Чи слід повертатися до окупованих територій? Погляди переселенців.

Статистично точних даних, скільки людей повернулися в окупацію після того, як виїжджали в інші регіони України або за кордон, немає. Більшість експертів, які робили попередні заяви, називаючи різні числа, базувалися лише на відчуттях, власних спостереженнях та аналізі, а не на фактах.

На сьогоднішній день основним джерелом, здатним надати хоч якісь достовірні дані про кількість українців, що перетинають кордон з Росією, є прикордонний контроль в аеропорту Шереметьєво. Це єдиний пункт пропуску, через який допускають громадян України.

Згідно з інформацією, наданою пресслужбою аеропорту, з початку 2023 року до кінця 2024 року намагалися перетнути російський кордон 130 тисяч українців. Лише 107 тисяч з них змогли пройти фільтраційний відбір. У 2025 році аеропорт пропустив лише 16 тисяч українських громадян.

Це всього лише маленька частина, якщо врахувати, що внаслідок російської агресії та окупації свої рідні місця покинули кілька мільйонів українців.

Проте, такі особи все ж існують. Вони повертаються, оскільки не змогли знайти житло, роботу або ж інтегруватися у новому середовищі та забезпечити своє існування. Якщо під час окупації у них залишилось вціліле житло, вони обирають повернення, адже наявність власного помешкання суттєво спрощує їхнє життя.

Люди повертаються додому, незважаючи на серйозні виклики, які їх чекають в окупованих районах. Там існує гостра нестача медичних працівників у багатьох спеціальностях, а також проблеми з доступом до води, електрики та безпеки.

Отже, повернення завжди є складним рішенням. Ми вирішили дізнатися думки людей - переселенців з різних тимчасово зайнятих територій України - про те, чому, на їхню думку, варто уникати повернення під окупацію і чому це, на їхню думку, є помилковим кроком.

Олександра, 20-річна переселенка з Волновахи, в даний момент проживає в Кривому Розі.

Повернення до місця, яке залишила війна, — це вибір, який, на мою думку, кожна людина повинна зробити самостійно, і не існує універсальної відповіді на це запитання. Проте, я особисто маю намір повернутися, щойно війна завершиться, або, принаймні, коли наше місто буде звільнене.

По-перше, тут немає нічого, що б мене стримувало: я так і не змогла знайти спільну мову з людьми та завести друзів, адже навіть у своєму рідному місті це давалося нелегко. За всі ці роки життя в цьому місці я так і не змогла звикнути ні до обстановки, ні до своєї роботи.

По-друге, я досі дуже сумую за Волновахою. Я була там із самого народження і ніколи не покидала її більш ніж на декілька місяців, тому відвикнути від неї майже неможливо. Сумую за всіма вулицями, магазинчиками, друзями. І хоч, скоріше за все, коли я туди повернусь, там нічого з цього не буде, усі рідні місця залишаться, я зможу нарешті відвідати їх знову, побудувати там нові спогади, щоб від старих, що асоціювали домівку з розрухою, не залишилось нічого".

З практичної перспективи, я можу уявити, що на новозвільнених територіях виникне значний попит на робочу силу. Тому у цьому контексті повернення та пошук роботи, особливо у моїй сфері, можуть бути не такими складними. Хоча зарплата може бути нижчою, ніж в інших, більш стабільних регіонах, для мого щастя не потрібно багато. Найголовніше для мене – це бути вдома.

Оксана, переселенка із Херсону

Пані Оксана покинула своє рідне місто в перші дні окупації Херсона. Спочатку вона оселилася у Вінниці, а після того як Херсон був звільнений 11 листопада 2022 року, повернулася додому. Однак, не витримавши жахливих обстрілів, вирішила знову виїхати. Наразі вона мешкає та працює у Львові.

"Херсон змінився, але все ще залишається моїм, -- ділиться Оксана. -- Дякувати Богу, моя хата в більш-менш нормальному стані, і я іноді навідуюсь додому. Хоча це трапляється рідко. Ключі залишила у друзів, адже дозволила жити в моєму домі тим, хто цього потребує і кого вони знають. Я планую повернутися, але поки не певна, коли це станеться."

