Позивний Касік: "Чимало людей, переглянувши новини, приходять до висновку: я не хочу брати участь у війні. Але хіба хтось із нас дійсно цього прагнув?! Проте, це необхідно!"

Він провів десять днів у безперервній боротьбі з ворогом, перебуваючи у бліндажі разом із двома пораненими товаришами. Їхньою основною зброєю були автомати Калашникова та гранати. На щастя, російські війська відступили, що дало змогу евакуювати наших бійців. Олесь, який має позивний Касік, є розвідником і наразі обіймає посаду головного сержанта взводу в складі розвідувального батальйону 5-ої окремої штурмової бригади.

Походить з Вінницької області. До початку військової агресії Росії проти України вів діяльність у сферах фермерства та будівництва.

Чи були ви готові до повномасштабного конфлікту? Чи усвідомлювали, що така ситуація може статися?

Коли живеш у селі і ведеш домашнє господарство, новини часто залишаються поза увагою. Я не заглиблювався в них. Чомусь мені здавалося, що таке вторгнення просто не може статися. Тож воно стало для мене справжнім шоком. Насправді, було важко усвідомити це.

Пригадайте, яким став для вас 24 лютого 2022 року?

- Оскільки я живу в Центрі України, нічого такого спочатку не бачив. У нас же в перші дні повномасштабної війни не прилітало. Навіть в перші місяці. Але коли дізнався з новин, що відбувається, то був шокований. Також родичі з Києва розказували, що у них. А ті, які були на Донбасі, повиїжджали на Захід.

- От ви з новин та від родичів дізналися, що почалася повномасштабна війна. Що робили?

Ми активно організовувалися, створювали блокпости, стежили за ситуацією та чергували. Оскільки живемо неподалік від Придністров'я, виникали побоювання щодо можливих дій звідти. Мій тесть і молодший брат приєдналися до армії. Родичі намагалися відговорити мене, адже вже двоє з наших беруть участь у бойових діях. Проте я все ж вирішив стати частиною цього процесу.

Коли ж це сталося?

- Пішов до військкомату ще у 2022-му. Мені на той час було 28 років. Не служив. На військовому обліку не перебував. Тож одразу не взяли. Ще й виникла певна плутанина. Тоді ж змінювали райони - розширювали їх. При переїзді загубили мої документи, то довелося робити нові. Тому мобілізували мене вже на початку наступного року.

Куди ви спочатку вирушили для отримання освіти?

- До Старичів у Львівській області. Тоді я прагнув якомога швидше здобути знання, навіть базові. Адже хлопці на фронті, а я що? Вже практично рік втратив.

Чи відчували ви через це почуття провини?

Отже, як таке може бути, що мій молодший брат опинився попереду мене?! Адже до початку повномасштабної війни він працював у Польщі, а повернувся лише коли все почалося. Його відразу ж призвали, адже він вже мав військовий досвід. Наразі він на Донбасі, а тепер перебуває на Покровському напрямку.

Чи було важко під час навчання?

- Не сказав би. Я ж звик до фізичної праці, тому мені було нормально. Єдине, що на початку було непросто одразу звикнути марширувати, ходити по формі, виконувати все за часом і не мати можливості кудись вийти.

Скільки часу ви провели там? Два місяці?

Місяць проходив основну підготовку, а потім протягом 35 днів здобував знання як розвідник.

Куди вас відправили далі?

- До столиці. Тоді вже потрапив до 5-ої штурмової.

Яким чином ви визначали свій підрозділ?

Мені зробили пропозицію під час розподілу. Запитали: "Ти готовий іти в розвідку?" Я відповів: "Так, звісно. Адже я навчався на розвідника".

Коли ви вирушили на фронт, 5-та штурмова частина вже перебувала на Донбасі...

- Я потрапив у 4-й батальйон, який тоді ще формувався. Поки добирали людей, ми близько двох місяців перебували під Києвом. Потім поїхали на Донбас.

В той момент ви були особою, яка ще не пережила досвіду війни. І раптом опиняєтеся на фронті, причому в одному з найскладніших секторів. Які емоції та враження ви відчули в перші миті?

Спочатку ситуація виглядала дещо заплутано, адже все потрібно було виконувати в поспіху. Проте, вже під час перших спроб починаєш усвідомлювати, що насправді відбувається.

- Згадаєте перший з них?

Ми перебували на Бахмутському фронті, переміщаючись між Бахмутом і Кліщіївкою. Нас підвозили на "емках", а далі ми йшли пішки шість кілометрів до своїх позицій. Це була осінь - час дощів і бруду. Було справді цікаво (сміється. - О.М.). Але, знаєте, тоді не було так багато дронів, тому було легше, ніж зараз. Хоча я вважав, що тоді було важко, сьогоднішні умови набагато складніші.

