заборонені теми, які є в кожному суспільстві і яких краще не торкатися, щоб не наробити помилок.

Оксана Дащаківська: Для проведення таких досліджень необхідно чимало часу, а для створення культурного продукту на їх основі – ще більше. Чи вистачає нам такого часу? І чи вдається нам налагоджувати зв'язки?

Володимир Шейко: Дійсно, для виправлення помилок потрібен ще більший проміжок часу. Щодо налагодження зв'язків, можу навести свіжий приклад нашої співпраці з Бразилією, Південною Африкою та Індонезією. Наші дослідження допомогли нам налагодити тісні контакти з впливовими особами, інфлюенсерами та дипломатами. Ми підійшли до них не з метою розповісти про себе, а щоб дізнатися більше про них, що суттєво змінює характер наших відносин. Тепер вони стали нашими партнерами, і ми можемо планувати не лише одноразові заходи, а постійний діалог.

Оксана Дащаківська: Маю запитання до Анастасії. Ви зазначили, що інституції пов'язані із структурами. Проте ваша мета полягає у стимулюванні мистецтва та сприянні створенню нових форм. Як ви бачите поєднання цих аспектів?

Зображення: Віталій Грабар, Анастасія Образцова

Анастасія Образцова: Це була б чудова організація, якщо б метою було лише провокувати, уявляю, які б тоді були KPI! Однак, ми повинні дотримуватися певних правил: наші заявники повинні знати, що можуть покладатися на нашу систему, а для цього необхідні чіткі рамки. З іншого боку, неможливо все підпорядкувати регламентам — завжди повинна залишатися свобода самовираження. Культурний контент не може бути предметом державних замовлень.

Тому ми намагаємося диверсифікувати програми; наприклад, коли схлопнувся USAID, ми підтримали медіа. Ми намагаємося робити це так, аби не конкурувати з іншими програмами і не змушувати конкурувати між обою представників великих міст та малих громад.

"Окрема інституція, яка займається стратегією культури - це великий плюс, але це також і виклики"

Оксана Дащаківська: Ми розпочали бесіду про взаємозв'язок між стратегіями, політиками та реальними продуктами. Юліє, поділіться, будь ласка, своїми думками щодо змін, які відбуваються від основ до вершини та навпаки, а також про те, як інституції впливають на ці процеси.

Юлія Хомчин: Ми мали досвід трансформацій, що відбувалися знизу вгору, коли працювали над інтеграцією нашої міської культурної стратегії в загальнонаціональну. Проте у зворотному напрямку це не спрацювало так добре - наприклад, ми піднімали питання про необхідність створення регіональних фондів культури, але наша пропозиція залишилась без уваги. Ми багато говоримо про локальні контексти, і, здавалося б, всі ми функціонуємо в одному правовому полі, але при цьому стикаємось із дуже різними викликами.

Оксана Дащаківська: Кейс львівського інституту стратегії культури є неповторним. Чи розглядали ви можливість адаптувати його до інших регіонів?

Юлія Хомчин зазначає, що хоча варто розглядати можливість масштабування, пріоритетом повинен бути стратегічний підхід до розвитку культури. Львів, як велике місто, має потенціал для створення окремого Інституту стратегії культури. Однак не у всіх містах є потреба в такій інституції. Ми отримували запити на масштабування від Вінниці, Харкова, Одеси та Рівного — міст, які вже мають власні стратегії або активно працюють над їх розробкою. Наявність спеціалізованої установи, що займається культурними стратегіями, безумовно, є перевагою, але також і належить до численних викликів. Одним із таких викликів є пошук кваліфікованих кадрів — навіть нам у даний час важко знайти культурного аналітика.

Оксана Дащаківська: Анастасіє, чи могли б ви уявити створення спеціальної програми для підтримки культурних стратегій в УКФ?

Анастасія Образцова: Уявляю. Нам взагалі дуже потрібні аналітика, дослідження, а не лише мистецькі проєкти.

Оксана Дащаківська: Хочу поділитися враженнями від діяльності Мистецького Арсеналу. Це справжня живе мультидисциплінарне середовище. Як вам вдалося уникнути трансформації на кшталт нового Палацу культури?

Зображення: Віталій Грабар, Анна Погрібна

Анна Погрібна: Я навіть не можу уявити, як ми могли б перетворитися на Палац культури, адже такого розвитку подій у нас ніколи не було в планах. У нас були інші концепції, наприклад, "Український Лувр", великий галерейний центр або успішне державне підприємство (оскільки наразі ми маємо саме такий статус, який передбачає очікування прибутку).

Наша команда має чітко сформульовану місію, яка є основою всіх наших проєктів. Ми активно обговорюємо її в колективі, адже це є важливим аспектом для здорового розвитку нашої інституції. У нас також є музейна складова, що надає нашій організації унікальності та зобов'язує нас дбати про збереження колекції. Після початку повномасштабного вторгнення ми розширили свої функції, ставши міжнародним представником, що включає участь у фестивалях Книжкового арсеналу та організацію виставок в європейських музеях. Незважаючи на це, ми продовжуємо зосереджуватися на міждисциплінарному підході та залученні різних професійних аудиторій.

Оксана Дащаківська: Давайте обговоримо Jam Factory. Ця організація активно співпрацює не лише з місцевою владою, а й з численними міжнародними установами. Ілоно, яким чином вам вдається зберігати атмосферу різноманіття в умовах, коли в країні спостерігається настільки великий попит на єдність?