Юлія Красовська, переселенка з Бердянська

Вірити, що повернення "додому" зробить життя простішим і подарує спокій, - це обман самих себе.

Якщо ти відчуваєш труднощі і розмірковуєш про повернення назад, зупинись на мить і переосмисли ситуацію. Можливо, варто скласти нову стратегію і звернутися за підтримкою до тих, хто біля тебе, щоб подолати ці важкі часи.

Ганна, жителька, яка переїхала з Херсонської області.

У пані Ганни житло було зруйноване внаслідок затоплення, яке стало наслідком підриву Каховської гідроелектростанції 6 червня 2023 року.

У мене немає місця, куди можна було б повернутися. Я жила в своєму домі, де було все, про що могла тільки мріяти. Але росіяни знищили все це. Тепер я живу з дітьми і знову мрію, але повертатися не хочу — це занадто важко для мене.

Нині пані Ганна мешкає в Києві, де знайшла роботу і розглядає можливість залишитися в столиці, якщо їй вдасться отримати сертифікат на придбання нового житла замість зруйнованого.

Волонтер Юлій Бердянський

Пан Юлій вже чотири роки займається евакуацією людей з окупованих територій і рішуче не рекомендує повертатися назад.

"Можу запропонувати інформацію про списки відмов у в'їзді до Шереметьєво за останні 30 років, а також дані про зниклих безвісти на зворотному шляху. Що стосується відмов, це варте окремого обговорення."

Він наголошує, що повертатись - небезпечно.

Олена Баранова, переселенка з Бердянська

"Для росіян українці завжди залишатимуться чужими, навіть з плином часу. А існувати в країні, яка стала ізгоєм, під санкціями і з репутацією агресора, навряд чи можна вважати обіцяючим."

Олена Баранова висловлює думку, що українці для них завжди залишаться чужими, навіть ті, хто вирішив підтримати їхню сторону.

Валентина, яка переїхала з Маріуполя.

Місто - інше, чуже. Я живу тут, тому що мені потрібно доглядати за старенькою мамою. Але я нікому не раджу повертатися сюди жити.

Сьогодні Маріуполь постає як місто, яке здебільшого населяють пенсіонери, а також представники узбецької та чеченської спільнот. Ситуація тут змінилася кардинально порівняно з минулим. Багато вулиць стали абсолютно невпізнаваними – деякі з них або повністю зруйновані, або ж зазнали значних перебудов.

Неприємна медицина, неапетитні страви. А після робочого дня тут абсолютно нема чим зайнятися. Залишається лише повернутися додому і втамувати смуток алкоголем. І це те, що робить чимало людей.

Юлія Житнєва і Вероніка, які були змушені залишити Бердянськ через обставини, що склалися.

Юлія Житнєва переконана, що отримати справжнє уявлення про те, яким є життя під окупацією, і почути реальність цієї ситуації неможливо.

"Місцеві жителі Бердянська навряд чи поділяться справжніми подробицями – це просто нереально."

Тож ухвалити рішення про повернення є непросто, адже немає достовірної інформації.

Вероніка додає:

Люди, що переживають окупацію, змушені зберігати мовчання, адже висловлювати правду в таких умовах небезпечно. Ситуація дійсно складна. Відсутні туристи та студенти, а містом гуляють лише ті, хто згадує про своє минуле життя.

Раніше життя було сповнене активності, а тепер усе здається нудним і безбарвним. Єдина надія — на Збройні Сили України.

Марина, яка переселилася з Херсону, нині проживає в Чехії.

"Я завжди мріяла про власний будинок або квартиру, автомобіль та роботу. Тепер, перебуваючи в Чехії, я вже змогла заробити на машину і працюю за спеціальністю, що, до речі, не мала вже багато років," – ділиться Марина, яка раніше мала магазин на Херсонщині. Вона додає: "Моя донька вже ходить до школи тут і знайшла друзів серед місцевих дітей. Хоч як би мені не було важко це визнавати, я не бачу сенсу повертатися назад. Я не хочу витрачати своє життя на те, щоб знову починати все з нуля – я вже пережила окупацію."

