"Щоб не воював": Бійцю зі Слов'янська у полоні "вагнерівці" обрізали палець.

Ведмедя можна вважати щасливчиком, хоча його історія сповнена трагедії. Він опинився в полоні, де став свідком жорстокого вбивства свого пораненого товариша. У полоні його піддавали катуванням електричним струмом, а допити організовував Апті Алаудінов, який є правою рукою Кадирова. Проте він не зламався. Ведмедю відрізали палець і намагалися зламати його дух як морально, так і фізично, але, незважаючи на всі випробування, він повернувся додому, сповнений бажання допомагати Збройним Силам України через волонтерську діяльність.

Про свій шлях на війні та в умовах примусової ізоляції Ведмідь розповів журналісту "Новин Донбасу".

Не мав змоги обрати місце свого народження.

Своє місце народження він називає "цікавим". Цей факт зіграв неабияку роль у його біографії.

"Я народився в Російській Федерації у 2003 році, але нічого більше сказати про це не можу. Пожив я у місті Саратов лише рік, і моя родина переїхала в Донецьку область", -- говорить Ведмідь.

Ведмідь у спокійному середовищі. Знімок з приватного архіву.

Хлопець ділиться спогадами про своє життя в Слов'янську, де він провів звичайне дитинство, як і багато інших дітей його віку. Він насолоджувався іграми на вулиці з друзями. Проте, одну важливу річ він вирізнявся від своїх однолітків: з самого раннього віку він поставив собі ціль – стати військовим.

"Я вирішив це в років п'ять. Події в країні та АТО тільки підсилили мій патріотичний дух. А коли у свої сім років після звільнення Слов'янська побачив українських десантників, кремезних дядьків у тільняшках з автоматами -- це бажання тільки зміцніло", -- говорить він.

Молодий чоловік запевняв усіх, що вісімнадцятирічним віці вступить до армії, і дійсно виконав свою обіцянку.

"Правильна мудрість старшого покоління"

21 серпня 2021 року Ведмідь відзначив свій вісімнадцятий день народження. А 3 вересня він вирушив до військкомату, щоб висловити бажання служити. Керівництво, побачивши юнака, порадило йому зосередитися на навчанні, але він відмовився від цієї пропозиції, стверджуючи, що його рішення вже ухвалене.

Фото з особистого архіву

Вже 7 жовтня 2021 року хлопець з Маріупольського військкомату сів на автобус та відправився у військову частину в Житомирі. Там хлопець відчув на собі те, що досі називається "дідовщиною".

Незважаючи на офіційні заборони та проведені реформи, явище "дідівщини" в українських збройних силах повністю не зникло і іноді все ще зустрічається. Це стосується неформальної ієрархії та зловживань з боку старших військовослужбовців по відношенню до молодших, що може виявлятися у формі психологічного тиску, приниження або нерівномірного розподілу обов'язків.

Водночас це явище вважається негативним і шкідливим для бойового духу, дисципліни та довіри всередині підрозділів, тому командування та військова служба правопорядку декларують боротьбу з ним.

В нашого співрозмовника щодо цього власна думка.

"Я самостійно вирішив піти на строкову службу, аби підписати контракт, про який мріяв з малих років. На початку я був просто 'слоном' – робочою силою без власних думок і почуттів. І, зізнаюсь, це було те, чого я і сподівався. Під час першого навчання я отримав кілька ударів від сержанта-боксера в живіт лише за те, що усміхнувся. Ось так і проходить процес виховання," – згадує він.

Ведмідь у формі. Фото з особистого архіву

В цілому, молодий чоловік описує своє ставлення до служби в армії як "правильну дідівщину", де акцент робився на численних навчаннях і фізичній підготовці. Покарання стосувалися лише тих, хто серйозно порушував дисципліну.

"Старшина казав, що він тут головний "дід". Ми люблячи називали його "Батя", -- каже він.

Початок повномасштабного вторгнення Ведмідь зустрів в Житомирі. Але скоро, як і тисячі інших військових, швидко опинився в новій реальності Великої війни.

На одинадцятому місяці проходження строкової служби Ведмідь уклав контракт і був переведений до Одеси. Він продовжував службу там до 19 листопада 2024 року, після чого його направили до бойової бригади, зокрема — до 5-ї окремої штурмової бригади на Донбас.

Після двотижневого тренування на полігоні і тижня відпочинку, доброволець виявився на передовій.

Битва -- атака -- захоплення

Протягом 15 днів без відпочинку Ведмідь разом із товаришем знаходився на бойовій позиції. Це були важкі чергування, наповнені безперервним напруженням як вдень, так і вночі, а запаси провіанту поступово танули.

"23 грудня я зустрів ворога і знищив його. На наступний день прибула пошукова команда, і ми зав'язали з ними бій. Вони відступили, а вже за добу почалися справжні 'розваги', -- згадує військовий."

Він зрозумів, що російські солдати вже близько і голосно обговорюють, як потрібно діяти, обходячи ворога з боків.

