Артем Панчик: "Перед тобою розташовані десятки чорних мішків. Ти береш кожен, відкриваєш і перевіряєш – чи є серед них твій товариш чи ні."

Артем Панчик має два ордени "За мужність". Він - ветеран російсько-української війни. Бути військовим хотів з дитинства. Навчався у ліцеї із посиленою військово-фізичною підготовкою у місті Тульчин Вінницької області. Потім - у Національній академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного на факультеті бойового застосування військ. Воював у піхоті. Потім командував розвідротою. Згодом став заступником командира батальйону.

Що спонукало вас обрати шлях військового?

- Мій дядько, рідний брат мами, - військовий. Він нас з братом постійно возив до "Десни" (військовий навчальний центр. - О.М.), де проходив службу. Ми там їздили на танках, були на стрільбах. Мені подобалося. Саме танкістом бути не хотів, але загалом вся ця справа мені зайшла.

Чи твій дядько також бере участь у війні?

Так, почалося все у 2014 році. Наразі служу в Національній гвардії. Маю поранення, пережив момент, коли танк загорівся, але незважаючи на це, продовжую боротися.

- Як відреагували батьки, коли дізналися про ваш вибір?

Все в порядку. Вони завжди були на моєму боці. Вони сказали: "Якщо тобі це до вподоби, вперед. Ми завжди готові допомогти".

Яким чином ви опинилися на передовій?

Після завершення навчання я мріяв приєднатися до бойового підрозділу. Мене манила морська піхота. Однак під час розподілу мені запропонували вибір: "Десна" чи 1-ша танкова. Я не був особливо зацікавлений у навчальному центрі, тому обрав другий варіант. У танковій бригаді звільнилася посада командира механізованого взводу. Через два-три місяці після мого прибуття ми вирушили на фронт, тоді ще в рамках ООС.

У 2019 році обстановка була відносно спокійною. Які враження у вас виникли, коли ви відвідали Донбас?

Ми знаходилися на напрямку, що виходив до "Оленівки". Повна тиша не панувала навколо. Ворог вів диверсійно-розвідувальні дії, снайпери діяли активно, проте у моїй групі не було втрат. Через свою молодість та відсутність досвіду, спочатку замполіт не дозволяв мені виходити на позиції. Коли він відсутній або під час його сну, я непомітно підкрадався до своїх солдатів. Згодом я навіть почав виконувати нічні чергування.

Чи відчували ви страх?

Відчуття страху охоплювало мене, адже моя майбутня рота розташовувалася праворуч, і там не раз траплялися випадки знищення наших бійців снайперами. Цей страх став моїм першим і найсильнішим. Коли я дивився через тепловізор, обстежуючи територію, не міг залишатися на місці — постійно ходив в різні сторони, щоб унеможливити можливість попадання снайпера.

Проте після цього все стало на свої місця, я трохи розібрався в ситуації. Як я вже згадував, в той час серйозних сутичок не було. То ми їх трішки налякали, то вони нас.

Як довго ви служили в піхоті?

- Три місяці. Мені запропонували посаду командира розвідувальної роти. Перед тим заступник комбрига їздив з перевірками по позиціях. Як мені потім сказали, напевно, побачив, що я - фахівець. Я не знав, що мене обрали. О шостій ранку телефонує мені комбат. Почав на мене наїжджати, бо йому прийшло розпорядження, щоб мене кудись там привезти, але ще ніхто не знав, куди і навіщо. І він мені такий: "Ти - мамин синок! Забоявся!". Обзивав. Але коли я приїхав, то вже посміхався: "О, вітаю! Тебе на підвищення. Може, ти хочеш у нас залишитися? Якщо так, то я поговорю з командиром бригади". Я кажу: "Після слів, які я від вас почув, не хочу більше служити у вашому підрозділі".

