Вшанування пам'яті молодшого лейтенанта, снайпера Олександра Олівки (відомий під позивним "Капелан").

Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків

Олександр з’явився на світ 23 червня 1976 року в Херсоні, а згодом його родина переїхала до Вінниці. Він здобув освіту у Професійно-технічному училищі в Погребищі, спеціалізуючись на професії водія-автослюсаря. Після цього Олександр проходив строкову військову службу. У певний період життя він займався підприємництвом і керував власним магазином сантехніки. Проте справжнє покликання він знайшов у служінні Богу. Олександр був рукопокладений на пасторську діяльність у церкві "Благодать", брав участь у заснуванні церкви "Життя" у Вінниці, а згодом обійняв посаду першого пастора церкви "Світло життя".

У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей -- трьох доньок і сина.

Коли розпочалася війна, у 2014-му, Олександр активно волонтерив і паралельно здійснював капеланські виїзди на передову. А з перших днів повномасштабної російської агресії добровольцем став на захист України. Рішення йти на фронт було свідомим та узгодженим із сім'єю.

"Я з Богом поговорив, Він тобі має сказати", - згадував Олександр розмову з дружиною. Жінка розплакалася і відповіла:

"Він уже давно висловив свої думки. Я усвідомлюю, чим ти займаєшся, і мені потрібно дати тобі свободу."

Невдовзі після цих подій чоловік разом із братом відправилися на оборону Київщини, яку Олександр називав "душею України".

Чоловік служив у 1-му штурмовому батальйоні 3-ї окремої штурмової бригади, де пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта, ставши командиром взводу снайперів. Навчитися цьому ремеслу йому допоміг двоюрідний брат Олександр Миколаєнко, який носив позивний "Грек".

"Він мав приголомшливу здатність до запам'ятовування і записував безліч деталей. Це мене дещо насторожувало, адже я намагався переконати його залишитися простим стрільцем або кулеметником. Але він все ж вирішив піти шляхом складнішої спеціалізації... і зрештою став одним з найкращих", - розповідав "Грек".

Олександр удосконалював свої навички не лише на навчальних полігонах, а й у справжніх бойових операціях. Його точність була вражаючою: він здатен був знищувати ворогів на відстані до 1100 метрів. Крім виконання бойових завдань, він також займався відбором та підготовкою снайперів для свого підрозділу та 60-ї окремої механізованої бригади.

Ясно згадував "Капелан" свій перший досвід у снайперській справі:

Я спостерігав, як російські військові йшли на повному ходу, не виявляючи страху. Я сховався в засідці... Раптом помітив ціль, зробив постріл — ворог не впав, але стрибнув у бліндаж, немов у басейн. Я зрозумів, що серйозно його поранив. Через кілька хвилин з'явився інший солдат — він з’явився переді мною, як мішень для стрільби. Було важко промахнутися. Я вистрілив, і він упав. Це був мій перший досвід, коли я спостерігав за ураженням противника.

Бойовий шлях цього воїна охоплював оборону Києва та зустрічі з противником на Запорізькому і Херсонському фронтах, а також у районі Бахмута. На передовій він незмінно дотримувався своїх духовних принципів, чітко розрізняючи між захистом та вбивством.

Я залишився пастором церкви, як і раніше. Це поєднується дуже просто. У Біблії чітко сказано, які якості повинен мати пастор: захищати свою паству та дбати про неї. Я маю забезпечувати безпеку своєї родини і відстоювати її інтереси. Так само, як і свою країну. У всіх розмовах я підкреслюю, що живу у мирі, моя совість чиста, я не є вбивцею. Я охороняю свою країну, церкву, батьків. Моя мета – щоб вони могли зустріти старість у рідній землі, не шукаючи притулку за кордоном.

Позитив і віра неодноразово рятували його в найскладніших ситуаціях. Під час запеклих боїв у Бахмуті життя Олександрові врятувала звичайна чашка кави.

Це був найпотужніший обстріл, техніка безперервно вела вогонь, і від посадки залишилися лише пеньки. Хлопці сиділи в бліндажі, що в 150 метрах від мене, а я з кулеметом ховався в кущах. Раптом мене охопило бажання випити кави. Хлопці закликали з укриття, що приготували напій. Я дочекався, поки вибухи трохи вщухнуть, і помчав до них. Випив кілька ковтків, а коли повернувся, побачив, що на моєму місці стоїть величезна колода, яка вгрузла в землю від вибуху. Тепер я завжди кажу всім: якщо Бог шепоче вам про каву, йдіть і пийте — це може врятувати ваше життя, - ділився він в інтерв'ю.

На жаль, одного разу ворог виявився спритнішим. Молодший лейтенант Олександр Олівко загинув 5 вересня 2026 року на бойовій позиції внаслідок влучання ворожого FPV-дрона.

"О, як же це важко... Завжди усміхнений, скромний, смиренний, богобоязний і з неймовірно добрим серцем, наш благословенний брат Саша Олівко покинув цей жахливий світ, сповнений страждань, і тепер вже вдома... Його приклад справжнього чоловіка, батька та брата залишиться в наших спогадах і серцях, поки ми знову не зустрінемося, як у нашій кафешці в Ізюмі, на небесах", - написав товариш "Капелана" Олександр Калинський.

Сьогодні справу захисника продовжують його 18-річний син і зять, які також служать на захисті України.

Олександр Олівко отримав орден "За мужність" III ступеня, нагрудний знак Головнокомандувача Збройних сил України "Золотий хрест", а також медалі "За сприяння обороні Києва" та "За мужність і відвагу" за свою відвагу та самовідданість.

Поховали воїна 10 вересня на Алеї Слави Сабарівського кладовища у Вінниці. За завітом самого Олександра, побратими та близькі прийшли віддати йому шану в білому вбранні та з білими квітами.

Честь Герою!

Зображення: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух "Разом ми сила", Facebook-сторінка Олександра Калинського, Facebook-сторінка Геннадія Мохненка.

За матеріалами: Суспільне Вінниця

Цей матеріал був підготовлений Українським національним агентством Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам'яті та онлайн-ресурсом Міністерства оборони України АрміяInform.