"Батьки вирішили, що це автентична українська". Відомий режисер Гуто Пашко ділиться своїми думками про використання російської мови в Києві, обман з боку росіян та "маленьку Україну" у Бразилії.
Відомий бразильський кінорежисер та сценарист українського походження Гуто Пашко (справжнє ім'я Августин Пашко) з'явився на світ у Бразилії в родині українських емігрантів. Його предки переселилися туди наприкінці XIX століття під час першої хвилі еміграції. Гуто виростав у селі, де не було електрики, і до початку навчання у школі спілкувався виключно українською мовою.
У бесіді з OBOZ.UA Гуто Пашко поділився своєю історією про те, як у 11 років, не бажаючи стати священником, залишив родинний дім. Він обрав шлях актора, а згодом став режисером і сценаристом, заснувавши власну продюсерську компанію GP7, де вже реалізував п’ять документальних фільмів, присвячених Україні. Гуто став першим у своїй родині, хто відвідав рідні місця. У розмові він розповів про свої враження від України, про ефективність російської пропаганди та про гіркоту, яку відчуває через небажання української молоді в Бразилії вивчати українську мову, традиції та історію.
"Я не розмовляю літературною українською мовою, ніколи не ходив до української школи. Я лише знаю ту українську, якої навчила мене моя родина тут, у Бразилії. В Україні мені казали, що в мене музейна мова!" - жартує Гуто, намагаючись перейти на португальську.
Хоча я й знаю португальську, все ж дуже хотів би, щоб ми спілкувались українською. Це дає мені чудову можливість почути, якою вона була в кінці XIX століття. Можна запитати, з якого ви роду, Гуто? Які українські традиції були для вас важливими?
- Мої батьки все життя працювали на землі, вирощували чорну квасолю. Сьогодні місто Прудентополіс, штат Парана, що за двадцять кілометрів від нашого села, залишається найбільшим світовим виробником чорної квасолі. Його ще називають "маленька Україна", воно налічує 35 українських церков, у нас велика діаспора. В родині ми святкували Святий вечір, Різдво, Великдень, а теперішня молодь вже не знає, що таке коляда...
Тут, у Бразилії, моя бабуся завжди говорила мені: "Тихо, бо попойоски можуть тебе забрати!" Це свого роду антипод Святого Миколая, адже він забирає дітей, які погано себе поводять, в мішок. Пам’ятаючи ці історії, я вирішив створити фільм під назвою "Quem tem medo do popoyosky?" ("Хто боїться попойоски?"). Коли я приїжджав до України, я ділився своїми розповідями про попойосок з багатьма українцями, але жоден з них не знав, хто це! (сміється).
Як вас, україномовного, зустріли бразильські діти в школі?
Я переживав велику скруту, адже португальську мову я не розумів зовсім. Одного разу вчителька помітила, що я плачу, і вирішила дізнатися, що сталося. Я намагався пояснити їй, що однокласники сміялися з мене, як з дурня. Вона відповіла, що готова трохи допомогти, але підкреслила, що найбільше залежить від мене самого.
Вчителька порадила багато читати португальською і щоп'ятниці давала мені по одній книжці. Через тиждень я мав розповісти прочитану історію, щоб потім отримати наступну книгу.
Протягом року я освоїв навичку читання. Коли настали канікули, мені все ще доводилося займатися читанням. Більше того, я отримував завдання не лише розповідати про прочитане, а й детально описувати свої враження. Усі помилки, які я допущував, вчителька записувала і просила переписувати кожне слово десять разів, щоб я ніколи не забув, як його правильно писати. Завдяки цьому я освоїв португальську мову.
- Чому ви покинули батьківський дім в 11 років? Які б поради дали тим, хто з тієї чи іншої причини не бажає спілкуватися з рідними?
Мої батьки завжди були глибоко релігійними. Вони "пообіцяли Богові, що їхній старший син стане священником", але я ніколи не поділяв їхніх прагнень і це викликало в мене обурення. Через ці розбіжності між нами виникали часті конфлікти, і зрештою я вирішив залишити їхній дім і переїхати до тітки. Незважаючи на всю свою любов до батьків, я вважаю, що давати обіцянки, які стосуються долі дитини, — це неприйнятно! Я відчував глибоку образу, через що протягом тридцяти років не хотів мати справу ані з церквою, ані з ними.
Завдяки тому, що я багато часу присвячував читанню книг, я почав сприймати світ зовсім інакше. Час, проведений за написанням власних історій, призвів до того, що виник Гуто Пашко – сьогоднішній відомий сценарист і режисер. Я ніколи не забуду той момент, коли в шостому класі вперше відвідали дитячий театр. Цей досвід справив на мене величезне враження. Адже в моєму рідному селі навіть не було електрики. У вихідні ми лише відвідували церкву та українську школу, яка й не вважалася офіційною. Я став першим у своїй родині, хто вступив до акторської школи, а згодом і до університету.
