"На свій перший день народження я отримала... протез": історія спортсменки без кінцівки про дитячий булінг, свій шлях у кар'єрі та процес самоприйняття.

20-річна Тетяна Мацишена з Вінниці пройшла цей шлях. Дівчина народилася без однієї ноги через несумісність резус-факторів із мамою. Сьогодні вона представляє Україну на міжнародних та національних змаганнях з ампфутболу.

Перший протез Таня отримала на свій перший день народження. Це стало справжнім випробуванням для родини. Рівень ампутації ставив перед спеціалістами нетривіальні завдання. Дівчинка не мала тазостегнового суглоба, тому в Україні тоді мало хто брався за такі випадки.

-- Багато людей до цього часу не займалися виготовленням таких протезів. Проте лікарі запевнили моїх батьків, що готові спробувати новий підхід. Звісно, цей варіант не задовольняв моїх батьків, -- ділиться своїми спогадами дівчина.

Несподіваною підтримкою стала допомога незнайомої жінки з Америки, яка відгукнулася на нашу біду і взяла на себе вирішення фінансових питань та організацію лікування дитини в США.

-- Одна жінка, зовсім нам незнайома, відгукнулася допомогти: зібрати кошти, прихистити нас у себе на кілька місяців і посприяти з протезуванням. Завдяки цьому ми змогли назбирати необхідну суму, і на свій перший день народження я отримала в подарунок свій перший протез -- в Америці, -- каже Тетяна.

Проте, цей протез слугував більше як символ — він був маленьким, нефункціональним і створеним лише для того, щоб тіло адаптувалося, а також для досягнення естетичного вигляду.

В той період звичайним українським сім'ям було важко дозволити собі купівлю подібних речей. Наприклад, дитячий протез для Тані коштував більше 200 тисяч гривень. На щастя, сьогодні в Україні з'явилося більше можливостей для протезування за рахунок держави та завдяки підтримці благодійних організацій. Таким чином, протез Тетяни вже працює і був наданий американським фондом Protez Foundation за сприяння її друзів зі Сполучених Штатів.

У дитинстві, через інтенсивний ріст, Тетяні потрібно було щороку змінювати свій протез. Процес заміни в Харківському інституті протезування міг займати до півтора місяця. Наразі, коли її вага та зріст стали стабільними, новий протез потрібно встановлювати лише раз на три роки.

З моменту свого дитинства Тетяна використовує протез, і, на її думку, це дало їй певні переваги в житті в порівнянні з тими людьми, які втратили кінцівку в більш зрілому віці.

У цьому відношенні мені легше, ніж військовим, оскільки я не переживала важкого процесу реабілітації, щоб знову навчитися ходити та адаптуватися до повсякденного життя. Проте раніше існувала інша складність: ми з батьками докладали всіх зусиль, щоб ніхто не здогадався про мій протез, -- розповідає Тетяна.

Також читайте: "Найгірше місце для людини з ампутованою кінцівкою – це підземка", – розповідає тренер з акробатики, що втратив ногу на війні.

Протягом багатьох років сім'я намагалася приховати особливість своєї дочки. Протез старанно приховували за допомогою косметичних накладок, поролону та панчох, аби він якомога більше нагадував справжню кінцівку.

На перший погляд, якщо хтось не наблизиться, навряд чи зможе виявити, що це протез. Багато хто думав, що у мене просто забої ноги. А насправді я вже з одного року використовую протез для пересування, -- ділиться вона.

Дитинство Тетяни було сповнене викликів. Шкільний булінг змусив її батьків прийняти рішення перевести доньку на дистанційне навчання вже в шостому класі. Це, з одного боку, вберегло дівчину від принижень, але з іншого боку, ускладнило її соціальну адаптацію. Тож, коли Тетяна почала навчання в університеті, їй було важко пристосуватися до нового оточення.

Мої близькі турбувалися про мене. Вони просили не бігати занадто швидко та бути уважною, але серйозних обмежень не накладали. Я завжди прагнула бути на одній хвилі з дітьми. Наприклад, коли друзі святкували свої дні народження в ігрових кімнатах із батутами чи водними атракціями, я активно долучалася до всіх ігор, показуючи батькам, що навіть такі активності не є для мене проблемою, – розповідає Таня.

Тетяна вперше познайомилася зі спортом у дитячому садку, де почала займатися плаванням як формою реабілітації.

Згодом дівчина зосередилася на плаванні та біатлоні, проте пандемія COVID-19 і початок широкомасштабних бойових дій ускладнили її прагнення потрапити до національної збірної в цих дисциплінах. Вона знайшла новий шлях у ампфутболі — порівняно новому для України виді спорту, де спортсмени з ампутаціями нижніх кінцівок грають, використовуючи милиці.

