Чому військовослужбовці покидають свої підрозділи: реальні свідчення. Які виклики чекають на солдатів і як відновитися після служби?

Ілюстрацію створено за допомогою штучного інтелекту "Новин Донбасу".

У 2024 році в серпневий день 37-річний Денис їхав у маршрутці з Вишневого до Києва. Її зупинили працівники ТЦК, почали перевіряти документи. Денис був прописаний у Дніпрі, в столиці не реєструвався, тож його одразу зняли з транспорту та повезли у військкомат. Огляд ВЛК пройшов дуже швидко -- буквально півгодини і Дениса визнали придатним до служби, додому його не пустили, одразу повезли у навчальний центр "Десна". Там новобранцям обіцяли, що дадуть вихідний, аби вони змогли відвідати рідних, але врешті так і не відпустили. Після навчання, яке тривало приблизно місяць, Дениса відправили на передову в Донецьку область. Там він пробув недовго -- десь тиждень. Група військових, в тому числі сам Денис, потрапила під удара КАБа. Денис єдиний, хто вижив, але він отримав серйозне поранення ноги. Більше місяця хлопця лікували у Вінниці, зробили пересадку шкіри, але ходив він погано -- кульгав. Тим не менш, у госпіталі Денис був найлегший. Інші військові після поранень лишились без руки чи ноги, або й без обох кінцівок. Ніхто з них не хотів жити далі, із хлопцями та дівчатами постійно працювали психологи. Після госпіталя Денис повернувся у Київ. Йому все ще було боляче -- боліла нога. Як і рука, з якої взяли шкіру для пересадки. Денис пив дуже важкі знеболюючі. Від стресу іноді запивав їх алкоголем. Однієї ночі серце Дениса не витримало. Він вижив після прильоту КАБу, але війна все одно наздогнала.

Ця історія -- не про військового, який самовільно залишив частину, але вона яскраво демонструє всю жорстокість цієї війни і частково пояснює, чому солдати дезертирують. Бойові дії, страх, смерті, депресії. Тож часто військові єдиним виходом бачать самовільне залишення частини.

Більше 30 тисяч випадків СЗЧ було зафіксовано протягом двох місяців.

Проблематика служби за контрактом в Україні має тривалу історію, але отримала новий поштовх для обговорення завдяки відвертому виступу Сергія Гнезділова. Цей український військовий, який став добровольцем у Збройних силах України у 2019 році, брав участь у бойових діях, зокрема в Пісках та Бахмуті на Донеччині. 21 вересня Гнезділов зробив публікацію у Facebook, в якій повідомив про своє рішення самовільно залишити частину, прагнучи привернути увагу до необхідності встановлення чітких термінів служби для мобілізованих. Через кілька днів після його зізнання було ініційовано службове розслідування, а згодом відкрито кримінальну справу за дезертирство. Гнезділов провів більше двох місяців під арештом, але наприкінці січня його звільнили. Його випадок — лише один з тисяч подібних історій.

"Новинам Донбасу" вдалося поспілкуватись з двома чоловіками, які пішли в СЗЧ. Ми не розкриваємо їх справжніх імен. Один з них у війську з 2021. З моменту початку повномасштабної війни вже двічі йшов в СЗЧ, і зараз знову повернувся на фронт. Другий чоловік мобілізований, в СЗЧ пішов одразу з навчального центру. Ми питали в обох про причини самовільного залишення частини, та про те, що може і мусить зробити держава, на їх думку, щоб таких випадків ставало менше.

У наступній частині тексту присутня ненормативна лексика.

"Знімай кольцо! Я їду в Бахмут"

Артем проходив строкову службу в президентському полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького. У цивільному житті працював електрогазозварювальником. У 2021 році він підписав контракт і розпочав службу в Збройних Силах України, але до початку повномасштабної війни встиг відслужити лише чотири місяці. Після смерті батька Артем повернувся додому, щоб провести його в останню путь. Після 24 лютого 2022 року він знову вирушив на фронт. Його першим боєм стали сутички в Сумах, потім він брав участь у визволенні Охтирки та Тростянця, за що був нагороджений державними відзнаками.

