Коли він прийшов до тями, навколо панувала глибока темрява. Це оповідь про бійця, який, отримавши поранення на передовій, втратив можливість бачити. - Життєві історії | Експрес онлайн

Ветеран війни вже освоїв нову професію, вчить програмування, англійську й будує плани.

Антон Богач, уродженець Кропивницького, після закінчення школи вирішив здобути професію техніка-технолога в галузі виробництва харчової продукції. Проте, отримавши водійські права на всі категорії, він обрав кар'єру далекобійника. Згодом Антон придбав вантажний автомобіль і започаткував власну справу, займаючись перевезенням зерна. Він одружився з коханою Наталією, і п'ять років тому в їхній родині з'явилася донечка на ім'я Дар'я.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, я одразу вирушив до військкомату, незважаючи на те, що раніше мене визнали непридатним для служби, -- ділиться своїм досвідом Антон Богач. -- Я потрапив до новоствореної 71-ї десантно-штурмової бригади. З квітня нас відправили на передову, і я став водієм бойової машини. Моя робота полягала в тому, щоб доставляти бійців на лінію зіткнення та евакуювати поранених, а також захищати позиції і штурмувати ворожі окопи.

Антон брав участь у бойових діях на території Харківської та Донецької областей, зокрема в таких містах, як Бахмут, Авдіївка, Нью-Йорк і Вугледар, де отримав декілька контузій.

У осені 2023 року його підрозділ взяв участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку. "Я надавав першу допомогу пораненим у безпосередній близькості до ворога, виносив "трьохсотих" до автомобіля, -- розповідає співрозмовник. -- 15 вересня ми виконували завдання між селами Роботине і Вербове. Прибула броньована машина, щоб забрати тіла загиблих. У цей момент несподівано з'явився російський танк, і пролунав вибух -- снаряд влучив просто під ноги. Далі я нічого не пам'ятаю... Лише пізніше дізнався, що двоє моїх товаришів загинули. Дякувати долі, я залишився живим".

Перед відправленням Антона на завдання дружина відчула тривогу. "Я згадала його слова: 'Все буде гаразд, не переживай, я повернуся живим'", – ділиться вона. Але потім отримала дзвінок від майора, який повідомив, що її чоловік отримав поранення, і у нього проблеми з очима. Дружина терміново вирушила до Запоріжжя, куди доправили тяжко пораненого солдата. У нього діагностували відкриту черепно-мозкову травму, ушкодження обличчя, пробиті барабанні перетинки і легені, а також численні осколки в тілі. Протягом наступних десяти днів воїн перебував у комі.

На початку батькам Антона та йому самому дозволяли перебувати в реанімації лише на короткий час, всього п’ять хвилин. Чоловік був покритий пов'язками, під’єднаний до системи крапельниць, а з горла виходила трубка. Незважаючи на те, що медики не давали жодних обнадійливих прогнозів, ми щоразу висловлювали свою безмежну любов до нього. Закликали його боротися за своє життя і запевняли, що разом подолаємо всі труднощі, – згадує Наталія. Коли військовий почав приходити до тями, першим ділом відчув свої руки та ноги. "Я зрадів, що кінцівки не пошкоджені. Але навколо була лише темрява, – говорить він. – Подумав, що після лікування очей знову зможу повернутися до бою". Незабаром лікар прийшов, щоб промити очні порожнини. Антон запитав дружину, що з ним сталося. "Я вирішила сказати йому правду про те, що його очі не вдалося врятувати", – зазначає Наталія.

"Я прийшов до висновку, що втрата ноги чи руки — це не так жахливо, як втратити зір, — розповідає Антон Богач. — Хоча було лячно, я не піддався паніці. Я усвідомив, що потрібно адаптуватися до нових обставин і продовжувати рухатися вперед."

Спочатку воїна лікували й оперували в Дніпрі, потім -- у столиці. "Рани від вогнепальних поранень гноїлись, процес загоювання був довгим і важким. Тож тривалий час я був прикутий до ліжка. Дружина й мама годували мене з ложечки, -- розповідає воїн. -- А якось мені захотілось піти в душ, встав, та через секунду впав, бо м'язи атрофувалися".

У рідному Кропивницькому, в лікарні, боєць розпочав нову сторінку свого життя — спершу навчався стояти, хоч би й на кілька секунд, а потім пробував ходити, тримаючись за руку когось поруч. У цей час Антону встановили перші протези для очей. Повернувшись додому після лікування, він зазначив, що орієнтуватися було відносно легко, адже багато що залишилося в пам'яті. Він почав вивчати навколишнє середовище за допомогою білої тростини. "Мені потрібно було подолати себе і вийти на вулицю, адже я розумів, що всі погляди будуть спрямовані на мене. Окрім цього, я мушу був вивчити кожен камінчик під ногами", — ділиться своїми переживаннями Антон.

Згодом боєць потрапив до Львова на навчання у "Точку дотику" (проєкт для незрячих воїнів), де завдяки спеціалістам вчився правильно вставати, сідати, доглядати себе й ходити за допомогою тростини -- безпечно для себе й оточення. "Це дуже тривалий процес -- вчитися цього треба все життя, -- зауважує. -- Але я вже можу самостійно виходити на вулицю й до магазину. Планую освоїти їзду в громадському транспорті. Проблема в тому, що наше суспільство не дуже готове до взаємодії з незрячими. Бувало, що хтось мовчки підходив, брав за руку й кудись мене вів. Не розуміючи, що я зосереджений на дорозі. Такі дії провокують лише агресію. Тож, якщо хочете допомогти, спершу варто привітатись і спитати, чи можете бути корисними".

Антон Богач вже опанував вміння самостійно користуватись мобільними телефонами та комп'ютерами, а також розпочав навчання з програмування та англійської мови. Крім того, він освоїв професію масажиста: пройшов навчальні курси, отримав відповідні сертифікати, придбав необхідне обладнання та започаткував власну справу. Узимку йому встановили нові очні протези, виготовлені з якісних матеріалів, які за зовнішнім виглядом майже не відрізняються від натуральних очей.

"Разом із дружиною я ділюсь у соціальних мережах історіями про життя людей з порушеннями зору — про їхнє дозвілля, захоплення та реалізацію ідей. Нещодавно, завдяки небайдужим людям, нам вдалося зібрати сто тисяч гривень, на які я придбав дрон "Мавік" і дві його батареї для військових. Зараз цей дрон виконує важливі бойові завдання", — розповідає 27-річний Антон, який зараз проходить черговий етап реабілітації у Вінниці. Він запевняє, що має безліч нових планів. "Непотрібно жаліти людей з вадами зору. Важливо підтримувати їх у всіх починаннях і разом навчатися жити в нових умовах", — додає його дружина Наталія.