Літературна діяльність НКДБ "Казачі полки"

Москва намагається уникати згадок про російські казачі формування, які підтримували нацистську Німеччину, особливо напередодні 80-ї річниці перемоги у війні. В архівах Служби зовнішньої розвідки України зберігаються документи, датовані 1944-1945 роками, серед яких є літерна справа під назвою "Казачі полки".

Мoscow намагається уникати згадок про російські казачі підрозділи, які воювали на стороні нацистської Німеччини, особливо в контексті наближення 80-ї річниці перемоги у війні.

У архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України можна знайти документи, що датуються 1944-1945 роками, серед яких є листування з назвою "Казачі полки".

Вона була заведена в липні 1944 року 4-м (розвідувально-диверсійним) управлінням нкдб урср. У постанові зазначалося, що управлінням накопичено певну кількість офіційних, агентурних та слідчих матеріалів про контрреволюційну діяльність казачих частин, які формувалися гітлерівцями для боротьби проти красной армії. Відтак ставилося завдання відстежувати процес пересування таких частин і впроваджувати в них чекістську агентуру.

На той час, як свідчать архівні документи, російські казачі частини, сформовані здебільшого з донських, кубанських і терських козаків, діяли у складі багатьох підрозділів вермахту. Початок цього процесу був покладений у жовтні 1942 року в Новочеркаську, історичній столиці війська донського. З дозволу гітлерівської військової адміністрації у місті пройшло казаче зібрання, на якому було проголошено відродження війська донського і обрано штаб на чолі з колишнім полковником російської імператорської армії Сєргєєм Павловим.

У спеціальному повідомленні "Про добровольчі частини так зв. "війська донського", адресованому в москву начальнику 4-го управління нкдб срср Павлу Судоплатову, з цього приводу повідомлялося:

Відомо, що під час окупації Ростовської області німецькими військами до Новочеркаська з Берліна прибув капітан штабу військ СС Кубош. Він, усвідомлюючи, що Павлов С. В. раніше був осавулом білої армії, особисто зустрівся з ним. Завдяки цій зустрічі він також познайомився з колишнім військовим старшиною білої армії Духопєльніковим.

Залучивши авторитети Павлова та Духопєльнікова, які користувалися популярністю серед куркульських і білогвардійських кіл донського казацтва, Кубош створив штаб так званого "донського війська", з представництвами у Ростові та Каменському.

Німецьке командування призначило Павлова на посаду начальника штабу, а його заступником став Духопєльніков. Під їхнім керівництвом штаб активно займався організаційною діяльністю, створюючи "добровольчі" казачі підрозділи для підтримки військового командування в боротьбі з червоною армією.

Протягом часу німецької окупації Донщини Павлов та його штаб "війська донського" створили приблизно три казачі полки, які стали частиною німецької армії.

Після поразки німецьких військ у 1943 році, зрадники своєї країни з штабу "війська донського", такі як Павлов, Духопєльніков та інші, втекли до України, взявши з собою декілька казачих підрозділів" (ГДА СЗР України. - Ф.1. - Спр. 7842. - Арк. 138).

У інших джерелах розглядалася організаційна структура козачих підрозділів. Вона мала такий вигляд: полк, дивізіон, сотня, взвод та відділення. Полк складався з двох дивізіонів, кожен з яких налічував чотири сотні. У рамках сотні було три взводи, а кожен взвод складався з п'яти відділень. "Кожен полк та інші підрозділи, - зазначалося в документах НКДБ, - мають шефа-німецького офіцера, який фактично керує цими частинами та здійснює контррозвідувальну діяльність серед особового складу."

Характерно, що казачі частини лише формально зберігають структурну одиницю полку, фактично ж полку як бойової одиниці немає, а всі дивізіони і навіть сотні прикріплюються до певних німецьких частин, у складі яких і діють... Казачі підрозділи в основній своїй масі формуються за рахунок військовополонених та зрадників батьківщини із середовища казаків Дону, Кубані і Терека" (ГДА СЗР України. - Ф.1. - Спр. 7181. - Арк. 92).

Чимало гітлерівських колаборантів, як свідчать архівні документи, було і серед уральських, сибірських, астраханських та інших казаків. Водночас в усіх казацьких формуваннях, які служили гітлерівській Німеччині, більшість становили саме донські казаки. Колаборантство серед них набуло масового явища. Для цих формувань були розроблені знаки розрізнення. У архіві СЗРУ зберігаються зображення таких знаків із відповідними поясненнями.

