Ректор KSE Тимофій Брік зазначив, що Україні вигідно, якщо деякі біженці залишаться за межами країни. -- Delo.ua

Як війна вплинула на українців? Які з трансформацій є найбільш значущими чи вражаючими?

-- Демографічні. Плюс-мінус 10 млн українців змінили своє місце проживання. Приблизно 6-7 млн з них - за кордоном, 3-4 млн осіб - в Україні.

Це має велике значення, оскільки ми знаємо, що за кордон часто виїжджають особи з високими професійними компетенціями. Наприклад, ті, хто опинився в Німеччині, Великій Британії чи Нідерландах, зазвичай є спеціалістами з глибшими знаннями англійської мови, підприємницькими навичками та загалом більш вражаючими резюме. Це свідчить про те, що ми втрачаємо цінних фахівців з потужними навичками.

Також варто звернути увагу на людей, які переміщуються в межах України. Часто їхні професійні вміння орієнтовані на специфіку економік тих регіонів, в яких вони проживали раніше. Наприклад, особа з Запоріжжя, Дніпропетровщини або Донеччини, котра працювала в хімічній промисловості або в шахтах, може переїхати до Вінницької, Хмельницької чи Івано-Франківської області, де активніше розвиваються легка промисловість, сільське господарство або рітейл. У такому випадку виникає ситуація, коли на ринку праці є вільні вакансії, а також люди, які шукають роботу, але їх важко з'єднати через відсутність відповідних навичок. Варто підкреслити, що, говорячи про людей, я маю на увазі тих, хто володіє певними професійними компетенціями.

У майбутньому виїзд людей за межі країни продовжиться. Спостерігаємо зростання числа молодих осіб, які прагнуть складати іспити в університетах не в Україні, а за кордоном. Це свідчить про те, що кількість людей, які здобувають нові навички, зменшується, оскільки молодь надає перевагу навчання за кордоном.

Інша ключова зміна стосується нашої ідентичності, а також того, як ми сприймаємо себе і взаємодіємо між собою. Соціологічні дослідження показують, що в Україні спостерігається значне зростання довіри. Якщо раніше українці не мали великої довіри до влади, то війна стала каталізатором для мобілізації суспільства, і люди почали більше довіряти державним органам, армії та волонтерам.

Незважаючи на те, що довіра може падати, особливо довіра до влади, але вона все одно доволі висока. Українці здатні об'єднуватися, довіряти один одному під час війни. І це позитивні новини.

Чи вірно я розумію, що мова йде про втрату людських ресурсів в Україні внаслідок війни?

Саме так. Коли економісти та соціологи обговорюють поняття людського капіталу, вони зазвичай акцентують увагу на навичках. Ці навички, як правило, формуються під час навчання. На сьогоднішній день Україна стикається з проблемою втрати людського капіталу, зокрема через еміграцію частини фахівців за кордон. Також країна втрачає потенціал через брак інвестицій у розвиток навичок, що призводить до недоотриманих можливостей. Наприклад, молодий абітурієнт, замість того, щоб навчатися в КПІ, обирає університет в іншій країні, наприклад, у Польщі.

У нашій економіці існує проблема, відома як "структурні вади", яка виникає, коли у вас є людський капітал, але ви не знаєте, як його використовувати. Наприклад, якщо раніше ви працювали на шахті, а тепер змушені перейти на роботу на фермі — у вас є певні навички, але вони не відповідають вимогам нової професії.

Проблема втрати людського капіталу через війну. Що очікує на Україну? Які можливі сценарії? Як можна запобігти негативним сценаріям? Хто і що має для цього робити?

Існує безліч можливих сценаріїв, як позитивних, так і негативних. Нещодавно, за ініціативи першої леді, ми провели соціологічне дослідження, яке охоплювало дітей і підлітків у віці від 10 до 17 років. Ми опитували як самих підлітків, так і їхніх батьків. Одне з питань стосувалося бажання виїхати за кордон. За результатами опитування, 25% підлітків висловили бажання покинути країну.

Джерело: дослідження "Індекс майбутнього: професійні очікування та розвиток підлітків в Україні"

Відповідаючи на запитання про причини свого бажання виїхати, підлітки вказують на те, що за межами країни існує більше шансів для саморозвитку, отримання якісної освіти та можливостей для подорожей. Лише на четвертому місці за важливістю вони згадують про безпеку. Це свідчить про те, що українські підлітки, заглядаючи в своє майбутнє, виявляють більший оптимізм і віру в Україну, ніж їхні батьки.