Ілюстраційний матеріал. Військові дії в Охтирці, що знаходиться в Сумській області. Кадр з відео, опублікованого мером Павлом Кузьменком.

"Після цього ми переїхали під Ізюм. Втрати були суттєвими... Згодом до нас почали надходити мобілізовані, які не пройшли належної підготовки. Багато життів було втрачено через некомпетентність командирів", -- ділиться своїми спогадами Артем. На запитання про причини, які спонукали його вперше вступити до СЗЧ, він зазначає, що протягом усього часу служби командування проявляло відсутність професіоналізму. Один з найяскравіших прикладів стався, коли їх перевели на позицію на висоті, не провівши попередньої розвідки. Вони зайшли туди непомітно і навіть встигли укріпитися. Але незабаром росіяни почали активізуватися в цьому районі.

"Командири прийняли рішення відкрити вогонь, але він був недоцільний. По-перше, ми не знали їхню кількість, по-друге, їх ДРГ лізла з іншої сторони, це була "обманка". Вони це зробили спеціально, щоб вирахувати наші позиції. І почали нас мінометом, танком, всім чим попало нас розйоб...ть. Ми кажемо командиру, що треба приймати якесь рішення. Ну, а він виставляє руку, отримує осколок в руку і відходить. І мене ставлять командиром. Обичний солдат став командиром. Було 18 людей нас, багато 300-х, 200-х, слава Богу. Але два чоловіки тяжких взагалі -- кишки навиворіт. Один дуже багато крові втратив, і помер, не довезли його", -- Артем каже, що маючи бойовий досвід намагався пояснити, що в ситуації, яка склалася, вони мають відступити, інакше опиняться в оточенні. Спочатку його ніхто не слухав. Потім їх все-таки вивели, але на цьому ситуація не закінчилась.

"Ми прийшли на іншу СП-шку (спостережний пункт -- ред.), на іншу посадку. І СП-шку вони винесли так само. Цей командир очухався, там іншого дали якогось, цей на повишеніє пішов. Дають нам молодого командира, "піджака", який ще не воював. І починає він нам розповідати де треба СП-шки дєлать. Зробили ми СП-шку, але не там, де було потрібно. Я казав, що там не можна робити. І спалили каца..и, почали прямою наводкою нас розйоб..ть. У нас один 200-й, 1 -- 300-й. Я командиру кажу: Треба СП-шку мінять, розумієте, зараз туди наряд піде, і вони знову загинуть. Він мені каже: Хто тут командир, я чи ти?", -- за словами Артема, такі випадки були нормою, а не винятками.

Серед різноманітних причин, чому він обрав приєднатися до СЗЧ:

Артем зазначає, що в тих місцях, де був доступ до транспорту для евакуації поранених, часто людей виносили "на руках", або ж постраждалі змушені були самостійно шукати вихід.

Потім командири почали проявляти безцеремонність, зовсім не дбаючи про людей. Вони не давали відпочити, і в результаті люди поступово почали втомлюватися. Особливо це стосувалося тих, хто був прикладом для інших і віддавався справі на повну. Коли ж командування стало себе занадто самовпевнено поводити, саме ці мотивовані люди першими пішли. Адже командири отримували нагороди, а людям доводилося важко. Після цього я вперше опинився в СЗЧ. Я посварився з керівництвом, яке мене не надто любило, бо я завжди говорив правду, - ділиться Артем, підсумовуючи причини свого першого СЗЧ. Але згодом його почала мучити совість. Його солдати знаходилися в Бахмуті, і він постійно слідкував за тривожними новинами з фронту, намагаючись дізнатися, де розташована його бригада.

"Ну, і якось я телефоную командиру, кажу: Що у вас там піхота у вас є? Він каже: Дуже мало. Я кажу, ну все плюс 1, я виїжджаю. Зранку просинаюсь, роблю собі кофе, дружині. Кажу: "Снімай кольцо! Я їду в Бахмут". Вона каже: "Ти шо, ненормальний? Ми тільки розписалися". А я кажу: "Треба їхати, хлопцям допомагати"", -- так Артем знову опинився на фронті.