"Почалася стрілянина. Полетіли кулі та гранати. Мій напарник впав на гранату, і я вже подумки поховав його. Лише пізніше я побачив, що у нього п'ять рваних ран на нозі та неробоча права рука, але він був живий. Потім кулемет почав розбирати нашу позицію, і вороги наступали. Я крикнув: "Пішли н...й! Слава Україні!" та дав чергу. Одного поранив", -- так говорить захисник про бій з окупантами.

Проте він також отримав поранення. Ворожа куля, відскочивши, потрапила йому в лопатку. Ведмідь зв'язався по радіо, просячи про допомогу. Над ним кружляв російський дрон.

"На радіостанцію відповіли, що потрібно дочекатися заміни. Ми провели ніч у очікуванні, а вранці вирішили повернутися до своїх. Обидва були поранені та втомлені, тому пересувалися повзком," -- згадує він. Але всього за 20 метрів наші бійці натрапили на ворожий патруль, який прямував для перевірки їхнього бліндажа.

"Російські солдати вказали нам підвестися. Я піднявся, а мій товариш не зміг. В результаті, його застрелили на місці. Мені оголосили, що я в полоні, і відвезли в напрямку Бахмута," - розповідає молодий чоловік. Під час пересування йому зав'язали очі, провели обшук і завдали побої.

"Росіяни наказали нам стати на ноги. Я підвівся, а напарник не зміг. Тож його застрелили на місці. Мені сказали, що я в полоні і повезли у бік Бахмута", -- ділиться хлопець. Дорогою зав'язали очі, обшукали та побили.

Полоненого доставили на базу, де розташовувалися російські війська, і він зустрівся з найманцями з ПВК "Вагнер".

Їхній слоган звучав так: "Це не особисте. Ми отримали за це гроші". Це були росіяни, а чеченці виконували їхні брудні завдання. Один з чеченців підійшов до мене і запитав, якою рукою я пишу. Я відповів, що правою. Він сказав: "Простягни палець. Він тобі більше не знадобиться". Я поцікавився: "Навіщо?" На що він відповів: "Щоб ти не міг воювати", -- згадує Ведмідь.

Спершу спробували відрізати палець за допомогою мачете, але коли лезо затупилося, вирішили закінчити справу сокирою. Після цього переломили ребра і повели на допит.

"Там я познайомився з "тапіком". Це коли тебе просто б'ють струмом. Неприємна штуковина", -- похмуро згадує він.

На наступний день допити поновилися. Захисника розпитували про розташування позицій, кількість військових та імена командирів. Спробували також зламати телефон загиблого товариша, але він був захищений паролем. Росіяни запитували, чи знає він код, і карали його за незнання. Потім приставили пістолет до голови, погрожуючи розстрілом. Це було лише на першій стадії утримання. Попереду чекали нові етапи...

У Світлодарську Ведмідь зустрів чеченського генерала Апті Алаудінова, який є близьким соратником Рамзана Кадирова.

"Це такий "інтернет-воїн". Він приїхав допитувати мене та записувати відео. Наприкінці я мав сказати: "Кидайте зброю, брати, та виходьте в полон". Перший раз я затупив -- мене побили палицями та шокерами. Так само й ще чотири рази. Генерал сказав, що я чоловік і просто не хочу вимовляти ці слова. Я став йому нецікавим, і він наказав увезти мене в карцер", -- пригадує військовий.

"Досить оригінальний зразок"

Найжахливіший етап ув'язнення на цьому не завершився. Його перевезли через Донецьк до виправної установи в місті Торез.

"Перед тим, як вийти з автобуса, я почув, як конвоїри сказали: "Приїхав цікавий екземпляр". Це говорили про мене. Коли треба було називати особисті дані, я сказав, що народився в РФ і виріс у Слов'янську. За це начальник режиму ШІЗО бив мене по обличчю особисто", -- говорить Ведмідь.

Це стало лише стартом "прийомки". Ведмедя та інших учасників жорстоко били битами і гумовими палицями по ногах і спині, а потім роздягнених заштовхнули в камеру. На так званому карантині довелося провести кілька тижнів. Протягом цього періоду наглядачі регулярно навідувались, спілкувались з військовополоненими і ставили запитання з історії.

"Мені пощастило, що я захоплювався історією Радянського Союзу. Я міг вільно обговорювати різні питання і володів знаннями, які перевершували їхні. Тому мене стали називати 'Академіком', — ділиться він."

Після переведення військовополоненого до одного з бараків, фізичні тортури значно зменшилися. Проте моральні приниження все ще тривали: йому доводилося бігти, зігнувшись, до їдальні, а обід був обмежений лише чотирма хвилинами.

Молодий чоловік розповідає, як працівники колонії запитували його, хто відрізав йому палець. Коли він зазначав, що це вчинили вагнерівці, йому відповідали, що такого підрозділу не існує. Коли ж він уточнював, що це були російські солдати, наглядачі виглядали здивованими і стверджували, що "вони не є садистами".