Джерело: дослідження "Індекс майбутнього: професійні очікування та розвиток підлітків в Україні"

На основі вищезазначеного, я пропоную наступну ідею: якби в Україні існувала платформа для розвитку дітей, багато з них залишалися б там. Наприклад, можна згадати Український католицький університет, Національний університет "Києво-Могилянська академія" або Київську школу економіки (KSE). Якщо молодь відчує можливість для свого зростання в цих закладах, вони обов'язково прийдуть.

Дозвольте висловити ще одну цинічну думку, звертаючись до слів мого колеги Володимира Вахітова, який провів власні дослідження з цього питання: ті, хто прагнув виїхати, вже зробили це. Це явище в статистиці відоме як "похибка виживання". Таким чином, ті, хто залишився, мають свої унікальні погляди та мотивації, адже вони вже вирішили залишитися в Україні. На його думку, навіть якщо кордони відкриються, не так багато з цих людей вирушить у подорож.

Наступні покоління, включаючи дітей і підлітків, обиратимуть місце для життя, орієнтуючись на можливості для власного розвитку. Тому важливо, щоб українські підприємці, представники громадянського суспільства та політики працювали над створенням таких умов для молоді в Україні. Якщо ми зможемо забезпечити їх високоякісними університетами та привабливими робочими місцями, де вони матимуть змогу спілкуватися англійською, здобувати нові знання і відчувати свою значущість, є велика ймовірність, що вони захочуть залишитися тут, навіть у нинішніх умовах.

Поки триває війна, навряд чи наші біженці повернуться в Україну. Окрім безпеки, що ще тримає українських біженців за кордоном?

Існує безліч досліджень, що проводяться, зокрема, соціологічними компаніями Info Sapiens і Gradus Research, а також Центром економічної стратегії. Подібні дослідження також реалізуються урядами в різних країнах. Який же можна зробити висновок? Перший висновок стосується того, що українці свідомо обирають свої маршрути, їхні рішення не є випадковими. Наприклад, на початку вторгнення деякі українці виїжджали в першу чергу туди, де це було можливо. Люди з Маріуполя, приміром, перебралися до Дніпра. Причини такого вибору можуть бути різними: зручність дороги або наявність родичів у новому місці. Однак, якщо говорити про біженців, які вирушили за кордон, ситуація виглядає інакше. Спочатку багато хто перетинав кордон з Польщею, куди їхали без особливих планів. Але з часом українці почали більш усвідомлено підходити до вибору: залишитися в Польщі, переїхати до Німеччини чи Австрії. Дослідження підтверджують, що на рішення біженців значно впливають їхня освіта, професійні навички та попередні бізнес-контакти. Простими словами, особи, які мали свій бізнес, частіше залишаються в Австрії або Німеччині, оскільки вони мають більше фінансових можливостей і можуть дозволити собі переїзд до комфортнішого місця.

Особи з нижчою освітою та обмеженими можливостями для конкуренції на ринках продовжують перебувати в країнах, де їм вдалося знайти роботу, таких як Польща чи Молдова.

Інша історія полягає в тому, що число людей, які бажають повернутися в Україну, зменшується. Опитування демонструють, що в перший рік після вторгнення близько 60-70% респондентів висловлювали бажання повернутися додому, щойно з'явиться така можливість. Наразі цей відсоток знизився до 30-40%.

Тобто кількість тих, хто хоче повернутися, впала вдвічі.

Так, саме так. Які ж чинники на це впливають? По-перше, безпека. По-друге, відчуття стабільності та можливостей працевлаштування в Україні. І нарешті, важливу роль відіграє сімейна прив'язаність. Якщо ви вже кілька років живете, наприклад, у Польщі, Німеччині або Нідерландах, а ваші діти відвідують дитячий садок чи школу, і ваші старші родичі отримують пенсію, то, скоріш за все, ви не покинете їх і залишитесь за кордоном. Якщо ж, наприклад, мої діти стали дорослими і здатні самостійно про себе дбати, а я не знайшов для себе ідеальної роботи, то з більшою ймовірністю повернуся додому.