-- Вперше про ампфутбол мені розповіла моя знайома з місцевого центру реабілітації. І я подумала: "Чого б не спробувати?" І в принципі не пошкодувала, -- згадує спортсменка.

Дивіться також: Спеціальний підрозділ знову на фронті після отримання нового поранення з протезом: неймовірна історія бійця, який, втративши ногу, знову став на захист своєї країни.

Ампфутбол відрізняється специфічними правилами, які покликані гарантувати справедливість у змаганнях. Гравці на полі використовують тільки милиці, незалежно від ступеня ампутації.

-- Це зроблено, щоб урівноважити можливості кожного гравця. Бо, наприклад, у нас є гравці з ампутаціями нижче коліна. І вони зможуть куксою, коліном, відбити м'яч. А у мене взагалі немає чим відбивати, -- каже Тетяна.

Спортсменка зазначає, що обмеження використання протезів в ампфутболі має своє логічне пояснення: для неї це створювало б значно більше труднощів, ніж для гравця з ампутацією нижче коліна.

Згодом Тетяна потрапила до складу національної збірної України з ампфутболу, ставши її наймолодшою гравчинею. У переважної більшості дівчат з команди ампутація сталася через хвороби, такі як рак, або через проблеми з судинами. Капітан команди Ольга Бенда -- єдина гравчиня-ветеранка у складі.

За два роки занять ампфутболом Тетяна досягла значних успіхів.

Найзначнішим успіхом стало залучення до першого в історії жіночого чемпіонату світу з ампфутболу, що пройшов у листопаді 2024 року в колумбійському місті Барранкілья.

Ось ще один варіант: "Не пропустіть: "Снаряди свистіли, земля піднімалася, кулі проносилися з різних напрямків. Це було справжнє пекло": розповідь ветерана, який зумів вижити на сході."

-- Саме з жіночою збірною я представляла Україну на першому жіночому чемпіонаті світу. Взагалі приїхали змагатися 12 країн. Ми зайняли шосте місце, -- ділиться спортсменка.

За її словами, розвиток ампфутболу в Україні зіштовхується з викликом нестачі спортсменок. Команди активно шукають нових учасниць різними шляхами, від відвідування реабілітаційних установ до випадкових зустрічей.

На даний момент Тетяна є студенткою четвертого курсу факультету менеджменту в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. Нещодавно вона вирішила спробувати свої сили у світі кіно, знявшись у стрічці "Втомлені", яка скоро вийде на екрани.

— Це була ініціатива від друзів, оскільки я не лише грала у футбол, а також мала досвід у фотозйомці для стоків. Фотографи та знайомі ділилися моїми контактами, і таким чином інформація про мене почала ширитися, — розповідає дівчина.

Хоча акторська діяльність не є її основним захопленням, Тетяна впевнена, що бажає розвиватися в напрямку фотосесій та соціальної реклами. Її основні цілі пов'язані зі спортом: до тридцятирічного ювілею вона прагне зіграти на професійному рівні, відзначитися своїм першим голом і представити Україну на міжнародних турнірах. В подальшому, можливо, вона розгляне можливість стати тренеркою.

Коли її запитують, як навчитися любити себе і приймати зміни у власному тілі, Тетяна щиро ділиться своїми думками:

Я протягом тривалого часу йшла до цього усвідомлення. До одинадцяти років я дотримувалася простої, але наївної думки: якщо я буду чемною дівчинкою, то моя нога відросте, і все навколо кардинально зміниться.

Ознайомтеся з матеріалом: "У найближчі десять років я уявляю себе на піку Евересту": ветеран ділиться своїми переживаннями про травму та новий етап життя.

Ключовим етапом стало усвідомлення реальності та розробка особистої філософії.

Я дотримуюсь простого принципу: якщо є страх і ризик, то це шлях до нашого розвитку. Саме тому потрібно рухатися в тих напрямках, де відчувається страх, — вважає молода жінка.

Важливим етапом стало звільнення від самоізоляції та пошук однодумців.

Спочатку я спостерігала за людьми, які мені схожі, тими, з ким я відчуваю духовну спорідненість. Наприклад, мені дуже імпонує австралійський автор, мотиваційний спікер і благодійник Нік Вуйчіч. Він народився з рідкісним генетичним розладом, що призвело до відсутності всіх чотирьох кінцівок. Це дало мені зрозуміти, що я не поступаюсь йому. Якщо залишатися вдома, нічого не зміниться — потрібно просто почати діяти, — зазначає Тетяна Мацишена.

У дитинстві дівчина не мала достатньо прикладів серед українців, щоб прийняти себе та своє тіло. Однак тепер вона усвідомила, що своїм особистим прикладом може надихати інших і надавати підтримку тим, хто пережив ампутацію, проходить реабілітацію або отримує протез.

Читайте також: "Хлопці співали, щоб я вижив": військовий про бої під Бахмутом, ампутацію та тріумф на "Іграх нескорених"