Я спілкувався з колегами щодо нової посади. Багато з них намагалися відрадити мене. Казали, що служба в розвідувальній роті — це зовсім не легко, адже там потрібно мати справу з великою кількістю техніки, нести матеріальну відповідальність та вирішувати безліч проблем. Але, незважаючи на це, я все ж вирішив зробити цей крок.

Приїхав до населеного пункту Спірне. Зустрічає мене боєць: "О, малий, привіт! Ти на яку посаду?". Думав, що я простий солдат, бо я молодий, невисокий, худий. Відповідаю: "Командиром розвідувальної роти". Він такий: "Ой, вибачте!". Там всі одразу не дуже серйозно сприйняли. Але я зробив шикування, поговорив нормально, сказав: "Розумію, тут є вдвічі старші за мене, але працюємо". Почав поглиблено займатися з хлопцями навчанням, трохи почистив роту. До повномасштабного вторгнення їздили на ротації, постійно тренувалися. Також були на виїздах. Зокрема на повітряній розвідці із взводом БПЛА.

- Чи було у вас тоді відчуття, що можливий повномасштабний наступ росії?

Так, дійсно. Ми всі усвідомлювали, що це не просто випадковість, і ситуація має серйозні наслідки. Ми переживали, що ворог може наступити, а наші ряди недостатньо численні. Загалом, відчуття страху було цілком зрозумілим.

Де знаходилася ваша рота на початку вторгнення?

- Ми тоді якраз приїхали з ООС. Десь за місяць нас попередили. У нас взагалі штаб був у секретному лісі. Ми їздили туди на наради. Нам розказали, якими мають бути наші дії. Тобто ми були готові.

Приблизно о третій годині ночі 24 лютого 2022 року я отримав дзвінок від начальника розвідки, який сказав: "Схоже, почалося!". На кордоні з Чернігівською областю зафіксували скидання вантажу з дрона, внаслідок чого загинули прикордонники. Ми швидко зібралися, адже обстріли ставали дедалі частішими, і ситуація ставала зрозумілою. Приблизно о п'ятій-шостій ранку наш навчальний корпус піддався атаці. Вікна вибухнули, люди були в паніці. Але ми мали чіткий план дій: кожен знав свої завдання. Отримали зброю та боєприпаси і почали евакуацію — механіки вирушили до лісу, у укриття. Один екіпаж залишився для охорони командного пункту бригади. Половина особового складу залишилася в Гончарівському, інша частина вирушила до Чернігова. Ситуація виявилася не зовсім такою, як планувалося, адже всі були в ступорі. Саме тоді загинули перші мої військовослужбовці, які вирушили на розвідку і натрапили на російську колону.

Моя інша команда здобула перший "Тигр", який ми вночі відвезли на СТО. Ми зняли колеса зі свого неробочого БТР і встановили їх на нього. Цей транспорт виявився надзвичайно корисним, як для перевезення людей, так і для вогневої підтримки.

Ще одна з моїх бойових груп здобула трофей. У той момент хтось із керівництва Чернігова повідомив, що за певну техніку буде передбачена винагорода (не пригадую, скільки саме). Мої підлеглі захопили БТР, який потім передали іншому підрозділу, оскільки бойових машин тоді не вистачало. Проте, наскільки мені відомо, фінансову винагороду вони так і не отримали.

А ми з начальником розвідки виявили БМП. Прямого контакту з ворогом тоді не було. Ми під'їхали, подивилися - бак пробитий. Заклеїли, запхали різні ганчірки. Отак "віджали" ще одну бойову машину, яка в подальшому також довгий час виконувала завдання.

Коли відбувся безпосередній контакт з супротивником?