Кільце дружини він заклав у ломбард, щоб купити квиток і найнеобхідніше. Але в Бахмуті на довго не затримався. Пробув там в бою всього 2,5 години: 18 військових було вбито. Самого Артема поранило.

"Мене не хотіли евакуювати, планували залишити там. Це мені потім розповіли розвідники, що командир не бажав, щоб я покидав місце. Але я все ж таки вирвався, використовуючи звичайну швабру", -- після цього мені довелося проходити півтора місяця лікування. Далі були запеклі бої під Кліщіївкою, про які Артем згадує лише коротко: "це було справжнє м'ясорубка".

Кліщіївка у жовтні 2023 року. Скрин з відео бригади "ЛЮТЬ"

"Мені дуже шкода хлопців, які там загинули. Наймолодшому з них було всього 19, а найстаршому – 24. Вони пройшли підготовку, їх навчали штурмувати. Але в підсумку вони потрапили в засідку. Я попереджав, що там є танк, міномет працює. Це була просто пастка. Можна було знайти інший маршрут. Після того, як я вийшов з Кліщіївки, я вдруге вирушив у зону бойових дій. За весь час я заробив 4 медалі. І цього разу я повернувся сам. Я розумію, що якщо всі будуть ховатися, хто ж тоді піде? Звісно, страх є, але відпочив? Час діяти. Ось як я це бачу", - пояснює військовий свою мотивацію, зазначаючи, що особливі умови повернення з зони бойових дій не вплинули на його рішення.

Головна скарга на сьогодні полягає в недостатньому рівні командування. За його словами, командири не перебувають на передовій разом із солдатами і не враховують їхню думку та досвід при ухваленні рішень.

Наразі Артем знову перебуває на фронті після завершення базової військової підготовки, яку він не проходив з початку повномасштабного конфлікту.

"Вибачте, якщо я не виправдав чиїхось надій, не пішов воювати"

Сергій не проходив військову службу і страждав від певних проблем зі здоров'ям. Одного разу він вийшов зі свого житла, щоб дочекатися таксі. Раптом до нього під'їхав автомобіль, який не мав жодних знаків ідентифікації.

"З авто вийшли люди в чорній формі та представились як поліція. Ані нагрудних жетонів, ані посвідчень мені не показали. Попросили показати свій Резерв+. Інформація була оновлена, але потребувала уточнення. Тобто в базі я не був ухилянтом, штрафу в мене теж не було, жодних повісток до цього мені не приходило", -- пояснює чоловік та розповідає, що звідти його повезли в райвідділок, куди приїхав бус ТЦК.

Ілюстративне зображення. Робота ТЦК в одному із населених пунктів України. Скрин з відео в соцмережах.

Спочатку його обіцяли відпустити для проходження ВЛК, адже сам він з іншого міста. Потім виписали повістку і повезли на військово-лікарську комісію.

"Всі мої спроби пояснити працівникам ТЦК і поліції, що для проходження ВЛК мені дійсно потрібні готові висновки, які є, і їх просто треба відправити з іншого міста, були проігноровані", -- каже Сергій.

Далі, як він говорить, його почали залякувати, нібито зафіксують відмову проходити ВЛК тут і зараз, на камеру, відвезуть в суд, де без розгляду справи "зроблять винним", змусять заплатити штраф 17 тисяч гривень, а після цього все одно повернуть для проходження ВЛК. Частину документів про стан здоров'я Сергієві вдалося отримати через адвоката, але їх не брали до уваги. Після проходження ВЛК всіх відвезли на ночівлю в казарми.

"Атмосфера просто жахлива. Люди, яких провозили приблизно на 25-30% були безхатьками. Від них тхнуло, засолене волосся, черевики на декілька розмірів більше. На поверсі було десь 250-300 ліжок, вільних майже не було. В коридорі 20 літровий бутиль води і одна сталева кружка на всіх. Після приїхали автобуси, нас завантажили і повезли у навчальні центри", -- каже чоловік.