Чи зустрілися ви тоді з противником?

Ні, нас було четверо, але в результаті дійшли лише двоє - інші відстали. Зайняли позиції і провели там п'ять діб. Ми помітили ворога, який наблизився приблизно на 60 метрів. Мені сказали не відкривати вогонь, але мій товариш, що був на другій "СПшці", вирішив стріляти. Вони відійшли. Ворожі сили не намагалися атакувати, просто демонстрували свою присутність неподалік.

Через два тижні після цього інциденту ми знову зустрілися з противником практично на тому ж місці, тільки з протилежного боку поля. Нам щойно призначили нові позиції, і ми мали забезпечити оборону. Ворог намагався нас штурмувати. В цей момент прилетів ВОГ, і я отримав поранення. Я провів там ще дві доби, а потім мене замінили.

- Якого поранення ви зазнали?

Розірвало щоку. Мене відправили на лікування, яке тривало приблизно 20 днів. Я провів більшу частину цього часу в госпіталі, практично до самого Нового року. Після цього знову повернувся на фронт.

Ситуація в тій місцевості вже була зовсім іншою, чи не так?

Так, зміни тривали. Літом на Кліщіївці з’явилося чимало дронів. На початкових виходах я пересувався досить спокійно, навіть міг дозволити собі покурити. Ми переміщувалися групами по 10-12 людей. Так, були прильоти, але їхній інтенсивності не можна було порівняти з теперішньою ситуацією. Тепер, варто лише побачити дрон, і це вже викликає тривогу.

Яким чином ви могли б описати супротивника? Яким він поставав у той період?

- Нас штурмували такі чималі росіяни, не слабкі. Пам'ятаєте, їх тоді називали "чмонями"? То це не так. Звичайно, й такі були, але здебільшого - нормальні військові. Навчені й підготовлені. Не треба забувати, що росія - країна, яка постійно воює.

- На Бахмуті воювало чимало "вагнерівців". Ви були з ними в боях?

Ні. Вони вже не були у такій кількості, коли я прийшов.

Військовий з позивним Патріарх, який брав участь у боях на Бахмутському напрямку, рік тому в інтерв'ю наголосив на характері ворога: "Російські солдати приходять сюди, вважаючи себе безсмертними. Вони вірять, що швидко здобудуть перемогу, отримають безліч медалей, і все буде чудово". Які ваші думки з цього питання? Чи дійсно вони наступають без страху?

Схоже на це. Дійсно, багато з них діяли, як ви зазначили, ніби вважали себе безсмертними. Можливо, це пов'язано з їхньою чисельністю. Ті, хто боровся протягом кількох років, йшли вперед без страху – їм було байдуже. Але були й ті, хто вирішував здаватися в полон.

Чи захоплювали ви в полон?

Отже, незабаром після мого повернення з поранення. Це був перший випадок, коли я затримав ворога.

Які його історії?

- Ми особливо з ними не спілкувалися. Хіба коли везли під конвоєм. Цей розказував, що йому 19 років. З "ЛНР". Я йому кажу: "Коли почалася війна, ти ж взагалі був ще малим. Ти загалом хоч щось розумієш? Чого ти сюди прийшов?". Відповідає: "Нас змусили. Я не стріляв". Стандартна їхня відмовка. Я запитував: "Якщо ти не обрав Україну, то чого ж не поїхав до росії, якщо вже туди так хочеш?". Він мовчить. Вони так зазвичай поводяться, тому що бояться сказати щось зайве. Їм же командири розказують, що тут у полоні катують або одразу вбивають.

Ось варіант перефразованого тексту: - Коли мова йде про себе, насправді, це саме те, як ставляться до полонених. Це вас дійсно вразило?

Отже, наші спробували атакувати їхню команду. Вони злякалися і здалися. Адже жити хочеться.

Чи змінився супротивник за той час, поки ви ведете боротьбу?

Вони стали інакшими. Тепер вже не штурмують натовпом, як це було раніше. Замість цього, почали пересуватися, як ми - чим менше людей, тим менш помітно. Вони не йдуть групами по п'ятеро. Один йде, а згодом за ним з'являється ще один.

На чому подорожують?

- Мотоцикли, квадроцикли, багі, "емки", "бехи", "буханки". Останнім часом більше на мотоциклах, тому що пішли дощі, то вони не дуже можуть проїхати.

- Чи з ними працювати простіше?

- Коли як. Якщо дощ, то ми теж їх не дуже і побачимо. А от під "сіряк" набагато легше. Але якщо порівнювати, то простіше, коли заїжджає на мотоциклі, бо ми чуємо, де він став. А коли пішки, можна не почути й буде важче його знайти. От він прийшов і чекає другого...