Прямого контакту на відстані 10 метрів раніше не було. Дозвольте розповісти, що тоді сталося. Генерал-майор Ніколюк разом зі своїми людьми вирушив до Ягідного, де їх обстріляли. Водій загинув, але інші змогли вибратися. Генерал поставив нам завдання провести евакуацію. У той момент до справи долучився екіпаж "Варти" Нацгвардії. Ми підготувалися, озброїлися. Проте в нашій бригаді не було жодного дрону. Лише один "Лелека", на артилерії "Фурія" і мій "Мавік", який раніше передав Сергій Притула. Ми більш-менш спланували операцію. Я, як пілот, координую дії хлопців. Спочатку проводжу розвідку, визначаючи, хто і де знаходиться, після чого починаємо діяти.

Ніколюк йшов попереду, а за ним слідувала моя група з розвідувальної роти. Я повідомив, що перед нами знаходиться СП-шка ворога. Як мені розповіли, генерал-майор оперативно знищив двох противників, які там перебували. Проте, напевно, до цього вони встигли доповісти про наш рух. Хлопці вивели водія з машини і почали евакуацію. У цей момент я помітив, що на горизонті з'являються чотири ворожі одиниці техніки. Даю команду екіпажу "Варти" Нацгвардії: "Вперед, вперед!". Вони виїжджають на пряму трасу, яка веде до Ягідного. Завдяки злагодженим діям нам вдалося знищити дві ворожі бойові машини, ще одну пошкодили, а четверта змогла втекти. Раптом почався мінометний обстріл. Я побачив, як мій технік впав на землю приблизно за десять метрів від мене, тримаючись за голову і кричачи. Я зрозумів, що він поранений. Підбіг до нього. Рана виявилася невеликою - легке поранення, але все ж. Я підтягнув його до "Тигра", і разом з начальником розвідки перев'язали йому голову. Але знову пролунали вибухи. Чую, хтось кличе на допомогу. Озирнувся - приблизно за 70 метрів під березою лежить ще одна людина. Мені стало страшно, що можу також отримати поранення, але все ж вирушив до нього. Це був водій командира бригади - великий чоловік, важив близько 100 кілограмів, і його поранення були серйозними - в спині і ногах. Я намагався його потягти, але зрозумів, що сам далеко не дотягну. Закликав на допомогу когось із прикордонників чи нацгвардійців (точно не пам'ятаю). Вони допомогли підтягнути його до машини. Швидко надали медичну допомогу. Разом з начальником розвідки почали евакуацію, оскільки водій комбрига сильно страждав. Ми вирушили в бік Чернігова. "Тигр" не їхав більше 50 км на годину. Раптово помітили якесь авто. Ми перегородили дорогу. У машині були чоловіки, які зрозуміли ситуацію, коли ми пояснили, що у нас важкі "трьохсоті". Виявилося, що їх привіз таксист, який допоміг доставити поранених (обидва вижили і тепер здорові). А ми повернулися назад.

- Коли ворог відступив від Чернігівщини, куди вас направили?

- До Черкас. Там ми поповнювали наші ряди особовим складом, технікою, засобами розвідки, зброєю та іншими необхідними ресурсами. Запланували виїзд на 10 квітня. І саме в цей час у нас з дружиною народилася донька. Вона каже: "Приїдь, забери хоча б з пологового будинку". А я відповідаю: "Як я можу? Війна ж! Куди їхати?!". Але дружина звернулася до одного з моїх підлеглих, який мав зв'язок з командиром бригади, щоб той попросив мене відпустити. Я не знав про це. І раптом отримую дзвінок від комбриг: "Привіт, Панчик! Чому ти не хочеш забрати дитину з пологового?". Я відповідаю: "Потім увижу. Війна ж". А він: "Бери машину і їдь". Вночі я вирушив у дорогу. Провів п'ять годин із дружиною та новонародженою донькою, а потім повернувся до Черкас. І вже звідти ми направилися в сторону Запоріжжя.

Поділіться спогадами про війну, які залишили найглибший слід у вашій пам'яті.