Які ваші думки щодо повернення українських біженців на батьківщину? Які дії повинні вжити відповідні органи та суспільство для цього? Також цікаво дізнатися вашу думку про ініціативу створення Міністерства єдності.

-- Точно нічого не вийде, якщо держава не буде залучена. Для українців за кордоном важливо, щоб в Україні був легітимний центр, який закликатиме повертатися. Це може бути бізнес, місцева влада, активісти, але якщо там не буде сильного голосу держави, то нічого не вийде.

Що стосується ефективності роботи Міністерства єдності - думаю, зроблено ще мало, щоб можна було давати якусь оцінку. З позитивного: коли я перебуваю на міжнародних конференціях чи спілкуюся з представниками інших країн та урядів, то бачу, що для іноземців - це позитив. Вони вважають, що якщо держава має таке міністерство, то для держави це в пріоритеті. І, значить, їм є з ким в Україні говорити. Це дуже важливо, що держава показала таке "віконечко": якщо у вас є питання, то приходьте і задавайте питання в це "віконечко".

З негативного боку. Це "віконце" виглядає досить вузьким. Міністерство поки що не вжило значних заходів, і результати їхньої діяльності залишаються незрозумілими. З одного боку, вони прагнуть підтримувати українські студії за межами країни. З іншого боку, вважаю, що наразі лише починається процес впровадження множинного громадянства. Однак чітко визначити, які саме дії виконує Міністерство єдності та які результати з цього випливають, досить важко.

Які кроки можемо вжити для повернення українців, які перебувають за межами країни? Крім інформаційних кампаній, важливо надавати людям реальні інструменти, щоб вони усвідомлювали, що можуть повернутися в Україну або отримати підтримку з батьківщини.

Ось конкретний випадок. Нещодавно представники Київської школи економіки відвідали Німеччину, де мали можливість поспілкуватися з підлітками, які там проживають і навчаються у місцевих освітніх закладах. Відвідувачі помітили серйозну проблему: українські підлітки стикаються з великими труднощами в інтеграції, що негативно впливає на їх навчальні результати. Вони особливо мають труднощі з такими предметами, як математика, фізика та економіка.

Що на цьому тлі робить Україна? Зазвичай Україна для таких дітей організовує курси гуманітарного спрямування - про українську історію, культуру, мову. І виходить так, що українські діти, які опинились за кордоном, не мають проблем з українською гуманітаристикою, але у них є проблеми з математикою і фізикою. І вони ніби застрягли: і в Україну повертатись не можуть, і в Німеччині їм складно інтегруватися.

Я вважаю, що Україна могла б відігравати активну роль, організовуючи безкоштовні заняття для своїх дітей не лише з історії, а й з математики та фізики, проводячи їх українською мовою. Якщо діти зможуть покращити свої знання з цих предметів рідною мовою, це допоможе їм легше опановувати німецьку. Таким чином, українські діти отримають більше можливостей і впевненості у виборі свого майбутнього: вони можуть залишитися за кордоном, стати успішною діаспорою, що підтримує Україну, або ж отримати освіту за кордоном і повернутися в Україну як висококваліфіковані спеціалісти.

На мою думку, Україна в даний час не надає достатньої підтримки своїм дітям за кордоном у плані розвитку навичок.

Зазначимо, що в цьому контексті корисним стане наш проєкт від благодійної фундації KSE, що включає переклад Khan Academy. Це заняття з математики доступні на YouTube українською мовою.

Яка, на вашу думку, буде реакція Мін'єдності після нещодавнього скандалу з його керівником Олексієм Чернишовим? Яким чином такі інциденти можуть негативно позначитися на іміджі України?

-- Будь-який скандал є деструктивним. Ми створюємо нове міністерство, і у нього має бути легітимність - іноземні партнери мають довіряти, населення і бізнес в Україні мають довіряти. Бо якщо не буде довіри, нічого не "злетить".

Протягом історії в Україні рівень довіри до державних інституцій залишався досить низьким. Проте в умовах війни нині спостерігається зростання довіри населення до влади. Водночас ця ситуація залишається вразливою. Будь-який скандал здатен суттєво вплинути на цю довіру, завдаючи їй серйозного удару.

Яким чином змінюється ставлення до українських біженців у різних країнах? Які тенденції спостерігаються і що може бути попереду? Які дії можна вжити в цій ситуації, і чи є в цьому сенс?