- Одному йти хіба не страшніше?

Я б не стверджував, що бути наодинці страшніше. Для мене, наприклад, працювати самому виявляється легшим і швидшим, ніж у команді.

Чи це пов'язано з тим, що ви не так активно викликаєте інтерес?

Звичайно! Навіть якщо їх лише один, два чи чотири, це має значення. Якщо одна особа наступила на гілку або щось подібне, це може видати її.

Яка у них тепер ситуація з технічними засобами? Здається, що їх застосування стало менш частим, чи не так?

Отже, ще раз підкреслю, що дронів стало значно більше, тому потрібно бути уважнішими. Хоча намагаються підвозити піхоту, зараз це вже не так легко, як було раніше.

Я в курсі, що ви провели десять днів на передовій, ведучи боротьбу з супротивником. Поділіться, будь ласка, своїми враженнями від цього досвіду.

Нас було четверо. Ми не змогли досягти позиції, що була за півтора кілометра, оскільки двоє бійців отримали серйозні поранення в ноги і не могли пересуватися. В укритті ми провели десять днів. Ворог не очікував, що ми залишимось тут, адже планували просуватися далі. Їхня розвідка повідомила, що тут нікого не має бути, тому вони планували обійти цю територію. Але ми були тут.

Яка саме зброя знаходилася при вас? Як ви захищалися?

У нашому арсеналі були тільки автомати Калашникова та гранати.

- Але ж десять діб...

Ось так, коли ти входиш у бліндаж, завжди можеш натрапити на зброю або боєприпаси. Ніколи не трапляється, щоб він був абсолютно порожнім.

- Було страшно?

- Ні, я вже звик до цього (посміхається. - О.М.). А от хлопцям було складніше, адже це був їхній перший виїзд. До того ж, двоє з них отримали поранення. Вони переживали, що їх не вдасться евакуювати. А для цього просто не було можливостей. Двічі намагалися підійти до нас, але ми не давали сигнал, адже ворог одразу звернув би увагу на водія. Ми просто чекали.

Яким чином вам вдалось вийти з тієї ситуації?

- Кацапи відступили, а по нас приїхали на квадрациклах і забрали.

Я правильно зрозумів, що ви були лідером у групі? Чи було складніше в таких умовах?

Набагато складніше виявилося надати підтримку пораненим, щоб врятувати їхні кінцівки. Але організувати дії не було потреби — кожен і так розумів, що робити.

Як справи з пораненими? Усе гаразд?

Так, все гаразд. Ми живі, здорові і в порядку. Один з нас, хто мав серйозніші травми, приїхав тиждень тому. Його нога ще не зовсім відновилася за ці півроку, але він вже пересувається без милиць.

Чи траплялися на війні моменти, що вас вразили?

- Було таке, що капаци - два такі здорові дядьки під два метри зросту йшли по посадці без зброї, лише із лопатами. Певне, їх відправили вперед, щоб вони закопалися, якщо нікого немає. А потім мала б уже зайти група. Їх здалеку було видно. Це був мій четвертий вихід. До того я такого ще не бачив.

До речі, часто так поводяться, коли розраховують на те, що їх візьмуть в полон і відправлять на обмін.

На моїй території ситуація залишилася незмінною. Єдине, що змінилося — менше стало техніки, як ми й обговорювали. Вони роблять висновки і коригують свої дії. Проте, судячи з їхніх кроків, покидати це місце вони не планують.

- Ми з вами проговорили і те, як збільшилася кількість дронів на фронті. Ви літаєте?

Я не маю. Проте у нас є дані щодо безпілотників.

Чи не бажали б ви спробувати ці новітні методи боротьби?

- Не маю бажання. До речі, я проходив курси з освоєння радіолокаційних систем. Радіолокатор працює шляхом випромінювання променя, який підсвічує об'єкти. Він відбивається від рухомих одиниць техніки або людей, дозволяє визначити їх координати та місцезнаходження. Я перебував у підвалі в Часовому Ярі, а на даху будівлі була антена, завдяки якій я зміг виявити противника.

- І що ви так "наполювали"?

— О, було справді чимало (посміхається. — О.М.). Тоді, коли вороги атакували з Бахмута, техніка виїжджала. Дощ падав, тому дрони не могли літати. Але антена ловила сигнал — це давало нам зрозуміти, що і куди вони рухаються.

- Хочу вас ще запитати про можливе перемир'я. Зараз відбуваються перемовини (ми говоримо 19 травня. - О.М.). Вже зустрічалися українська та російська делегації. США погрожують вийти із переговорного процесу, якщо тут не буде домовленостей. Як ви до цього всього ставитеся?

