"Неподалік вибухнув снаряд. І миттєво – темрява..." Це розповідь про солдата, який отримав тяжкі травми на фронті, втратив зір, але не втратив жагу до життя. - Життєві історії | Експрес онлайн

Він зв'язав себе узами шлюбу, став батьком і мріє стати істориком.

Після школи киянин Іван Сорока здобув фах електрогазозварювальника, пройшов строкову службу й працював у компанії, що займалась продажем автозапчастин. 23 лютого 2022 року отримав повідомлення -- з'явитись до військкомату зранку наступного дня. Але через початок повномасштабного вторгнення прибув туди раніше й чекав своєї черги в натовпі добровольців.

Долучився до лав 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, взяв позивний "Сорока". Спершу став автоматником, а згодом -- кулеметником і гранатометником. 26 лютого разом із побратимами опинився поблизу села Мощун, що за десять кілометрів від столиці. "Вчились на ходу за принципом: хочеш жити -- стріляй зі всього, -- розповідає старший солдат. -- Зайняли позицію в лісі перед селом, невдовзі росіяни почали масивні обстріли й штурми, намагалися прокласти через річку Ірпінь понтонні мости. Але ми артилерією успішно їх знищували". Та зрештою ворог прорвався до Мощуна з правого й лівого флангів. Бійці потрапили у "підкову" (напівоточення). Боєприпасів лишилося на один бій. "Ми відстрілювались, -- згадує Іван Сорока. -- Закидали кацапів гранатами, тоді зарядили зброю останніми патронами й ухвалили рішення виходити. Було важко, адже кілька днів не спали й не їли. Пересувались під безперервним вогнем противника".

З нашої сотні бійців боєздатними залишилися менше ніж півтора десятка, тому після цього воїни проходили відновлення, а згодом знову повернулися на ту ж позицію, звідки вигнали російських військових. "Ми перебували в лісі, ночами були морози, а вдень – дощ. Я захворів і потрапив на лікування до столиці. Саме тоді через інтернет познайомився з киянкою Владиславою, ми почали спілкуватися, -- розповідає солдат, нагороджений орденом "За мужність" III ступеня за оборону Київщини. -- Вперше зустрілися 14 травня, а 25-ого я зробив їй пропозицію. Планували одружитися восени."

Але довелося переглянути свої плани. У середині червня його підрозділ опинився неподалік Горлівки на Донеччині. "Вочевидь, вороги дізналися про прибуття "чорних запорожців", оскільки відразу почали працювати танки, "Гради" та міномети різного калібру," -- розповідає солдат. Підкріплення не надійшло, а евакуаційні машини також були відсутні. 2 серпня Іван зміг відправити своїй нареченій коротке повідомлення: "Я тебе люблю".

Бійцям дали команду відходити з позиції самотужки. На світанку поблизу села Травневе потрапили під мінометний обстріл. "Поряд прилетів снаряд, вибуховою хвилею мене відкинуло на кілька метрів. Одразу -- темрява, більше я нічого не бачив, -- згадує "Сорока". -- Через біль не міг поворухнутись. У той момент подумав, що помираю або вже помер". Зрештою воїн зрозумів, що його права рука перебита (кисть висіла), перевернувся на лівий бік, виплюнув землю й покликав на допомогу, хоч не знав, чи хтось залишився живий. Коли обстріл закінчився, підбігли побратими й наклали турнікети. Крім руки, у бійця були численні ушкодження обох ніг (від стоп до таза), пошматоване осколками лице, пробите ліве око, праве -- обпечене. На виклик по рації про допомогу відреагував мед­евак, що їхав по поранених в Бахмут. "Якби не вони, я стік би кров'ю", -- зауважує Іван. Дорогою боєць знепритомнів через велику крововтрату. Наступні дві доби у Бахмуті, по якому нещадно гатили вороги, йому весь час переливали кров.

Тоді важкопораненого перевезли в лікарню імені Мечникова (Дніпро). Тамтешні хірурги видаляли осколки, зашивали обличчя, встановили на руку апарат Ілізарова, а в стопу -- шпицю. Потім гелікоптером бійця доставили до вінницької лікарні імені Пирогова. Дізнавшись про це, батьки одразу ж поїхали до сина. Зайшовши до реанімаційної палати, мати глянула на трьох поранених і спитала медиків: "Де мій син?" Не впізнала, адже все його тіло було обгорілим. "Наступні два місяці я не міг рухатись, не відчував ніг. Промайнула думка: нехай краще відріжуть ноги, але повернуть зір, бодай на якийсь відсоток", -- ділиться Іван. Тривалий час воїн не міг ходити, говорити та їсти, його організм підтримували завдяки крапельницям.

У військовому госпіталі в Одесі медики продовжували зусилля, щоб врятувати ноги бійця. "Я готовий був розірвати стосунки з коханою, яка завжди була поруч. Не хотів стати для неї обтяженням. Казав: добре подумай, ти молода, не варто псувати своє життя, ти ще зустрінеш когось гідного", — розповідає "Сорока". Але вона з упертістю заперечила, що не хоче більше чути про це. "Я була впевнена, що разом подолаємо всі труднощі", — ділиться Владислава.

Тим часом жевріла надія, що зір воїна частково може відновитися. Адже в куточку правого ока "пробивалось" трішки світла. Під час шестигодинної операції Івану Сороці пе­ресадили донорську рогівку. На жаль, дива не сталось... Загалом боєць переніс щонайменше 20 операцій. Попри це, в його тілі ще залишилось близько 30 уламків.

У вересні 2023-го закохані розписались. А торік, 26 квітня, Владислава народила сина. Чоловік був на пологах і перерізав пуповину. Щасливе подружжя назвало синочка Святославом.

Незважаючи на темряву, я переконався, що це лише початок моєї нової глави, - ділиться 28-річний Іван Сорока. - Я відкрив для себе альтернативний спосіб сприйняття світу – через смакові враження, звуки та відчуття. Завдяки підтримці моєї другої половинки, я створив гастрономічний блог, де ділюсь своїми враженнями від дегустації різних страв та фруктів. У мене є чимала аудиторія, яка активно відгукується на ініціативи зі збору коштів для наших захисників і ветеранів. За цей час нам вдалося зібрати близько пів мільйона гривень. Минулого року я приєднався до благодійного фонду "Побачимо перемогу". Ми допомагаємо незрячим ветеранам відновлюватися, купуємо їм очні протези, тростини, тонометри, а також фінансуємо навчання собак-поводирів. У планах – реалізувати свою давню мрію – отримати освіту на історичному факультеті. Але найголовніше для мене – це підтримка рідних, коханої та синочка, які завжди поряд.