Нас направили до Великої Новосілки, де ми виконували функції піхоти і розвідки. Якось, мандруючи з командиром у бік наших сусідів, з якими співпрацювали, я раптом почув по радіозв'язку крики своїх солдатів: "У нас "трьохсоті". Допоможіть!". Вони ховалися в посадці, куди могла заїхати лише важка гусенична техніка. Ми ж мали Peugeot 1.9 на дизелі, не дуже надійний автомобіль. Не зволікаючи, я звернувся до лейтенанта: "Що, спробуємо?" Він відповів: "Поїхали!". Ми доїхали до самого нуля, до крайньої позиції, і зрозуміли, що там вже все знищено. Почали швидко шукати хлопців, які сховалися в норі, оскільки боялися вилазити через бомби, що скидалися на них. На щастя, нам пощастило, і ми змогли витягти двох поранених. Мого командира один із них ніс на плечах, а другого, важкого близько 110 кілограмів, ми взяли разом. Упакували його в багажник і ледве виїхали звідти. Доставили їх до стабілізаційного пункту, і один з поранених сказав мені: "Я після звільнення візьму тебе водієм". Я, спішачи, розігнався до 120-140 км/год, не дуже думав про те, як хлопці в багажнику підскакували. Можливо, він трохи образився, але згодом зателефонував мені, дякуючи за порятунок.

Одним із найбільш болісних моментів для мене стало те, коли довелося передавати своїх людей — їх прикомандирували до інших підрозділів. Ми перебували на відновленні, а деякі бойові групи вже вирушили в наступ і на зачистки. Отримую повідомлення: "Вірогідно, троє з твоїх — "двохсоті". Я одразу ж вирушив на місце. Ми шукали їх по всій Великій Новосілці та сусідніх селах, але знайти не змогли. Потім дізнався, що, ймовірно, їх забрали в Курахове, де був морг. Я одразу поїхав туди. Запитую, де мої хлопці? Мені дають ключі від великого приміщення, схожого на сарай. Відкриваю. Зрозуміло, який там запах. Внутрішня частина заповнена чорними пакетами. Кожен з них потрібно перевірити — відкриваєш і дивишся, чи там твій боєць. Не всіх вдається впізнати. Це було неймовірно важко... Тоді я їх не знайшов. А згодом, уже у Великій Новосілці, мої поїздки на опізнання повторювалися неодноразово...

Існувало безліч різних оповідей, зокрема тих, що стосуються атак російських військ. Було випадки, коли на нас наступали до 40 одиниць техніки. Це не лише мій підрозділ відбивав. Одного разу загинули всі, хто перебував на крайньому рубежі. Потрібно було відновити позиції. До того ж, не всі хотіли туди їхати. Тоді ми звернулися до грузинських військових. Вони були готові взяти участь у зачистці. Сказали: "Нам потрібно 15 снарядів на один бліндаж, танковий взвод і так далі". Ми це вислухали. Але хто ж нам дасть 15 снарядів на один бліндаж?! Тоді в день виділяли всього 20 снарядів на всі потреби, а тут один бліндаж! Не роздумуючи, я, майор Стефурак (тепер вже підполковник), дуже рішучий офіцер, разом з чотирма своїми підлеглими вирушили туди під вечір. Нас супроводжував дрон. На щастя, ворогів там не виявилося, і все пройшло добре. Але, знаєте, йти туди без чіткої інформації про те, хто там може бути, було трохи страшно. Ми провели зачистку, забрали наших "двохсотих" і відновили позицію. Туди зайшли нові бійці.

Ви згадали, що дрон вас супроводжував. Отже, ви вже почали їх активно застосовувати?

У той момент ми вже активно використовували "Мавіки" для розвідки, коригування вогню та для скидів. Коли кацапи наступають, ми завдаємо ударів по їхнім позиціям. Вони мають загиблих та поранених, а інші підрозділи бояться продовжувати наступ.

Яким чином ви отримали призначення на посаду заступника командира батальйону?