-- Насправді таких досліджень дуже мало, на жаль. Минулого місяця я був на конференції в Німеччині, де презентували таке дослідження. І треба сказати, що зміни є. І зміни є саме там, де наших біженців дуже багато - в Німеччині та Польщі. І ці зміни значною мірою є результатом розповсюдження певних наративів у медіа. Мова йде не про особистий досвід, коли громадяни цих країн мають негативний досвід від спілкування з українцями, це скоріше історія про те, як політично обговорюють тему України в новинах, медіа, соціальних мережах. І потім це вже "спускається" до людей.

У Німеччині та Польщі існують політичні сили, які виступають проти імміграції, вважаючи її загрозою для національної ідентичності та додатковим тиском на ринок праці. Це також свідчить про зростання популістських настроїв у світі, коли політики закликають до посилення охорони своїх кордонів та відстоювання традиційних цінностей, виступаючи проти мультикультурності. Внаслідок цього українці опиняються в незручному становищі, ставши жертвами подібних дискурсів.

Проте в інших країнах, таких як Нідерланди чи Швеція, де українських іммігрантів не так багато, ці питання виникають значно рідше. У цих державах політичний підхід є більш зваженим.

Яким чином може змінитися ставлення до українських біженців у європейських країнах в майбутньому?

Зазвичай, негативне ставлення до мігрантів посилюється, коли вони формують свої власні соціальні "бульбашки" і не інтегруються в місцеве суспільство. Це є моєю гіпотезою, заснованою на результатах попередніх досліджень, що стосуються ставлення до мігрантів.

Цю ситуацію можна охарактеризувати як надзвичайно несправедливу та цинічну, адже процес інтеграції виявляється вкрай складним. Держава здатна створювати бар'єри, які заважають інтеграції, а потім звинувачувати людей у їхній невдачі, стверджуючи: "Ви не інтегруєтеся добре, тому ми ставимося до вас негативно". Це дійсно неприємна ситуація. Мене турбує, що українці, ймовірно, стануть жертвами подібних стереотипів і ксенофобії, зокрема в Польщі та Німеччині.

Країна, де українці протягом декількох поколінь змогли добре інтегруватися, отримати високі статусні позиції в бізнесі та політиці, і стати поважними членами суспільства, - це Канада. Це оптимальний сценарій, до якого хочеться рухатись. Але я переживаю, що в Європі з цим буде складно. Звичайно, завжди можна повернутись в Україну. Але це значною мірою залежатиме, зокрема, від відчуття безпеки.

Які дії можуть вжити українські державні структури в цій ситуації?

Це філософське питання про те, які повинні бути пріоритети держави в розподілі ресурсів. Як члени суспільства, ми ведемо жваві дискусії про те, що для нас є найважливішим. Я вважаю, що багато хто з нас погодиться: наразі на першому місці стоять питання безпеки, і більша частина ресурсів буде спрямована на оборону. Водночас, інші сфери, такі як освіта, культура та підтримка діаспори, не повинні залишатися поза увагою. Навіть якщо вони опиняються на другому плані, їх важливість залишається високою.

Є така метафора, можливо дещо контроверсійна: якщо ти людину любиш, то треба її відпустити. Я маю на увазі, що людям треба давати відчуття власної суб'єктності, дорослості, поваги і свободи ухвалення рішень. Я не думаю, що ми можемо з палками бігати за представниками діаспори і заганяти їх в Україну. Якщо ми реально хочемо будувати стосунки з цими людьми, то треба віддавати більше, ніж просити.

Я думаю, що через посольства, а також такі інституції як Український інститут, через взаємодію з бізнесом і університетами ми маємо давати діаспорі більше. Ми маємо давати можливість вчити українську мову, математику українською мовою, надавати комунікаційні матеріали, українські книжки в закордонні бібліотеки, ми маємо туди їздити, маємо давати сигнал, що Україна не забула про своїх людей за кордоном. Але сподіватися, що українці повернуться, не треба.

Якщо ми будемо відверто займатися цим питанням, шанси на повернення українців з-за кордону зростатимуть. Проте, якщо ми ігноруватимемо діаспору або застосовуватимемо більше примусу, ніж підтримки, то, на мою думку, ми ризикуємо втратити людей зовсім.