Один з командирів, згідно зі словами Сергія, повідомив мобілізованим про можливість повернення для всіх, хто цього бажає. Нібито в навчальному центрі працює юрист, який займається прийомом заяв на відмову. Цю ж інформацію підтвердив адвокат, що стало джерелом спокою для Сергія. Проте, коли вони прибули до навчального центру, з'ясувалося, що юриста там не виявилось, і ніякі заяви не приймалися.

Адвокат у цій ситуації став найбільш вразливим учасником. Йому виплатили всю суму одразу, оскільки це було "необхідно". Знаючи, що люди перебувають у стресі, такі фірми пропонують підписати акти про виконані роботи, не надаючи можливості для роздумів. Спілкування з представниками ТЦК та інших структур протягом цього процесу зовсім не нагадувало дотримання законів чи Конституції. Будь-які спроби відстоювати свої права, спираючись на чинні норми, навіть в умовах воєнного стану, відповідаються фразами на кшталт "ми були, тепер твоя черга" або "коли приїдуть буряти, ти їм теж це скажеш?". Хочу підкреслити, що я розумію їхні переживання і поважаю ці людей, але вважаю, що кожен має право самостійно приймати рішення, а обов'язки повинні виконувати лише ті, хто дав присягу. Люди мають право на власний вибір, і коли їх починають примушувати або лякати, це не викликає здивування. Дехто повертається, деякі залишаються назавжди — у кожного своя історія та шлях. Але те, що відбувається в нашій країні зараз, є відвертою спробою знищити нашу демократію. Бажаю всім миру і спокою. Прошу вибачення, якщо не виправдав чиїхось сподівань, якщо не пішов на фронт тощо, але я маю своє "я", і ми знайдемо свій шлях, як діяти далі, — підсумовує Сергій.

З навчального центру, за словами Сергія, він "покинув його для СЗЧ". Зараз він знаходиться в Україні, але ховається.

Дезертирство і СЗЧ: які основні відмінності?

Конфлікт перебуває на критичному етапі, зростає інтенсивність бойових дій у різних регіонах, а мобілізаційні ресурси виявляються недостатніми. Водночас, відсутня офіційна інформація про кількість випадків самовільного залишення частин або дезертирства серед військових. На запит "Новин Донбасу" Міністерство оборони зазначає, що дані є закритими і не підлягають розголошенню.

У Єдиному звіті про кримінальні правопорушення, підготовленому Офісом генерального прокурора, містяться дані про загальну кількість військовослужбовців, які залишили свої частини або дезертирували. У документі, що охоплює січень і лютий, зазначено, що за цей період було зафіксовано понад 30 тисяч випадків самовільного залишення служби та 5 тисяч випадків дезертирства. Щодо осіб, які самовільно залишили частини, 337 військовослужбовцям висунуто підозри, а за дезертирство – 34 особам. У 44 випадках кримінальні провадження щодо самовільного залишення частини були зупинені, а у випадках дезертирства – у 10. До суду направлено відповідно 202 та 5 справ. Обвинувальні акти отримали 79 осіб у справах про самовільне залишення частини і 3 – у справах про дезертирство. Клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності було подано стосовно 123 військових (СЗЧ) і двох (дезертирство).

Аби зрозуміти динаміку, "Новини Донбасу" передивились звіт за 2024 рік. За весь рік було зафіксовано 62505 випадків СЗЧ та 22374 дезертирства. При цьому до суду направлено менше 6 тисяч справ. Закрито приблизно півтори тисячі проваджень. Тобто, якщо порівнювати 2024 рік з двома місяцями 2025-го, ясно, що кількість тих, хто залишає військові частини, більшає.

Юристи кажуть: великої різниці між самовільним залишенням частини та дезерством немає. Відрізняються ці правопорушення хіба що покаранням. Для військових-СЗЧ кримінальна відповідальність передбачає від п'яти до десяти років позбавлення волі, у випадку дезертирства -- від п'яти до дванадцяти.