Коли я знімався у фільмах та серіалах, то ще не спілкувався з батьками. Але через багато років зрозумів, що хоч і покинув батьківський дім, нашу діаспору, наскільки важливим для мене як артиста було народитися саме в тій, українській сім'ї. Мені захотілося дізнатися більше про історію своєї родини. Тому через 30 років я повернувся у своє рідне село, щоб побачити батьків та попросити вибачення, бо усвідомив, що мати родину дуже важливо. Коли молодий, думаєш, що знаєш усе, а насправді не знаєш нічого. Але цей процес трансформації мене був надзвичайно важливим у моїй історії.
Я глибоко занурився в дослідження теми української еміграції до Бразилії, витратив багато часу на читання та аналіз. В результаті виникла ідея створити фільм про моє рідне село – Ясенів, що на Львівщині. Я шукав це місце протягом п'яти років, оскільки мій дідусь забув його назву. Через 123 роки після еміграції моєї родини до Бразилії, я став першим з роду, хто відвідав ці краї. Саме тому для мене особливо значущим є фільм "Рідне село" (Aldeia natal. - Ред.). Після нашого примирення я запросив батьків приєднатися до мене в подорожі в Україну.
Яка була реакція батьків, коли вони дізналися, що вирушають до України?
- З дитинства я слухав історії про Україну лише від свого діда Йосипа, який ніколи там не був. Пригадую, коли у 2005 році я вперше прилетів до Києва, то перше, що подумав: "Це не те, що розповідав мені дідо!" (сміється). Адже я побачив великий мегаполіс, такий, як Мілан, Лісабон чи Париж. Лише коли приїхав до Львова, потім до Тернополя, коли їздив по селах, там я впізнавав рідну Галичину, описану моїм дідом.
Мої ж батьки ніколи не виїжджали з Бразилії, ніколи не літали літаком, усе було для них нове (усміхається). Коли в Києві вони почули російську, то подумали, що це і є справжня українська мова, а не та, якою вони розмовляли у Бразилії. І дуже хвилювались, що їх ніхто не розумітиме! Родина по лінії батька - Пашків, родом із села Ясенів Львівської області, а по лінії матері - Тарнавських, родом із села Скваржава, що зараз також належить до Львівської області, але до Другої світової війни належало Тернопільщині. На Галичині їхню українську мову розуміли, і вони нарешті відчули себе як вдома.
Ваша дружина, Андреа Калабоа, яка є режисеркою та співзасновницею продюсерської студії GP7, не раз була вашим супутником у подорожах до України. Вона, як і ви, походить із родини українських емігрантів. Якою мовою ви зазвичай спілкуєтеся?
Моя дружина Андреа обрала творчий псевдонім Калабоа, комбінуючи прізвища своїх батьків - Калатай і Богачук. Хоча вона трохи розуміє українську мову, вільно не спілкується, оскільки в дитинстві не мала бажання її вивчати. Проте, її велика пристрасть - це приготування українських страв, таких як борщ, вареники та голубці! До речі, вчора на вечерю вона наліпила вареників! (сміється). В нашому домі також можна знайти різноманітні елементи української культури: вишиті рушники, картини та інші атрибути.
Яким чином сталося, що нині українські емігранти в Бразилії практично не використовують українську мову, а в найкращому випадку лише мають деяке уявлення про неї?
- У мене немає дітей. Такий мій вибір. Але якщо ви запитаєте моїх племінників, хто вони - українці чи бразильці, вони скажуть, що бразильці! Сьогодні в Прудентополісі майже не знають української і не дуже хочуть її вчити. Я і п'ятеро моїх братів розмовляли українською мовою, мої молодші сестри - лише трохи її розуміють. Оскільки в школі ми вивчали португальську, мали бразильських друзів, то говорили з ними португальською...І коли я усвідомив, що моя сестра, яка на 20 років молодша, не знає української мови, був шокований і подумав: як так сталося?
Це стало поштовхом для створення документального фільму "Entre nos, o estranho" ("Між нами чужинець"). Чому я обрав саме таку назву? Раніше в українській діаспорі, де 75% населення міста Прудентополіс складали українці, бразильці сприймалися як чужинці, незважаючи на те, що ми жили в їхній рідній країні. Натомість, сьогодні ситуація кардинально змінилася: українська молодь із задоволенням слухає бразильську музику, навіть не знаючи українських пісень.