На сьогодні спостерігається свідома, за словами Елли Лібанової, поляризація суспільства на дві групи: тих, хто залишився в Україні, та тих, хто емігрував. Іноді біженці відчувають страх перед поверненням додому. Які кроки потрібно вжити? Яку роль має виконати держава? Яким чином ми, як суспільство, можемо реагувати на цю ситуацію?

На мою думку, вирішення цієї проблеми вимагає зусиль з боку держави, бізнесу та громадянського суспільства. Бізнес також має можливість надіслати потужний меседж українським біженцям. Наприклад, такі компанії, як "Нова пошта" та інші великі гравці на ринку, можуть запропонувати тим, хто повертається, гарантії щодо працевлаштування.

Щодо поляризації в суспільстві, моє бачення таке: на даний момент ситуація виглядає переважно штучною. Минулого року ми реалізували дослідження спільно з організацією "Опора" та Київським міжнародним інститутом соціології. Ми опитували різні категорії респондентів: ветеранів, які мають досвід війни, та тих, хто його не має; людей, що проживають за межами країни, і тих, хто залишився в Україні; російськомовних і україномовних. Кожному з них ми задавали питання про їхні погляди на українців, які виїхали за кордон, а також на тих, хто залишився в Україні. І в результаті ми не виявили жодних негативних настроїв.

Ми задали багато різних запитань, таких як: "Чи бажаєте ви, щоб ці люди стали вашими сусідами?", "Чи симпатизуєте ви цим людям?", "Як би ви почувалися, якщо з ними трапилося б щось неприємне?". Загалом ми сформулювали близько 25 різних запитань. І жодної ознаки радикалізації не було виявлено.

Але! Якщо ми не бачимо радикалізації зараз, то це не означає, що радикалізація не може виникнути в майбутньому. Я думаю, що існує ризик виникнення поляризації суспільства тоді, коли люди почнуть ділити ресурси, наприклад: "Чому стипендія дісталася вашій, а не моїй дитині? Тому що ваша дитина в Польщу поїхала?"; "Чому ця квартира дісталася вам, а не мені? Я вимушено переїхала у Вінницю, а ви поїхали в Німеччину".

На мою думку, щоб зменшити ризики, необхідно врахувати два ключові елементи. Перший з них – це ефективна політика, при якій уряд користується соціологічними та статистичними даними для визначення, кому слід надавати підтримку. Другий аспект – це розвиток якісної комунікаційної стратегії з боку держави.

Моя думка може здаватися простою: якщо уряд надасть чітке та зрозуміле пояснення своєї соціальної політики, ймовірність поляризації знизиться.

Яким чином українські підприємства можуть заохотити біженців повернутися? Переобладнання навичок, організація нових робочих місць, а також (не)фінансові заохочення для працівників - наскільки це здійсненно?

-- В Україні не вистачає рук, бізнесу складно наймати людей. Де шукати людей? Це або залучення іноземних економічних мігрантів, або повернення з-за кордону українців. Як діятиме бізнес? Думаю, по-бізнесовому: десь будуть зарплати підвищувати, десь покращуватимуть соцпакети. Думаю, наш бізнес до цього прийде.

Інтеграція мігрантів з інших країн - наскільки це може бути проблемою для України? Наскільки українці морально готові до ідеї залучення іноземних економічних мігрантів в Україну?

Є дві основні відповіді на це питання. Перша стосується бізнес-середовища, а друга — соціальних аспектів. Щодо підприємств, то вони вже готові до змін: готові приймати на роботу ветеранів, жінок у традиційно чоловічі професії та іноземних мігрантів. Це свідчить про те, що бізнес поступово адаптується до нових реалій, адже для них важливо мати достатню кількість працівників. Проте існують певні перешкоди: хоча підприємства мають бажання залучати ці категорії, на практиці це ускладнено. Наприклад, для ветеранів часто бракує інклюзивних умов — відсутні спеціально обладнані робочі місця або ліфти. Щодо мігрантів, мовний бар'єр та складнощі бюрократичного характеру стають серйозними перепонами для їхнього працевлаштування.

Але чи готове суспільство України до змін? Це питання потребує детального аналізу. Чимало соціологічних досліджень показують, що українці в цілому мають досить традиційні погляди щодо іноземців. Проте варто врахувати, що соціальні звички підлягають корекції. Тому я не можу категорично стверджувати, що ми ніколи не зможемо змінитися.