Павло, 36 років, родом з Волновахи, наразі проживає в Жовтих Водах.

"Життя пішло далі. Тут -- робота, друзі, нові можливості. Волноваху пам'ятаю з дитинства, але повернення зараз -- це страх, невідомість. Повернусь лише тоді, коли буде впевненість у завтрашньому дні".

Ксенія, вчителька із Волновахи, 36 років

В даний момент я працюю в школі у Волновасі, але викладаю лише в онлайн-форматі. На жаль, місто та сама школа зараз знаходяться під окупацією. Якщо колись з'явиться така можливість, мені б дуже хотілося прогулятися коридорами навчального закладу, в якому я працюю дистанційно. Щодо життя в місті, то поки що у мене немає можливості його уявити.

Марина, яка на пенсії, є переселенкою з Маріуполя і тепер мешкає в Павлограді.

Раніше я неприймала тих, хто знову обирає жити в окупованих територіях. Після всього, що сталося з моїм містом, після вбивств і руйнувань, як можна повертатися до життя поруч з ними, під російськими прапорами? Не могла зрозуміти, як це взагалі можливо.

На даний момент я сприймаю це більш спокійно. Звісно, я б не порадила нікому повертатися до окупації. Але мені стало легше, адже мене підтримує сім'я. Я маю дім, де можу перебувати. А що б я робила, якби залишилася сама? Як би мені вдалося вижити на пенсію? Переїхати з власного житла в гуртожиток і ділити простір з незнайомими людьми – це жахливо.

Саме тому я можу зрозуміти пенсіонерів, які вирішують повернутися, якщо там є можливість для проживання.

Проте, це все ще ризиковано, адже існування поруч з росіянами є дуже неприємним. Мені б хотілося, щоб наша країна надала підтримку літнім людям, аби вони мали можливість залишитися в безпеці і не повертатися в зону окупації.

"Там комфортно"

Деякі люди повертаються в зону окупації, оскільки щиро вірять у те, що там можна вести звичайне життя. Вони піддаються російській пропаганді, яка малює картину покращення умов життя під контролем загарбників. Крім того, їх переконують відгуки родичів, які залишилися на території, що намагаються всіляко прикрасити своє повсякденне існування, аби виправдати своє перебування під російською юрисдикцією.

Лариса Пучкова з Бердянська висловила: "Слухала, що мешканці Бердянська задоволені життям, все спокійно, без жодних проблем, як у часи СРСР".

Бердянець (ім'я не озвучує): "Все визначається залежно від поглядів – хто здатен адаптуватися, тому буде легше. Але якщо особа підтримує проукраїнські принципи і не має можливості виїхати, то її існування стане справжнім випробуванням".

Олександр з Маріуполя зазначає: "Для деяких людей в умовах окупації все склалося досить вдало. Якщо раніше вони були звичайними вчителями, а тепер завдяки окупантам зайняли посаду директора школи, їм, звичайно, комфортно. Або, приміром, якщо хтось, хто раніше жив на вулиці, тепер оселився в двоповерховому будинку сусіда, захопивши його, і не має наміру виїжджати, то йому, безперечно, в окупації буде добре. Але так пощастило не всім. Тому, якщо ти не вмієш адаптуватися до нових умов - краще не повертайся. Окупація - це особливе, жорстоке середовище, в якому виживають лише найсильніші."

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Психологи підкреслюють, що тема повернення охоплює не лише фізичний аспект дому. Це також стосується готовності приймати зміни та внутрішньої готовності почати життя з нової сторінки. Навіть якщо деякі переселенці вирішать залишитися в інших містах, їх рідне місто завжди матиме особливе місце в їхніх серцях.

Незважаючи на біль і втрати, мешканці прагнуть бачити своє місто відновленим, охайним і безпечним. Тим часом кожен зберігає пам'ять про своє місто в спогадах, фотографіях, дитячих малюнках та мріях.