Ілона Демченко: Слід зазначити, що Jam Factory є приватною організацією, що робить деякі аспекти нашої роботи значно легшими в порівнянні з державними установами. Проте, безумовно, ми не існуємо ізольовано; ми тісно пов'язані зі спільнотою, містом та країною в цілому.

У сучасному суспільстві спостерігається значне скорочення простору для відкритих дискусій. Втома, яка мала б нас об’єднувати, насправді роз’єднує. Тому для нашої інституції надзвичайно важливо залишатися платформою, де можна обговорювати найскладніші питання, про які мовчать в інших місцях. Нам легше це зробити, проте не варто відволікатися від реалій навколишнього світу. Знайти цей баланс - непросте завдання. Ми усвідомлюємо, що зовнішній тиск на нашу діяльність зростає, і це є значним викликом.

Оксана Дащаківська: Які питання ви вважаєте найактуальнішими? Адже цей форум, зокрема, був організований для обговорення саме таких аспектів. Нещодавно під час попередньої дискусії військовослужбовці відкрито ділилися своїми переживаннями.

Ілона Демченко: Так, і я знаю щодо того була дискусія навколо цієї дискусії: як зробити її сенситивною, як подолати розрив між спікерками і аудиторією.

Щодо тем, які ми обговорювали для проекту в Jam Factory, однією з них є питання призову, мобілізації та різноманітних реакцій на ці явища в нашому суспільстві. Це створює певний виклик: як висловити цей широкий спектр думок, не виходячи за межі встановлених рамок.

"На початку повномасштабного вторгнення державний сектор показав боягузтво і аполітичність. І це велика втрата для всіх нас"

Оксана Дащаківська зазначила, що учасники зібрання представляють нові інституції, які більше покладаються на лідерство та командну роботу, а не на традиційну нормативно-правову базу. Проте для забезпечення стабільності цих інститутів необхідні ресурси, які в умовах війни часто доводиться шукати у партнерів. Це, в свою чергу, розмиває чіткі межі та створює гібридний характер інституцій. Постає питання: як зберегти цю стабільність і виробити нові правила для ефективної взаємодії?

Володимир Шейко: Моя мета полягає в тому, щоб максимально інтегрувати практики управління інформацією (стратегічне планування, відбір контенту, зовнішні комунікації, внутрішні процеси) у рамки нормативно-правової системи, яка регулює нашу діяльність. І тут є певна іронія, адже ми почали з протистояння бюрократичним нормам, а тепер змушені з ними працювати.

Ілона підняла важливу тему самоцензури і самообмеження: тут незалежний сектор набагато вільніший від державного, який на початку повномасштабного вторгнення показав боягузтво і аполітичність. І це велика втрата для всіх нас, бо де, як не в культурно-мистецькому секторі проговорювати складні питання - не у токсичному ж фейсбуці.

Анастасія Образцова: Ми з радістю взялися б за складні питання - саме ті, що вже були перевірені недержавною сферою. Це дозволило б нам укріпити їх за допомогою бюрократичних механізмів.

Юлія Хомчин: Надзвичайно важливими є взаємозв'язки з громадськістю та підтримка спільноти. Це становить фундамент інституції та відкриває двері для створення нових партнерств і мереж. Саме ці зв’язки сприяють збереженню цінностей, навіть якщо сама інституція з якихось причин перестане існувати.

Фото: Віталій Грабар Юлія Хомчин

Оксана Дащаківська: Інститут стратегії культури яскраво ілюструє цю спадкоємність, починаючи з "Дзиги", першого в Україні культурного хабу.

Юлія Хомчин: Так, ми вважаємо, що маємо важливу місію продовжувати реалізацію ідей, які колись виникли в рамках "Дзиги". Конгрес культури також слугує продовженням цього шляху.

Анна Погрібна: Після початку повномасштабної агресії ми не були впевнені у можливості збереження нашої інституції та стабільності держави. Тож ми вирішили створити громадську організацію для працівників Арсеналу. Наразі ми залучені до програми, яка займається спадщиною прифронтових регіонів, що дозволяє нам надавати субгранти місцевим організаціям. Регулярні онлайн-зустрічі, присвячені конкретним проектам, допомагають нам створювати міцну мережу та налагоджувати надійні зв'язки.

Ілона Демченко: Я згодна, що мережі відіграють ключову роль у нашій підтримці, і в майбутньому їх значення лише зростатиме. Проблема виживання стає дедалі актуальнішою, і горизонтальні мережі набувають все більшої важливості.

Оксана Дащаківська: Напевне, у ці мережі треба додавати і заклади культурної освіти, і європейські практики: резиденції, креативну економіку. Адже зараз, здається, в нас не вистачає спроможностей для культурної євроінтеграції, якої ми прагнемо. І нам треба прийняти, що інституції будуть виникати і будуть зникати. Наприклад, що буде відбуватись з інституціями після війни? Досвід інших спільнот говорить, що будуть потрібні братства і цехи як спосіб відновити економіку. Коаліція дієвців культури є, мабуть, прикладом такого братства-сестринства. Але нам ще знадобиться багато-багато різних цехів.

Я хотів би підсумувати нашу розмову ще однією ідеєю Дагласа Норта, який стверджував, що інституції є відхиленням від природного розвитку людських суспільств, проте саме завдяки їм ми стаємо міцнішими і здатні долати труднощі.

Фото: Віталій Грабар Дискусія "Між нами зв'язок_розрив. Новий інституційний лад культури"

Негативна перемога: які ініціативи підготував Львів для участі в конкурсі "Європейська столиця культури 2030"

Проект "Культурні простори" реалізується в співпраці з компанією "Перша приватна броварня" і має на меті вивчення історії та еволюції української культурної самобутності.