"Медики стверджують, що це справжнє диво". Оповідь про бойового медика Михайла Підгородецького - Життєві історії | Експрес онлайн

Зображення з архіву Первинного ТМО Львова.

Михайло народився й виріс у Збаражі. Після школи здобув освіту спеціаліста з інформаційних технологій у Тернопільському НТУ імені Івана Пулюя, працював за фахом -- займався розробкою та модеруванням сайтів. Розумів, що воювати доведеться всім, тож восени 2024 року добровільно приєднався до Об'єднаної штурмової бригади Нацполіції "Лють" і став бойовим медиком.

Минулого року в липні ми вирушили в сторону Іванопілля (Донеччина). Через велику кількість дронів пересуватися можна було лише невеликими групами, тому нас було всього троє. Наша мета полягала в заміні бійців на позиціях, які виявилися в частковому оточенні. Командир разом з одним з військових вирушив на розвідку. Вони встигли повідомити, що потрапили в засідку і вступили в бій, проте зв'язок з ними обірвався. Наш дрон зафіксував їхні тіла, -- розповідає лейтенант поліції Михайло Підгородецький. -- Пізніше стало відомо, що на іншій позиції є двоє поранених.

Штурмова група вирушила на рятувальну операцію. Медик залишався позаду, прикриваючи своїх товаришів, які вели вогонь, знищуючи ворогів, що ховалися в укриттях. Вони вивели поранених і натрапили на тіла загиблих побратимів неподалік. "Я підбіг, зрізав спорядження та кріплення шоломів, а потім разом ми відтягнули їх з небезпечної зони, щоб уникнути ворожого вогню, -- згадує медик. -- Потім ми розділились на дві групи, кожна забирала тіло свого товариша. Евакуація виявилася надзвичайно важкою: над нами вдень і вночі літали російські дрони. У перший день ми тягнули тіло через хащі до краю посадки, де замаскували його, а самі відійшли на безпечну позицію. Нам повідомили, що ворог починає штурм, тому ми готувалися до бою. На щастя, дронарі спрацювали дуже ефективно, знищивши окупантів, незважаючи на їхні антитепловізійні плащі".

Четверо військових продовжили процес евакуації, ретельно координуючи свої дії кожні 30 секунд, поки в небі змінювалися дрони. Вони змогли перенести тіло до будівлі, залишившись там на ніч. За тілом вирушив наземний роботизований комплекс, але російські війська вели масований обстріл з гаубиць, мінометів і дронів, через що його знищили по дорозі. Тим часом, евакуаційна група страждала від спраги. "Воду нам намагались доставити безпілотником, але ми не встигли її забрати — ворожий дрон одразу ж влучив у посилку," — розповідає Михайло. Щоб уникнути відкритих територій, їм довелося переправити тіло воїна через річку. Після цього, перебіжками, вони дісталися до своїх позицій, де змогли трохи відпочити і почекати на транспорт. Всього процес евакуації тривав п'ять днів.

Першого серпня, після того як воїни помістили тіло свого товариша в броньовану машину, вони самі зайняли місця всередині. Проїхавши приблизно два кілометри, раптово пролунав вибух. "Двоє товаришів загинули. Всередині все запалало, -- згадує штурмовик. -- Я почав вибиратись з машини, але ноги мене підвели, і я впав на землю. Моїх побратимів не забарилося, вони підбігли й витягли мене. На ліве плече наклали турнікет -- рука звисала без сил... Я чекав на евакуацію близько п'яти годин, біль був нестерпний. Я знепритомнів, і лише дорогою до лікарні іноді приходив до тями. Пам'ятаю, як мене запитували про групу крові, як вставляли трубку в обпечене горло... І раптом побачив миготливе світло лампочок над головою, зрозумівши, що опинився в лікарні".

У Дружківці військовому зробили складну ампутацію лівої руки та направили його до лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Вся ліва частина його тіла була вражена опіками та осколками. Лікарі провели декілька операцій, зокрема й на очах. Михайло міг бачити світло і відрізняти кольори.

Тим часом мати хвилювалася за сина, який не давав про себе знати вже близько двох тижнів. "Раптом зателефонував його товариш. Повідомив, що Михайло отримав поранення, втратив руку і не бачить, -- зітхнула пані Тетяна. -- Я була в повному шоку".

Незабаром після травми поранений був переведений до лікарні у Вінниці, де йому було проведено кілька додаткових операцій. "Однак виникло післяопераційне ускладнення — підвищений внутрішньоочний тиск, через що я втратив залишки зору," — зазначає він. Після цього військовослужбовець потрапив до Лікарні святого Луки (Перше ТМО Львова), куди терміново прибула його мама з-за кордону. Михайло страждав від сильних болів, зокрема фантомних. "Відчував, ніби руку, якої вже немає, сильно стискає і ламає," — ділиться він своїми враженнями.

"Син був у вкрай важкому стані. Найгірше, що нічого не бачив. Я намагалась приховати емоції, щоби Михайло не почув тремтіння мого голосу", -- каже мати. Відтоді вона була поряд, допомагала в усьому -- годувала, перевдягала, мила, возила у колісному кріслі. У Лікарні святого Пантелеймона воїну зробили складну операцію для збереження зору на правому оці, зокрема усунули крововиливи й вилучили осколки, замінили кришталик. "Ліве око мені зберегли, але на нього я не бачу. Тоді як на правому, попри часткову відсутність сітківки і травматичну катаракту, зір поволі став відновлюватись. Наразі можу бачити розмиті об'єкти", -- розповідає Михайло. Але, каже, є надія, що різкість зору з часом вдасться поліпшити.

Під час занять у НРЦ "Незламні" воїн зумів відновити свою рівновагу і знову почати ходити. Завдяки співпраці з ерготерапевтом він освоїв навички орієнтування в просторі за допомогою тростини та навчитися користуватися мобільним телефоном. "Тут мені допомогли стати на ноги та стали в пригоді в навчанні самостійності. Тепер я можу самостійно приймати душ, одягатися, готувати їжу, знаходити потрібні кабінети і навіть робити покупки в магазині," – ділиться 30-річний Михайло Підгородецький. "Лікарі вважають, що це диво." Для бойового медика, який переніс близько десяти операцій, процес лікування та реабілітації ще триває. У майбутньому він планує повернутися до роботи в сфері ІТ.