Спочатку створювалися сотні, а згодом - формувалися полки, дивізії та корпуси. Вся ця структура функціонувала під контролем головного управління казачих військ Імперського міністерства для східних окупованих територій Німеччини. Командував казачими підрозділами генерал вермахту Пьотр Краснов, який раніше займав посаду отамана всевеликого донського війська. У 1944 році головне управління було передане під управління головного штабу СС.

Під час розслідування справи частина української території вже була звільнена від нацистських військ. Чекісти збирали інформацію про події, що відбувалися під час окупації, спираючись на свідчення військовополонених, агентів та місцевих мешканців. Зокрема, вони отримували дані про переміщення та тимчасове розташування казачих підрозділів, які відступали з Північного Кавказу та Дону разом із німецькими військами.

У вже згаданому повідомленні П. Судоплатову зазначено, що в 1943 році лідери казачих формувань Павлов і Духопєльніков втекли до України, забравши з собою кілька підрозділів. На той момент штаб донського війська знаходився у Кіровограді, а згодом перемістився до Христинівки в Черкаській області, звідки далі рушив до Вінниці. У цьому штабі, як вказується у документі, НКДБ направило кур'єра-агента з "Донського" для відновлення зв'язку з Павловим, начальником штабу, який раніше працював у Новочеркаському міському відділі НКДБ.

"Донський" нібито особисто знав того за спільною роботою у поліції у період окупації. "Донський" був вдало переправлений через лінію фронту і прийнятий Павловим, - ідеться в документі, - але пропозицію поновити зв'язок з органами нкдб відкинув. Мотивував тим, що радянська влада не вибачить йому активної роботи на користь німців" (ГДА СЗР України. - Ф.1. - Спр. 7842. - Арк. 138).

Після повернення агент "Донськой" склав звіт про перебування у штабі. З-поміж іншого зазначав таке: "Хочу додати одну важливу подробицю, яка мала важливе значення при пересуванні казаків територією, окупованою німцями. Тобто під час руху необхідно приховувати своє казаче походження, бо населення ставиться до них із великою недовірою і ненавидить через те, що казаки у селах, де були, проявили себе як грабіжники і вирізнялися розбоєм" (ГДА СЗР України. - Ф.1. - Спр. 7842. - Арк. 304).

В архівних документах є згадування про те, що різні казачі підрозділи дислокувалися також в інших областях України. Зокрема, дві казачі сотні перебували у станиці Луганській та ще дві - у Краснодоні. У 1942 році вони разом із гітлерівськими частинами брали участь у ліквідації партизанів і підпільників, в охороні залізниць, несли постову службу, прочісували ліси на лівому березі Сіверського Дінця у пошуках радянських військовополонених.

Окрім того, одна з казачих частин була базована в Сімферополі та підпорядковувалася командувачу німецького військово-морського флоту, відповідальному за південно-східний регіон. У Кримському півострові німецькі війська також створили з донських казаків дві роти польової поліції та інші військові формування. У 1943 році на Донеччині кілька казачих полків брали участь у боях проти Червоної армії як частина 6-ї німецької армії.

У спеціальному повідомленні НКДБ розповідається про створення 8-ї казачої дивізії гітлерівцями в 1944 році на території генерал-губернаторства. Документ зазначає, що комплектування дивізії проходило в містах Самбір, Немирів, Перемишль та інших, з казаків, які були евакуйовані разом із німецькими військами з Дону та Кубані. Штаб дивізії розміщувався у Самборі, а набір учасників здійснювався на добровільній основі. Командний склад проходив спеціальну підготовку на курсах у Франції. В кінці квітня дивізія була передислокована до польського Радома, а згодом - до Франції. Частина особового складу, близько 1500 осіб, була направлена в Карпати для боротьби з партизанами.

У документах НКДБ згадуються й зіткнення партизанів з козачими підрозділами. Зокрема, голові Ради народних комісарів УРСР Микиті Хрущову надали інформацію про те, що "7 лютого 1944 року партизанське з'єднання імені Леніна здійснило напад на село Демківка Тростянецького району, де було знищено штаб Синєгорського отаманського казачого полку, який охороняли понад ескадрон. Отаман козачого полку полковник Журавльов втік, вбитими виявилися близько 100 козаків, а 30 були захоплені в полон. Отаман Журавльов мав зв'язок з генералом Красновим, який знаходився в Берліні, і отримав завдання організувати донських козаків для боротьби проти Червоної армії" (ГДА СЗР України. - Ф.1. - Спр. 7842. - Арк. 295).