Я не приділяю цьому жодної уваги. Влада між собою, можливо, щось і вирішить, а, можливо, й ні. Моя ж голова зайнята зовсім іншими думками. Зараз у мене хлопці на позиціях, і я турбуюсь про те, щоб вони повернулися додому. Якби я нічого не робив, можливо, більше б зосереджувався на новинах. Але зараз намагаюся навіть не звертати на них уваги.

Як довго ви готові залишатися на лінії фронту?

- Про це я поки теж не думаю (всміхається. - О.М.). Звичайно, хочеться повернутися додому. Але поки тут є робота, я нічого не планую.

В даний час багато підрозділів активно займаються набором нових співробітників. І ваш не виняток. Чи є у вас нові кадри? Чи приходять до вас нові люди?

Отже, у нас вже вісім осіб завершили етап злагодження після проходження навчальних курсів. Ми познайомилися та адаптувалися один до одного. Двоє з них уже зайняли свої позиції.

Яке у вас ставлення до тих, хто ухиляється від служби?

- Багато хто надивився новин і думає: не хочу йти на війну. А хто з нас хотів?! Але ж треба! Я от знаю, що у мене на позиції хлопці, яких треба замінити. І я ж іду на заміну.

Безумовно, кожна особа має свою унікальну фізичну підготовленість і темперамент. Не всі можуть витримати подібні навантаження. Є й ті, хто не в змозі справитися навіть на психологічному рівні.

Які поради ви могли б дати тим, хто відчуває страх? Яким чином можна подолати цю тривогу?

Людям важливо приймати обставини такими, як вони є. Я пам’ятаю, що вперше відчував страх, як і всі. Але все відбувається так стрімко, що ти просто не встигаєш на цьому зациклюватися. Часу на роздуми практично не залишається! Лише коли виходиш з ситуації, адреналін поступово зникає. І тоді вже починаєш трохи заглиблюватися в свої думки (усміхається. - О.М.), аналізуючи, що саме ти зробив і як можна було б краще.

- Справді, навіть максимально добре спланована операція в силу обставин може піти геть інакше...

Звичайно! Особливо в умовах, коли в небі літає так багато безпілотників. Ніхто не може передбачити, як все розвиватиметься. Ось, ми домовилися, обговорили всі деталі, вийшли на свої позиції, але через 20 хвилин ситуація кардинально змінюється. І на місці доводиться приймати рішення. Незважаючи на те, що війна стає дедалі більш автоматизованою, людський аспект залишається надзвичайно важливим. Потрібно діяти.

Чи відвідуєте ви відпустки? Чи знаходите час для відпочинку?

- Так. Був після того бою, який ми з вами згадували. Мені давали путівку, то їздив із сім'єю до Буковелю на 12 днів. Ще буквально два тижні тому повернувся із першої щорічної відпустки.

- Які враження від Буковелю, де спокійно?

Я багато часу провів там у сні (усміхається. - О.М.). Ми здійснювали походи в гори. Переважно всі були схожі на мене.

- Змінилися. Мені здається, вони вже звикли до всього, що відбувається. Думають, що війна десь далі. Не всі, звичайно. Але є таке.

- Я розпитую, тому що ще рік тому мені військовослужбовець і письменник Валерій Пузік сказав, що, на його думку, між цивільними та військовими утворилася прірва, яка зростає. Очевидно, що такі зміни є. Як ви на них реагуєте? Чи зачіпає це вас?

Я спокійно реагую на це. Єдине, що мені не до вподоби, так це обговорювати війну. Ви ж знаєте, як часто люди запитують: "Як там справи? Розкажи!"

Вам задають питання: коли ж нарешті завершиться конфлікт?

- Майже всі теж воюють. А хто ні - ті за кордоном.

- Яке у вас ставлення до тих чоловіків, які перебувають за кордоном?

Якщо бути відвертим, то мені це не надто цікаво. Ну, виїхали – і що з того?

- Нехай не повертаються?

Чому?! Нехай повертаються. Мені абсолютно все одно. Як було раніше, до того, як я пішов на фронт, так і залишилось. Я не підтримую зв'язок з такими людьми і не планую цього змінювати.

P.S.: Друзі! 5-та штурмова рота продовжує виконувати свої бойові завдання на передовій. Наші хлопці працюють у складних умовах, що вимагають високої концентрації, професіоналізму та, звичайно ж, надійних дронів з хорошим зв'язком. Зараз триває збір коштів на "Помстоволокно" для закупівлі оптоволоконних fpv-дронів. Якщо ви маєте таку можливість, будь ласка, підтримайте цю ініціативу.