Ведмідь зазначає, що його досвід не є винятковим: під час перебування в неволі він неодноразово зустрічав людей з відрізаними пальцями.

Психологічні та фізичні травми, перебування в неволі та жахливі умови проживання позначилися на його стані: за шість місяців він втратив десять кілограмів. Однак, незважаючи на всі випробування, він вирішив не здаватися і продовжувати боротьбу.

"Що залишилося в пам'яті найбільше? Один мій знайомий якось зауважив: 'Чоловік повинен завжди виглядати на висоті, незалежно від обставин'. Я зрозумів це так: важливо дбати про свій вигляд, слова та думки. Постійно — в моменти смутку і радості, в ув'язненні та на свободі", — ділиться своїми думками доброволець.

Він стверджує, що досвід полону та участі в бойових діях змусив його більш серйозно сприймати життя, проте водночас навчити не зациклюватися на дрібних образах і незначних труднощах. Хоча йому ще молодий вік, Ведмідь став глибоко релігійним і почав сприймати світ через призму свого важкого, але надзвичайного досвіду.

П'ятниця, 13 -- щаслива дата

У полоні Ведмідь провів півроку і ще одинадцять днів. Він зазначає, що це зовсім небагато в порівнянні з часом, який відбули в полоні інші хлопці, зокрема захисники Маріуполя. Молодий чоловік мріяв про обмін, жив цією надією та щодня молився про можливість знову зустрітися з мамою та друзями. І ось, нарешті, це сталося! Для нього обмін відбувся в п'ятницю тринадцятого, яка принесла йому радість — 13 червня 2025 року.

"Працівники їдальні мали можливість слухати радіо. Вони дізналися, що згідно зі Стамбульськими домовленостями ухвалено рішення про обмін молоді. Підійшли до барака і сповістили: 'Малий, готуйся повертатися додому'", -- ділиться Ведмідь.

Спочатку це виглядало як прості чутки, але незабаром стало реальністю. Ведмедя разом із іншими військовополоненими його віку перевели до іншого барака, а згодом викликали до штабу, де зняли відбитки пальців. Після цього їх почав допитувати представник ФСБ. Потім розпочали фотографування — спочатку у формі, а згодом і з оголеним торсом. Це вже можна було вважати позитивними ознаками.

"13 червня 2025 року з нашої колонії евакуювали цивільних для обміну. Через кілька годин ми теж вирушили. Перед воротами нас розташували в алфавітному порядку і обережно завантажили в автозаки," — розповідає він.

Оборонців України спочатку привезли до ростовського аеропорту, потім літаком відправили до Воронежа. Там довелося ночувати в ангарі, де від холоду Ведмедя врятував лише тільник, куплений в Одесі. Далі був рейс до Білорусі. Там, у літаку, з військовополонених зняли пов'язки.

"Коли рампа почала підніматися, на мить я подумав, що це не обмін, а щось більше. Я побачив спецназ у балаклавах, шокери та службових собак. Але нас вже чекали автобуси та машини швидкої допомоги. Це дійсно був обмін! Ми поверталися додому!" -- ділиться Ведмідь.

Першим, що хлопець зробив на рідній українській землі, було дзвінок мамі. Він зізнається, що чекав на цей момент усе своє життя: кожного вечора уявляв, як звучатиме цей дзвінок, і засинав із молитвою на устах.

"Я -- щасливчик. Я ж обіцяв тобі, що повернуся," -- промовив він до матері, а сльози покотилися по його щоках.

Мрії про волонтерство

Реабілітаційний процес Ведмедя проходив у таких містах, як Миколаїв, Київ, Вінниця та Одеса. Під час цього він не лише проходив медичні процедури та терапевтичні сесії з психологом, але й мав можливість гуляти містами, спілкуватися з батьками та відвідувати сеанси акупунктури. Цей комплексний підхід сприяв його самовідновленню та пошуку внутрішньої гармонії.

Наразі він проживає в Одесі і здобуває знання в автошколі. Зазначає, що це не просто для задоволення, а складова його великої мети — організовано та масштабно займатися волонтерською діяльністю.

"Наразі я відчуваю себе безпорадним у контексті підтримки нашої країни та досягнення перемоги. Проте маю намір зайнятися збором допомоги для однієї з бригад, купити бус і відвозити все необхідне хлопцям на передову. Хочу створювати контент — без цього зараз нікуди, хоч я й не маю великого досвіду в цій справі. Мета не лише в тому, щоб знімати звіти, а й показувати повсякденне життя волонтера: як я купую речі, їду до них і як живу. Людям простіше підтримувати живу людину, а не безликий фонд", — ділиться своїми думками Ведмідь.

Він дивиться на свій досвід виживання з філософською перспективи.

"Я не загинув там, де міг би. Так, у полоні мене не покидали думки про самогубство. Але, здається, у Бога є для мене інші наміри. Я живий, продовжую жити і хочу підтримувати свою країну," -- зазначає він.