"Дезертирство відрізняється від самовільного залишення військової частини метою вчинення злочину. Якщо СЗЧ, то там не має значення, з якою метою ви залишили військову службу. Дезертирство -- там повинна бути мета ухилення від проходження служби, але цю мету ще треба довести. Умовно, якщо я командиру так і напишу, що я служити не збираюсь, більше ви мене тут не побачите і піду, то це можна кваліфікувати як дезертирство. А якщо, наприклад, у мене хвора мати, чи батько, чи дідусь, бабуся і я покидаю службу, щоб за ними доглядати, то це самовільне залишення частини. Це дуже спрощено якщо казати", -- коментує юрист Іван Щеглаков.

Яким чином держава заохочує військовослужбовців повертатися на службу після звільнення за контрактом?

Для стимулювання військових до повернення на службу в Україні реалізують різноманітні ініціативи. Так, 20 серпня 2024 року були внесені зміни до Кримінального кодексу та Кримінального процесуального кодексу. Ці зміни передбачають, що особа, яка вперше самовільно залишила військову частину або дезертирувала, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо вона добровільно звернеться до слідчого прокурора або судді з проханням про намір повернутися на службу, а також отримає згоду командира. Окрім того, 21 листопада в Україні набрали чинності зміни до Закону "Про військовий обов'язок та військову службу". У цьому документі були визначені норми для тих, хто самовільно залишив свої військові частини або дезертирував до 29 листопада. Військові, які добровільно повернуться до 1 березня 2025 року для продовження служби, зобов'язані бути поновлені в контракті та отримати відповідні виплати протягом трьох діб з моменту рішення командира.

"Закон надав можливість нашим військовим, які допустили помилки або зійшли з правильного шляху, отримати другий шанс. Ситуація справді змінюється, і з кожним днем спостерігається покращення," -- зазначив Сергій Кузьменко, начальник відділу комунікації Головного управління Військової служби правопорядку.

У Генеральному штабі вважають інформацію про кількість бійців, які повернулися до своїх підрозділів, службовою та не підлягає розголошенню, про що запитували "Новини Донбасу". Проте, 3 березня відповідь на це питання надало Державне бюро розслідувань.

З 29 листопада 2024 року по 1 березня 2025 року на службу було відновлено близько 21 тисячі 100 військових, повідомило Державне бюро розслідувань.

21 тисяча — це багато чи мало? Якщо звернути увагу на дані, надані Офісом генерального прокурора, то ця цифра виглядає не такою значною. За три місяці повернулися 21 тисяча осіб, тоді як у січні-лютому було зафіксовано понад 35 тисяч випадків самовільного залишення служби та дезертирства.

У Державному бюро розслідувань підкреслюють, що після 1 березня правила змінилися. Солдат не підлягає кримінальній відповідальності, якщо він повернеться з СЗЧ протягом трьох днів. Якщо ж цей термін буде перевищено, розпочинається кримінальне провадження. Подальший процес виглядає так: якщо військовослужбовець залишив частину вперше, він має право звернутись до свого командира. Після отримання дозволу на продовження служби, солдат подає відповідне клопотання до слідчого, ДБР або суду. У такому випадку провадження закривається, і він може повернутися до служби.

Якщо військовослужбовець знову вчиняє СЗЧ, його чекає лише судове розслідування. Тим часом, наш персонаж Артем, котрий вже втретє повернувся до служби після двох випадків СЗЧ, не ділився жодними відомостями про юридичні нюанси цього процесу.

Кожен інцидент, пов'язаний із СЗЧ або дезертирством, розглядається як окрема кримінальна справа.

Але на той момент, коли ще діяли законодавчі зміни щодо СЗЧ та дезертирства, не все було просто. В той час, як у суспільстві утвердилась думка, що повернення у частину звільняє від будь-якої відповідальності, наприкінці грудня в медіа з'явилось багато інформації про не закриття кримінальних проваджень щодо солдат-СЗЧ, які знову у строю. Юристи підкреслювали: насправді інформація про те, що військові, які повернулись із СЗЧ, повністю звільняються від відповідальності, є не зовсім коректною. На тих, хто залишає частини, чекає дисциплінарна та кримінальна відповідальність. Коли казали про солдат-СЗЧ, які повернулись в стрій до 1 березня, мова йшла про звільнення від дисциплінарної відповідальності.