Які чинники можуть впливати на зміну суспільного сприйняття щодо потенційного залучення іноземних економічних мігрантів?

Для українців є надзвичайно важливим, щоб особи з інших культур або етнічних груп виявляли повагу до української мови, держави та національної ідентичності. Протягом багатьох років дослідження підтверджують, що ставлення до української держави грає ключову роль у здатності українців об'єднуватися та відчувати свою приналежність до нації.

Для прикладу візьмемо представників української держави - кримських татар. Це окрема етнічна група, яка, зокрема, сповідує іслам. Але зараз до кримських татар ставляться з максимальною повагою, їх сприймають як частину української політичної нації, вони займають дуже важливі політичні посади, наприклад Рустем Умєров (міністр оборони - Ред.). Кримські поп-зірки виграють на пісенному конкурсі "Євробачення". Кримський татарин Алім Алієв керує культурною інституцією "Український інститут". І мені здається, ніхто не сумнівається, що зараз до кримських татар є суспільна повага.

Якщо українська держава зможе для нових мігрантів забезпечити таку інтеграцію - щоб вони вчили українську мову, історію, демонстрували свою лояльність, приналежність до України - то це допомагатиме українцям сприймати їх позитивно.

Велика кількість українських біженців за межами країни не має можливості працювати з об'єктивних причин, адже серед них є діти, літні люди та жінки з малюками. Які вигоди принесуть Україні повернення цих груп населення? Чи не виявиться, що соціальні виплати для цих категорій громадян перевищать економічний ефект від їх залучення до активної праці?

-- Хороше питання. На жаль, я не володію такими даними. Мені здається, що якраз згадане Міністерство єдності мало би цим займатися, робити такі прорахунки.

Я хотів би побачити внесок цих категорії українців у економіки країн їхнього перебування. А потім варто було би оцінити, який внесок цих громадян був би в економіку України, якби вони повернулися.

Кажуть, що за три роки війни українські біженці принесли бюджетам країн перебування у вигляді податків більше, ніж ці країни витратили на соціальні виплати для українців.

-- Тут ще питання в тому, що в інших країнах вони змогли знайти роботу і справно платять податки. А якщо вони повернуться в Україну, то чи не будуть вони задіяні в "сірій" економіці? Це також треба враховувати. Чи є гарантія, наприклад, що людина, яка вивчилася на інженера в Німеччині, повернувшись в Україну, зможе знайти хорошу роботу за спеціальністю і платитиме податки? Думаю, що це оптимістичний сценарій.

Як ви вважаєте, наскільки країни Європи мають інтерес і готовність вжити реальних заходів для повернення біженців в Україну? Які дії в цій ситуації здатна вжити Україна?

На мою думку, ситуація тут є більш очевидною. Це, по суті, політична боротьба. У кожній країні Європи відбувається суперечка між тими, хто вважає, що мігрантів слід інтегрувати, оскільки це є розумним і вигідним рішенням, та тими, хто переконаний, що їх потрібно вигнати через те, що вони уявляються загрозою. Це навіть не є теорією змови, а відкритими політичними дискусіями. У Польщі, Німеччині та Нідерландах існують різні політичні групи. Для нас ключове питання: хто вийде переможцем у цій боротьбі?

Якщо перемагатимуть популістичні політики, для яких антиміграційна риторика важлива, то вони прийматимуть нераціональні рішення, навіть якщо ви покажете їм десятки розрахунків, які демонструватимуть вигідність залучення мігрантів в економіку.

Думаю, Україні вигідно не тільки щоб українці поверталися, але й щоб частина з них залишалася за кордоном, щоб вони були успішні, щасливі, успішно інтегрованими в західні суспільства. І щоб вони потім могли представляти Україну як амбасадори.

На жаль, саме популісти у країнах, де перебувають українські біженці, стануть на заваді досягненню цієї стратегічної мети.

Скільки реально українців можуть повернутися в Україну, коли і за яких умов?

На основі статистики українців, які покинули свою батьківщину за останні кілька років, вважаю, що лише близько 15% з них можуть повернутися. Скоріше за все, це будуть люди у віці від 30 до 40 років, а також молоді мрійники, які справді вірять у майбутнє України. Процес повернення, на мою думку, буде тривати наступні три-п’ять років. Хоча ця оцінка не надто оптимістична, вона, на мою думку, цілком реалістична.