Дмитро Рогозюк, очільник 60-ї окремої механізованої бригади.

Важливо усвідомити: Україна — наш дім, і першочергово саме ми несемо відповідальність за нього.

Командир 60-ї окремої механізованої бригади, майор Дмитро Рогозюк, представляє нове покоління офіцерів, які сформувалися під впливом війни після 2014 року. У бесіді з Укрінформом він ділиться своїм досвідом захисту Києва, а також розповідає про бої на Запорізькому, Бахмутському та Авдіївському фронтах. Крім того, він описує актуальні зіткнення своєї частини з противником на Лиманщині та пояснює, чому сучасна війна вимагає безперервної адаптації — як управлінські системи і ініціативи знизу впливають на стійкість військових підрозділів.

Поділіться, будь ласка, інформацією про своє життя до початку війни: чим ви займались у повсякденному житті? Чи мали ви намір пов'язати своє майбутнє з військовою службою, чи це сталося більше через зовнішні обставини?

Я отримав освіту в Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, а згодом вирішив піти на контрактну службу в армію. Це був період мирного часу: у грудні 2013 року я прибув до військової частини, а в січні 2014 року підписав контракт.

Революція Гідності застала мене в статусі військовослужбовця. Тому я не мав змоги бути на Майдані, але активно підтримував зв'язок з товаришами, які перебували в центрі подій, і уважно стежив за новинами.

Потім настала ситуація з Кримом. Я проходив службу в бригаді транспортної авіації, і саме на нашому аеродромі приземлялися літаки, які евакуйовувалися з півострова. Ми обмінювалися інформацією з офіцерами, які залишали Крим, тому мав чітке уявлення про те, що там коїлося.

Після цього розпочалася антитерористична операція. В той період я переважно займався логістичною підтримкою підрозділів, що брали участь у бойових діях на Сході.

Мій контракт завершився у 2017 році. Внаслідок змін у законодавстві я отримав можливість звільнитися і вирішив нею скористатися. Тоді я не уявляв себе кадровим військовим у Збройних силах в тому форматі. Через свій характер мені важко було знайти спільну мову з деякими командирами, і я відчував, що в цивільному житті зможу досягти більшого.

Повернувшись у Вінницю, ми з однодумцями взялися відроджувати футбольний клуб "Нива", щоб повернути у місто професійний футбол. Нам це вдалося, і згодом я став власником клубу. Перед повномасштабною війною передав право власності тодішньому капітану команди - Артурові Загорульку, він і зараз є власником та президентом клубу. Вдячний йому за те, що продовжує цей шлях.

24 лютого 2022 року вибору вже не було. Мій військовий досвід підказував мені, що потрібно повернутися до лав армії. Я не прагнув повертатися до своєї попередньої частини, тому, зважаючи на численних друзів у полку "Азов", вирішив приєднатися до них у Києві. Це рішення я ухвалив миттєво, без жодних сумнівів.

Коли і за яких обставин ви опинилися на фронті, та які моменти з того часу залишилися у вашій пам'яті найяскравіше?

Мій військовий шлях формально розпочався в 2013-2014 роках, під час початкового етапу АТО. Проте тоді моє залучення до бойових дій було скоріше опосередкованим. Справжній досвід військових дій я здобув у лютому 2022 року, коли брав участь в обороні Києва. Це був мій перший досвід війни в її найжорсткішій формі – коли ти не лише відповідаєш за людей, але й за виконання завдань на передовій.

Яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року? Де ви перебували в той момент і які емоції вас охопили в перші години масштабної агресії?

- 24 лютого мене розбудив дзвінок бабусі раніше, ніж будильник. Вона сказала: "Почалася війна". Спершу я їй не повірив, намагався заспокоїти. Але, одягаючись, відкрив новини у Telegram і все побачив... Відреагував холоднокровно: усвідомив, що життя розділилося на "до" і "після", що відкривається нова сторінка, яку вже не закрити.

Я вирушив до бабусі, щоб надати їй підтримку. Саме в цей момент російські війська почали атакувати аеродром поблизу Вінниці. Гучні вибухи чулися зовсім близько до мого житла. Зрозумів, що просто заспокоїти бабусю не вдасться: треба було знайти вдалий підхід і пояснити їй нові обставини, з чим я і впорався.

Після цього я вирушив до офісу нашої організації "Центурія Вінниця". Ми зібралися і зв'язалися з іншими осередками по всій Україні. На той момент не було чіткого уявлення, звідки саме може прийти удар від ворога - можливо, навіть через Придністров'я на Вінницю. Проте вже наступного дня частина моїх друзів терміново вирушила до Києва. Повернувшись додому, я швидко зібрав речі і також поїхав до столиці.

Від звичайного солдата до командира бригади – це довгий і складний шлях. І це в умовах миру... Але які важливі моменти чи рішення вплинули на ваше становлення як офіцера під час масштабної війни?