"З особою продовжував діяти контракт, вона залишалася на військовій службі, а фінансування та забезпечення відновлювались. Щодо кримінальної відповідальності ситуація є дещо складнішою. Факт повернення на службу не звільняє особу від відповідальності за кримінальні правопорушення. Тут існує окрема процедура. Відкрите кримінальне провадження може бути закрито, якщо особа подала відповідне клопотання слідчому або до суду, з огляду на стадію справи, а також якщо командир військової частини дав свою згоду на продовження служби військовослужбовця", -- зазначив юрист Іван Щеглаков.

Отже, якщо особа, яка самовільно покинула службу, вирішила повернутися, але проти неї вже була розпочата кримінальна справа, то одне лише повернення не було достатнім. Як зазначають експерти, паралельно необхідно було виконати певні юридичні процедури для уникнення кримінальної відповідальності. Насправді, подібний механізм функціонує і зараз для тих, хто вперше здійснив службу за контрактом; важливо встигнути подати всі необхідні документи протягом трьох днів.

"Командир військової частини у кримінальному процесі не є ані стороною, ані учасником справи. Його роль обмежується свідченнями. Інформація про те, що особа повернулася до військової частини, не стане відома слідчому чи судді автоматично. Для цього необхідно подати клопотання або повідомлення, які мають бути включені до матеріалів справи", — зазначає Іван Щеглаков.

Одночасно, за словами уповноваженої президента України з питань захисту прав військовослужбовців та їхніх родин Ольги Решетілової, військовослужбовці, які підпадають під статус СЗЧ і щодо яких справи залишаються відкритими, не були оформлені в підрозділах та не отримували грошового забезпечення.

Існує чимало причин, чому військовослужбовці обирають піти у самовільні залишення частин (СЗЧ). Це питання детально аналізується в дослідженні, проведеному виданням Texty.org. Результати опитування показують, що рішення про СЗЧ приймалося бійцями майже в однаковій пропорції: 52% діяли спонтанно, тоді як 48% зробили усвідомлений вибір. При цьому добровольці не менш схильні залишати свої підрозділи, ніж ті, хто був мобілізований. Це підтверджує чутливі спостереження нашого героя Сергія, який зазначає, що у підрозділах з компетентними та доброзичливими командирами рівень СЗЧ є мінімальним. Основними факторами, які спонукають військових до такого кроку, є бюрократія, корупція, невизначеність термінів служби, відсутність ротацій і можливостей для відпочинку. За результатами інтерв'ю з нашими співрозмовниками, а також неофіційних бесід з деякими офіцерами, ми також виявили такі причини, як випадки беззаконня, недосконалість системи мобілізації, недостатня кваліфікація окремих командирів, а також знецінення людського життя на фронті. Значна кількість фактів про залишення частин (60 тисяч у 2024 році та вже 30 тисяч за перші два місяці 2025 року) свідчить про серйозні проблеми в армії та суспільстві в цілому.

При цьому повернення до служби після СЗЧ відбувається не стільки завдяки новим змінам, скільки внаслідок почуття відповідальності перед товаришами, попри велику фізичну та моральну втомленість.

Хоча держава й намагається стимулювати повернення із СЗЧ -- через зміни до законодавства та процедур звільнення від відповідальності -- на практиці реалізація цих норм ускладнена. Військовим часто доводиться самостійно доводити свою правоту у правовому полі, збирати документи та отримувати згоду командування, щоб уникнути кримінального переслідування. Це породжує недовіру та демотивацію. Справжнє вирішення проблеми СЗЧ вимагає не лише змін у законах, а й реальної реформи військового управління, що ґрунтується на повазі, компетентності та людяності.

Авторки: Вікторія Іщенко та Юлія Діденко