"Ніколи не втрачайте надії". Віталій Остапенко став єдиним членом родини, який вижив після атаки російського дрону-камікадзе. - Стиль життя | Експрес онлайн

● Віталію Остапенку лікарі не залишали ніяких надій на виживання.

У березні 2024 року окупанти влучили в будинок у селі Подільське на Вінниччині, де він жив із батьками. Тато Іван загинув на місці, мама Людмила -- за декілька годин у лікарні. Молодого чоловіка у вкрай важкому стані забрали до реанімації, де за його життя лікарі боролись не один тиждень.

"Батьки залишилися в моїй пам'яті усміхненими, щирими та добродушними, – згадує 27-річний Віталій Остапенко. – Вони завжди казали: 'Сину, не буває всього хорошого без труднощів. Випробування приходять лише до сильних і незламних! Якщо людина їх долає, вона стає ще більш сильною'. У нас була справжня ідеальна родина, де ми завжди підтримували один одного. Батьки все життя будували наш дім, проте встигли пожити в ньому лише кілька років. Я працював менеджером на СТО, а мій тато – майстром з шліфування колінвалів. Мама піклувалася про домашнє господарство, а навколо нашого будинку завжди росли численні троянди. Вечір 13 березня ми відзначили мій день народження в колі близьких. Найдорожчі мені люди побажали здоров'я та щастя. Ніхто не міг передбачити, що це будуть їхні останні слова. Наступного дня ми влаштували вечерю і розійшлися по кімнатах. Я міцно заснув, але раптом прокинувся від жахливого крику. Люди розбирали руїни нашого будинку, а я не бачив нічого, адже мої очі сліпилися від яскравого світла прожекторів. Спочатку я не міг зрозуміти, що сталося. Потім мені пояснили, що наш дім вразив 'шахед', і я опинився під плитою, яка була підтримана твердопаливним котлом. Це й врятувало мене".

За словами Віталія, медики не давали жодних шансів, що він житиме. "В мене були контузія, сім переломів черепа, перелом таза, ноги у двох місцях, відкритий перелом руки зі зміщенням ключиці... Лікарі сумнівались, що я буду ходити, якщо й виживу. Але завдяки молитвам та підтримці небайдужих я тут, -- зауважує співрозмовник. -- Наша оселя зруйнована, згоріла. На згадку про маму залишилася тільки одна спільна світлина, яку зберігав на телефоні. Тепер мешкаю у бабусі з дідусем. Приходжу на місце трагедії дуже рідко -- тільки щоб зрізати троянди з маминого квітника, в які вона вкладала свою любов. Везу їх на кладовище. Зруйнований окупантами дім не хочу відновлювати. Це надто боляче".

Після пережитих випробувань Віталій Остапенко створив книгу під назвою "Незламний. Історія, що надихає на життя". У цій праці він ділиться спогадами про своїх батьків та їхній вплив на його життя. Книга також слугує засобом, щоб донести до світу правду про злочини, скоєні Росією. Крім того, Віталій активно веде блог у соціальних мережах, де пропонує поради щодо того, як витримувати труднощі в складні часи.

"Мав талант до літератури ще зі школи. Але перший вірш написав, коли люди поминали загиблого солдата й у них прилетіла ворожа ракета, -- додає Віталій Остапенко. -- Задум створити книжку народився у лікарні. Текст я набирав на телефоні лівою рукою. Так і ви­йшов матеріал на 40 сторінок книги. Вона має 20 розділів, серед яких "Якщо ти на межі -- прочитай це", "Слово, яке може змінити життя", "Повернення до себе", "Не кінець, а початок". Основна мета моєї книги -- змінити життя хоча б однієї людини. Донести: якщо вистояв я -- зможеш і ти. Показати: навіть з інвалідністю, після втрати батьків -- можна стати сильнішим. Це не просто історія, а інструкція з виживання. Як на мене, у подібних ситуаціях головне -- ніколи не опускати руки, хоч як би боляче не було. І завжди залишатися людиною".