Коли спалахнула повномасштабна війна, я вже був сержантом. Це означало, що я мав досвід у прийнятті рішень і вмів брати на себе ініціативу, а також нести відповідальність за інших.

Як військовослужбовець, я пройшов шлях в складі Сил спеціальних операцій "Азов" у Києві. Після завершення кампанії в Києві ми вирушили на деблокаду Маріуполя, взявши курс на Запорізький напрямок. Незабаром була сформована 3-тя штурмова бригада, й я отримав командування ротою 1-го штурмового батальйону. У цій ролі я пережив звільнення Херсонщини та брав участь у запеклих боях за Бахмут.

Наш батальйон вирізнявся серед інших своєю значною досвідченістю у складі бригади. Це закономірно призвело до того, що офіцери, зокрема й я, стали важливою частиною управлінської структури 3-ї штурмової. Незабаром я отримав призначення на посаду заступника командира першого штурмового батальйону, і в цій ролі успішно пройшов усю кампанію в Бахмуті.

Після невеликого перерви команда вирушила в бік Авдіївки. У цьому районі я вже мав досвід роботи в ролі керівника оперативного відділу штабу - очолюючи планування 3-ї штурмової бригади.

Коли було оголошено про створення 3-го армійського корпусу, мені поставили завдання організувати управління плануванням застосування військ корпусу та зайняти посаду заступника начальника штабу бригади. Водночас до нашого підпорядкування увійшла 60-та окрема механізована бригада. Я вже мав досвід спостереження за її діями на фронті, неодноразово відвідував командний пункт, спілкувався з офіцерами і залишився з позитивними враженнями про цю бригаду, особливо щодо її внеску у звільнення Херсонщини.

Разом із тим 60-та потребувала змін і "нового дихання". Перше кадрове рішення щодо заміни командира бригади в корпусі стосувалося саме її. Командир корпусу викликав мене й наказав готуватися до прийому командування 60-ю окремою механізованою бригадою. Так я пройшов шлях від сержанта до комбрига.

Який момент протягом цих років війни ви вважаєте найскладнішим з точки зору морального чи професійного навантаження?

- Якщо говорити не про конкретний бій, а про внутрішній переломний момент, то найбільш складним було рішення перейти з сержантської ланки в офіцерську. Це той крок, після якого дороги назад уже немає.

Офіцеру потрібно постійно займатися самопідготовкою й самодисципліною, вимагати від себе більше, ніж, здається, ти здатен витримати.

Якщо говорити про бойові дії, кожен із них має свою унікальну тяжкість, незалежно від того, чи є ти солдатом, сержантом або офіцером, який керує ротою, батальйоном чи бригадою. Звісно, найскладніші умови завжди чекають на піхотинців на передовій. У своїй теперішній ролі я повинен ухвалювати рішення, які зроблять ситуацію на лінії фронту хоч трохи легшою. Це, напевно, й є найважливішим викликом, і мій досвід із окопів дуже допомагає мені в цій справі.

Де виникли найсерйозніші труднощі і з якої причини?

Коли ми перебували під Києвом, здавалося, що тяжчого досвіду вже не буде. Проте потім почалися бої на Запоріжжі, і знову траплялися дні, коли ми думали: "Це вже справжнє випробування".

Після цього - Бахмут. І в той момент також здавалося, що це вершина напруги. Та потім настала Авдіївка, яка довела, що війна може виявитися ще більш жорстокою.

Далі був Харківський напрямок. Спочатку він видавався легшим, якщо порівнювати з Авдіївкою, але з часом і там з'явилися свої дуже складні обставини.

Щоб розкрити суть змін, варто зазначити, що на початку Бахмутської операції ми враховували близько п'яти основних аспектів при формуванні тактики. Проте, до завершення кампанії ця кількість зросла до 12-15. Наразі ж ми маємо справу з ще більшою кількістю факторів, що налічує десятки.

Поле бою постійно ускладнюється, з'являються нові загрози. Тож, я думаю, найважчі дні ще попереду.

- Що для вас найскладніше на посаді командира бригади? З чим доводиться боротися щодня - на полі бою і поза ним?

Найбільш складним завданням сьогодні є створення управлінської системи, яка функціонуватиме ефективно, незалежно від місця перебування командира: чи то у командному пункті, на засіданні, чи в поїздці. Ця система повинна оперативно реагувати на дії противника, гарантуючи безперебійну роботу та мінімізуючи ризик помилок, викликаних людським фактором на всіх рівнях управління.

Щодня доводиться боротися насамперед із собою: не прив'язуватися до старого досвіду, а дивитися вперед. Досвід потрібен не як "істина в останній інстанції", а як інструмент для аналізу нової інформації.

Ситуація на полі бою змінюється з неймовірною швидкістю. Кількість безпілотників, засобів ураження та систем контролю за цей час суттєво зросла. Тому нам слід постійно шукати нові підходи, а не користуватися стратегіями, які використовувалися рік чи два тому. Досвід, накопичений п’ять або навіть десять років тому, у багатьох випадках виявляється абсолютно неактуальним.