"Дружина та донька своїми молитвами витягли мене з того світу": історія двірника, який вирішив стати добровольцем на фронті.

Після тих трагічних подій у Бучі, чоловік не знаходив собі місця вдома.

На початку масштабного вторгнення Росії на фронт вирушали добровольці, серед яких були колишні баристи з комфортних київських кафе, успішні менеджери великих корпорацій, звичайні таксисти та всі, хто здатен тримати зброю. Олександр Фурман з Вінниччини — один із таких сміливих героїв.

Перед початком "великої" війни Олександр був звичайним двірником у Києві. Проте, коли в український дім прийшла лихо, він навчився поводитися з автоматом і вирушив на фронт. Своїми переживаннями захисник поділився з "Телеграфом".

Олександра дізнався про початок повномасштабної війни 24 лютого 2022 року завдяки дзвінку від кума. Проте, він зізнається, що спочатку вирішив, що це всього лише жарт.

Зранку мені зателефонував брат моєї дружини і повідомив: "Готуйтеся, війна почалася". Знаючи його почуття гумору, я спочатку не сприйняв це всерйоз, адже він часто любить пожартувати. Я відповів: "Не говори нісенітниць" і поклав слухавку. Потім я вирішив зв'язатися зі своєю колегою на роботі, а вона одразу ж заспокоїла мене: "Не хвилюйтеся, не хвилюйтеся...". І в той момент я зрозумів, що ситуація насправді серйозна, - ділиться спогадами військовий.

Олександр запевняє, що майже одразу вирішив піти добровольцем в ЗСУ, однак залишити дружину з маленькою донечкою не міг.

Під час свого перебування в Києві я мав намір стати добровольцем, але моїм першим пріоритетом було евакуювати родину в безпечне місце. Тому спочатку я перевіз їх до свого села на Вінниччині, а потім, не чекаючи на повістку, самостійно вирушив до сільської ради, щоб отримати її. Далі все пішло, як у багатьох: військкомат, медичний огляд, навчання, - поділився своїм досвідом захисник.

Перед початком масштабного вторгнення у чоловіка не було жодного досвіду служби в армії, тому йому довелося вчитися основам військової справи прямо під час бойових дій. Проте Олександр зізнається, що відмовитися від захисту своєї країни він не міг.

Дізнавшись про жахливі вчинки ворога в Бучі та Ірпені, про те, як вони знущалися над людьми та жорстоко поводилися з дітьми, я зрозумів, що моя єдина мотивація полягала в тому, щоб не дозволити їм прийти до мого дому і завдати шкоди моїй дитині та близьким. Я прагнув зупинити їх на їхній території і вигнати геть з нашої країни. Нехай вони керують там, а ми в Україні маємо право вирішувати, як жити, - ділиться своїми думками чоловік.

В Миколаївській області Олександр завершив курс бойового злагодження і отримав направлення на Херсонський фронт. Це відбувалося в період, коли Збройні сили України проводили операції зі звільнення південних теренів країни від російських окупантів.

Проте жорстока реальність війни обернулася для військового трагедією. У жовтні 2022 року Олександр зазнав тяжкого поранення і втратив одну з ніг.

- Я прибув на "нуль" і залишався там чотири дні, евакуюючи поранених з поля бою, поки сам не отримав поранення, - розповідає військовий. - Прямо в окоп влучив снаряд. Хоча досі не можу зрозуміти, що це було: один командир стверджував, що то міна, інший - що стріляв танк... Точно не знаю, що саме, але факт залишається фактом: я втратив ногу.

Чоловік зізнається, що отримавши поранення, майже миттєво зрозумів - кінцівки у нього вже не буде.

У перші миті після отримання поранення я зрозумів, що втратив ліву ногу. Вона була настільки сильно пошкоджена, що не залишалося нічого, що можна було б врятувати. Кістки вище коліна просто зникли, залишилися тільки шкіра та фрагменти м'язів. Я намагався підняти ногу, але відчував лише чобіт, що тримався на залишках м'язів і шкіри, - ділиться своїми переживаннями Фурман.

Права нога також опинилася під загрозою ампутації.

Вибух пошкодив праву ногу, залишивши дірку, що за розміром нагадує літрову банку, - пригадує військовий.

Та на щастя лікарям все ж вдалося врятувати чоловікові одну кінцівку. Тим, що вижив, Олександр завдячує медикам та власній родині.

- По життю я завжди намагаюся триматися на позитиві. Найголовніше - я молив бога лише про те, щоб вижити. Знав, що вдома на мене чекають дружина і доця, вони за мене молилися і молитвами витягли мене з того світу, - розповідає чоловік.

Військовий пройшов протезування в Україні і навчився ходити наново. Та з такою високою ампутацією як у Олександра, освоювати протез було надзвичайно складно.

- Це справді нелегко. І досі залишається складно. Справа в тому, що у мене залишилася лише коротка кукса, і хоча рани вже загоїлися, я все ще відчуваю дискомфорт. Проте я намагаюся потихеньку рухатися і звикати до нового протезу: беру милиці, закріплюю свою нову "ногу" і так пересуваюся, - ділиться військовий.

Крім того, під час реабілітації, справжньою проблемою для чоловіка стали фантомні болі, на які страждають більшість людей, що стикнулися з втратою кінцівки.

Фантомні болі дійсно існують, і це серйозна проблема. Однак я вирішив відмовитися від медикаментів для їх полегшення, адже розумію, як легко можна стати залежним від таких ліків через їх наркотичний ефект. Я обрав шляхи звикання до нового себе і хочу подолати ці труднощі власними силами, - ділиться своїми думками захисник.

Незважаючи на всі виклики, чоловік впевнений у перемозі України і анітрохи не сумнівається, що Збройні сили України зможуть витримати цю боротьбу.

- Адже ми маємо правду на своєму боці. І незламну силу волі. Наша сила волі така потужна, що ніхто не зможе нас зламати, - підсумував Олександр Фурман.