- Комбриг вирішив мене підвищити. А ще ж дізнався, що я вчився не на розвідника. Каже: "Ого, як це ти так витерпів більш як три роки?! Давай тебе на заступника командира батальйону". Звичайно, важко було прощатися зі своїми хлопцями, але треба. Мене призначили заступником командира стрілецького батальйону. Приходжу після розвідувальної роти, де були "Хамери", "Лелеки", БТРи, БМП, новітня зброя, а тут - старі КАМАЗи, "Урали", "Шишарики", "Бобіки", УАЗіки, жодної броні, люди ненавчені - тяжко було з ними. Я хоч і був заступником командира батальйону, але відповідав за бойову підготовку. Зібрав усіх, поговорили й почали ретельно готуватися. Цей наш стрілецький батальйон був у резерві, але деякі роти залучалися на бойові позиції для підтримання суміжних підрозділів.

Тоді противник наступав. Ми трохи зазнали втрат. Мені сказали йти на нуль для підтримки та підвищення морально-психологічного стану й бойового духу. Без питань! Я вийшов вночі з двома розвідниками з розвідувального взводу. Побули там з побратимами. Відчув, що таке ворожа авіація, яка по нас нормально так відпрацювала.

Тоді я виходив на нуль більше п'яти разів. Інші з управління батальйону не наважувалися так ризикувати. Коли змінився командир, я почав їздити на позиції з новим комбригом, з яким, до речі, навчався в академії. Ось так і проходила наша війна.

Яким чином і в який період ви повернулися з армії?

У січні минулого року мене звільнили у запас через особисті причини. Але це лише тимчасово – я знову планую повернутися на службу.

- Ваша дружина теж служить, правильно?

Вона повернулася до служби після декретної відпустки. Також військовослужбовець, вона розпочала свою кар'єру на рік раніше за мене, працюючи бойовим медиком у медичному роті.

- Якими були ваші враження, коли ви повернулися у цивільне життя? Як ви адаптовувалися?

Повернення до мирного життя після війни виявилось справжнім викликом. Спочатку я відчував себе абсолютно розгубленим і чужим у знайомому середовищі, ніби світ навколо мене зазнав кардинальних змін, а я залишився незворушним. Адаптація до щоденних обов'язків і ритму життя виявилась складною, адже речі, які раніше здавалися незначними, тепер стали причинами стресу. Проте з часом я навчився знаходити нові ритми. Я почав цінувати прості радощі і щодня відкривав нові джерела задоволення.

У загальному, якщо порівняти те, що я спостерігав, з 2022 роком, то це абсолютно різні реалії. Тоді люди були готові віддати життя та боротися за свою країну, проявляючи патріотизм, готуючи їжу та підтримуючи одне одного. Наразі ситуація змінилася. Вірогідно, війна затягнулася, і люди втомилися — постійний страх перед ракетами чи дронами, тривога за дітей і горе від втрат рідних, друзів, а також тих, хто гине на фронті або від обстрілів, сильно вплинули на їхній стан.

Знаєте, можливо, не кожен має йти на війну, і не всім судилося стати героями. Але кожен із нас повинен пам’ятати та цінувати. І хоча б на мить протягом дня зупинитися й замислитися: завдяки кому я сьогодні маю можливість просто жити?

21 травня у вас виникла суперечка на вулиці з кількома представниками правоохоронних органів. Поділіться, будь ласка, подробицями того, як усе сталося.