Я розставив увімкнені камери у семи населених пунктах, намагався зрозуміти, чому майже 100 років у Прудентополісі зберігалися українські культура та мова, яка була другою офіційною у штаті, і за 30 років відбулася така глобалізація. Тоді той, хто не розмовляв українською, не міг навіть мати роботу будь-де: чи то в магазині, чи на заправці. Я, живучи в селі, за 20 кілометрів від міста, в хаті без світла, знав українську, а мої молодші сестри, маючи телебачення та інтернет, - ні.
- Чи реально щось змінити?
Протягом більше ніж 20 років я займаюся продюсуванням у кіноіндустрії, знявши безліч фільмів і серіалів. Проте, настав момент, коли я задумався: яким чином можу підтримати нашу діаспору? Відтак, я вирішив зосередитися на створенні документальних фільмів, щоб люди могли глибше усвідомити свою історію та культурну спадщину. Наприклад, моя стрічка "Зроблено в Україні. Українці в Парані" висвітлює історію української еміграції до Парани і згодом перетворилася на телевізійний серіал. Інший проект, документальний фільм "Іван", розповідає про Івана Бойка, який у 1942 році був викрадений нацистами з рідного села і відправлений до Німеччини на примусові роботи. У 1948 році він емігрував до Бразилії як біженець, зберігаючи зв'язок з культурними традиціями своєї країни через музику. Фільм, оснований на його щоденниках, документує його повернення на Батьківщину в 91-річному віці, що стає справжньою подорожжю назад у часі.
Останнього року ви відвідали Бучу, Ірпінь, Ізюм та Вінницю. Яка ваша позиція щодо російської пропаганди, що заявляє про те, що це була "постановка"?
Організація PEN Ukraine запросила мене взяти участь у якості міжнародного спостерігача для оцінки ситуації у війні. Це культурна та правозахисна громада, що об'єднує журналістів, письменників, науковців, видавців, драматургів, фотографів та багатьох інших. Вони знають мою творчість і підтримку України, тому хотіли, щоб я особисто ознайомився з подіями, які, на жаль, тривають на багатьох окупованих територіях. Ще одним мотивом моєї поїздки стало те, що наш бразильський президент не виявляє належної підтримки Україні. Я часто даю інтерв'ю, в яких піднімаю тему війни, російської пропаганди та дезінформації, якою вони займаються. Розумні люди усвідомлюють їхню стратегію, що бере початок ще з радянських часів. Для росіян брехня стала звичною практикою. Як режисер, можу з упевненістю сказати: росіяни вміють майстерно вести пропаганду!
Я зафіксував злочини, скоєні ними, і зараз займаюся створенням фільму, в якому щиро ділюся своїм досвідом та пережитими емоціями. Моя мета — продемонструвати силу українців, які витримали жахливу окупацію.
Цього року я планую знову завітати, щоб презентувати новий документальний фільм "Рідне село", який, як я вже зазначав, має для мене особливу цінність.
Чи висловлюють бразильці свою думку щодо війни в Україні?
На сьогоднішній день обговорення цього питання зійшло нанівець. Лише в перші тижні повномасштабного вторгнення, коли новини активно висвітлювалися по телевізору, я отримував повідомлення. Тепер, в певному сенсі, бразильці вже не проявляють інтересу, оскільки ця війна не стосується їх безпосередньо.
- Чому вам не байдуже?
Бо я українець, адже Україна — це моя батьківщина. Вона живе в моєму серці, а в моїх венах тече українська кров.
А як щодо українських мігрантів? Я усвідомила, що вони не прагнуть вивчати мову, проте чи їх хвилює те, що відбувається на рідній землі?
Іноді українські мігранти не виявляють бажання глибоко вникати в ситуацію в Україні, не завжди стежать за новинами або знають про історичний контекст. Однак більшість громади активно долучається до допомоги, існують організації, які займаються збором коштів на підтримку України. Наприклад, товариство Subras, яке нещодавно відзначило своє століття, активно працює на благо через фольклорний ансамбль "Барвінок", хор і оркестр. Нещодавно вони представили музичну програму, присвячену Голодомору. Минулого року ще один український фольклорний ансамбль "Полтава", що базується в Куритибі, організував Міжнародний фестиваль українського танцю, в якому взяли участь більше 20 колективів з Бразилії та інших країн. Це свідчить про те, що влаштовуються культурні та соціальні заходи на підтримку України, і що українські мігранти також небайдужі до подій на батьківщині своїх предків.
Ознайомтеся з інтерв'ю знаменитої авторки Богдани Матіяш, в якому вона обговорює теми комплексу меншовартості, роль книг у часи війни та невидимі виклики, з якими стикаються російськомовні. "У XX столітті українець - це мертвий українець", - зазначає вона.
Також на OBOZ.UA розміщено інтерв'ю з Євгеном та Наталією Синельниковими, в якому вони діляться своїм досвідом життя після окупації, розкривають секрети стабільного шлюбу та розповідають, як звучить Україна в умовах війни.