В іншому документі НКДБ, датованому 28 лютого 1944 року, зазначалося, що після поразки гітлерівських військ під Сталінградом і на Північному Кавказі в окупованому Кривому Розі виникло певне представництво козаків. "Багато тих, хто мав можливість безпосередньо спостерігати за діяльністю цього представництва, - йдеться в документі, - повідомляли, що молодь забирали до таборів, піддавали голодуванню, а потім пропонували записатися добровольцями до козачих формувань. Аналогічно, молодь потрапляла до концтаборів, де їм ставили вибір: або виїхати до Німеччини на тяжку працю і голод, або стати добровольцями в німецьку армію з повним забезпеченням" (ГДА СЗР України. - Ф.1. - Спр. 7842. - Арк. 296).

В архівних матеріалах особлива увага приділяється розташуванню штабу казачих частин та офіцерської школи в місті Шепетівка, яке нині знаходиться в Хмельницькій області. Саме тут відбувалося формування нових військових підрозділів. Під час окупації Шепетівки гітлерівські війська створили два табори для радянських військовополонених. В основному сюди потрапляли солдати, родом з Донщини та Кубані, з яких формувалися добровольчі казачі загони.

В одній із довідок нкдб, датованій 20 квітня 1943 року, під назвою "Каральні та охоронні частини" зазначалося, що станом на 1 лютого 1943 року було сформовано 30 полків, кожен з яких складався з 9-10 сотень. Зокрема наводяться відомості про підготовку у травні 1942 року особового складу 10-го і 11-го казачих полків чисельністю близько 1 000 чоловіків кожен.

У відкритих джерелах повідомляється, що крім цього у Шепетівському таборі були сформовані 2-й Донський полк (8 сотень), 4-й Кубанський полк, 5-й Кубанський полк, 6-й Зведений казачий полк (800 чол.), 7-й Зведений казачий полк (1000 чол.), 8-й Зведений казачий полк (1 100 чол.), 9-й Донський полк (1 000 чол.), 14-й Зведений казачий полк (500 чол.) та інші частини. Вони займалися охороною стратегічних об'єктів: залізниць, мостів, залізничних станцій, а також залучалися до каральних акцій зі знищення партизанів. Деякі з цих полків у серпні-вересні 1944 року брали участь у придушенні Варшавського повстання.

Два місяці тому, згідно з архівними даними, штаб казачих підрозділів переніс свою діяльність до Новогрудка в Білорусі. Німецьке командування планувало залучити козаків для боротьби з партизанами з Білорусі та Польщі. У одному з документів НКДБ зазначалося: "На початку червня 1944 року до Новогрудка та його околиць було направлено 17 ешелонів козаків разом із родинами, які були евакуйовані з Дону та Кубані. Ці казачі підрозділи активнo брали участь у бойових операціях проти Червоної армії та у каральних акціях проти партизанів... Через кілька днів до Новогрудка також прибуло головне управління казачих військ на чолі з Красновим... Новогрудок отримав статус "міста козаків" і тимчасової "столиці" донського війська" (ГДА СЗР України. - Ф.1. - Спр. 7842. - Арк. 9).

У нещодавньому документі, що був доданий до справи, зазначається, що отамани Краснов і Шкуро завершують формування армії з 60 тисяч казаків, осетинів та інших емігрантів поблизу Праги. Цю армію планують направити для придушення повстання в Чехословаччині та боротьби з партизанськими угрупуваннями.

Крім цих казачих частин у роки Другої світової війни були й інші. Після завершення війни більшість із членів тих формувань були передані радянській стороні, заарештовані і визнані військовими злочинцями. Частину з них за вироком суду розстріляли, решту разом із сім'ями відправили до в'язниць або на заслання. На довгі роки за ними закріпилося клеймо зрадників, колаборантів та нацистських прислужників. У нинішній путінській росії про цю сторінку їхньої вітчизняної історії прагнуть не говорити. Водночас наполегливо декламують гасло: "Ми пишаємося нашою історією і нікому не дозволимо її переписувати".