Приблизно о 23:00 поліція зупинила брата моєї дружини, який їхав на моєму автомобілі через несправність лампочки, що підсвічує номер. Почали перевіряти документи, з'ясовувати, чи є страховка і так далі. Він зателефонував мені з проханням привезти технічний паспорт. У той момент я був зайнятий – моя дитина захворіла, і я збирався до аптеки. Проте пообіцяв, що скоро приїду. Коли я під'їхав, помітив, що він починає тікати, а поліція ганяється за ним. Я був в повному замішанні, не розуміючи, що відбувається. Він не сів у машину, а просто втікав по узбіччю, віддаляючись від мене. Я відчував сильний стрес, у голові крутилося безліч думок. Адже у мене є ПТСР (і відповідна довідка). Я не міг зрозуміти, чи це взагалі поліцейські, бо не бачив їхніх документів і не спілкувався з ними. Я об'їхав їх, посигналив і почав наздоганяти родича. Він вскочив у машину і сказав: "Поїхали! Потім все поясню". Ми заїхали в двори, але за нами слідувала поліційна машина. Ніхто не кричав у гучномовець, щоб зупинилися, "мигалки" включили лише в кінці (це зафіксовано на відео). Коли родич вийшов з авто, я спробував розвернутися, але потрапив у глухий кут. Вночі нічого не видно, ліхтарів немає, а поліцейська машина сліпила мене. Я намагався зробити широкий маневр, коли почув крики. Виявилося, що один з поліцейських опинився між моєю машиною та стіною, до якої його трохи притиснуло. Я миттєво ввімкнув задню передачу і почав від'їжджати (це також є на відео). Він розбив моє скло, але не розумію, для чого це. Завдав удару лівою рукою (ліктьовим суглобом) і розбив скло на дрібні уламки. Тут виникає питання: якщо людину затиснули між автомобілем і стіною, чи могла вона, отримавши травми, так сильно вдарити? Ще один момент: у матеріалах справи вказано, що травма ліктьового суглоба сталася внаслідок мого наїзду на потерпілого, але це неправда, адже він сам її заподіяв!

Що сталося після цього?

До місця події прибула більше десяти патрульних автомобілів, і вони оточили мене. Поліцейські були озброєні автоматами. Один з них почав тягнути мене за плече. Хоча це відео не було показане в суді, я все ж звернувся до них: "Дайте мені можливість зателефонувати". Мій телефон десь залишився у машині, і я хотів попередити дружину про ситуацію. Проте ніхто не дозволив мені зателефонувати, і їхні відповіді були дуже грубими. Згодом обстановка трохи заспокоїлася, і на місце прибули слідчі.

Як завершилася вся ситуація?

Мене утримували протягом 72 годин. Я опинився в камері, наче був серйозним злочинцем.

Чи ви взагалі повідомляли їм, що служите у війську?

- Там одна пані пробила інформацію. Каже: "О, то він - майор". Я відповів, що так. Але це ніяк не вплинуло.

Вже відбулося судове засідання. На якому етапі наразі знаходиться розгляд справи?

- Був один суд з обрання запобіжного заходу - домашній арешт. Подали апеляцію, бо не міг навіть дитину водити до садочка. Відвезти до лікарні теж, куди треба хоча б раз на тиждень. Ви ж знаєте, як діти хворіють. Правда, з понеділка вже дали дозвіл, то вчора (18 червня. - О.М.) вперше відвів доньку. Маю по пів години туди й назад. А так - цілодобово вдома. Домашній арешт до 22 липня. Ще збирають матеріали справи. Знаєте, мені шкода, що поліцейський дістав ушкодження, але я не мав наміру навмисно робити щось подібне. Було темно, я перебував у шоковому стані, розвертався, тож сталася така ситуація.

Вам вже призначали обстеження? Наприклад, у психолога або психіатра?

Ні, такого не траплялося. Мене ніхто не направляв до психолога чи психіатра.

Як ви себе почуваєте в емоційному плані?

Мене не тягне до жодної діяльності. Постійно прокручую в голові події війни. Дружина зазначає, що я говорю уві сні. Мені сняться загиблі у мішках – я вже згадував про опізнання. Часто аналізую, чому все сталося саме так, а не інакше, чи можна було врятувати когось із них. Які дії слід було вчинити на фронті? Ці роздуми не покидають мене ні на мить.