128 років тому в Полтавській області з'явився на світ Олександр Доценко - ад'ютант Симона Петлюри, історик і підполковник Армії Української Народної Республіки.

6 вересня 1897 року в селі Семеренки, що розташоване в Миргородському повіті (тепер частина Великосорочинської громади Миргородського району Полтавської області), з'явився на світ Олександр ДОЦЕНКО. Він став видатним борцем за незалежність України в XX столітті, активним учасником товариств "Просвіта" та "Юнацька спілка" (ЮС), а також ад'ютантом Симона Петлюри. Олександр ДОЦЕНКО обіймав звання підполковника в Армії Української Народної Республіки, був істориком визвольних змагань і публіцистом. Серед його літературних праць - "Літопис української революції" та "Зимовий похід 6.12.1919 - 6.05.1920".

У 1915 році закінчив Великосорочинську учительську семінарію імені Миколи Гоголя. У інтернет-виданні "Історія Полтави" (засновник, редактор і упорядник Борис Тристанов) розповідається: Олександр ще у підлітковому віці мав чудовий бас, тож був солістом у хорі, а у семінарській церкві блискуче читав уривки з "Біблії" "Апостол", тобто твори Апостолів, учнів Ісуса Христа.

З юного віку, ще будучи семінаристом, Олександр Доценко долучився до українського громадського руху, зокрема до "Просвіти". Також "Юнацької спілки" (ЮС) - організації української молоді, яка була утворена на з'їзді студентської громади у 1915 році у Харкові. ЮС мала осередки у Києві, Одесі, Чернігові, у містах і селах тодішньої Полтавської губернії. Молоді українці гуртувалися довкола ідей автономії України, зняття заборон влади Російської імперії на українські видання, амністії політичним в'язням-українцям. Діячі ЮС підпільно видавали і ширили листівки, легально підписували різноманітні петиції до членів Державної Думи.

Відомий дослідник Полтавщини, кандидат історичних наук Віктор Ревегук, у своїй праці "Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918 рр.)" розкриває, що Олександр Доценко був засновником Юнацької спілки у Великих Сорочинцях. Він зазначає, що "Юнацька спілка" організувала кілька масових акцій на підтримку Центральної ради, які проходили під національними синьо-жовтими прапорами, що сприяло політичному пробудженню серед місцевого селянства. Пізніше засновники осередку "Юнацької спілки" у Великих Сорочинцях стали активними учасниками боротьби за незалежність. Олександр Доценко, після завершення навчання у Віленському військовому училищі в Полтаві, обійняв посаду ад'ютанта головного отамана військ УНР, голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри, а пан Бутенко став начальником його канцелярії.

Віктор Ревегук також розповів про розвиток осередку товариства "Просвіта" у Великих Сорочинцях, рідному селі Олександра Доценка: "На початку березня 1917 року під час засідання Миргородського українського громадського комітету була заснована повітова просвітня комісія, хоча перше засідання відбулося лише 8 червня. У результаті, створення сільських осередків "Просвіта" в окрузі відбувалося стихійно, завдяки ініціативі місцевих селян та вчителів. Влітку 1917 року на Миргородщині вже налічувалося 17 волосних товариств "Просвіта", серед яких одне з найактивніших діяло саме у Великих Сорочинцях. Серед засновників був і учень місцевої Учительської семінарії Олександр Доценко. Місцевий осередок "Просвіта" відігравав важливу роль у політичному пробудженні селянства регіону."

Він обрав шлях військової служби. Завершив навчання у Полтаві в Віленському училищі, яке було піхотним юнкерським закладом, заснованим у Вільно (сучасний Вільнюс, столиця Литви). У 1915 році, через загрозу вторгнення німецьких військ, російська імперська влада евакуювала училище до Полтави. Через два роки він став активним учасником боротьби за незалежність України, долучившись до подій Української революції 1917-21 років. Саме тоді формувалася та зміцнювалася Армія УНР, що щоденно відстоювала право молодої держави на існування.

Життєвий шлях уродженця Полтавщини в період Української Народної Республіки був предметом досліджень багатьох видатних науковців. Зокрема, Володимир Кубійович у своєму праці "Енциклопедія українознавства" детально описав його внесок. Також важливу інформацію про нього надав полтавський краєзнавець і поет Петро Ротач у книзі "Розвіяні по чужині", а кандидат історичних наук Ярослав Тинченко у своїй багатотомній праці "Офіцерський корпус Армії УНР". Академік Сергій Білокінь також згадав його у "Енциклопедії сучасної України". Вчені з'ясували, що з 15 грудня 1918 року Олександр Доценко обіймав посаду старшини для доручень при Головному отамані Симоні Петлюрі. Протягом 1919-1922 років він служив осавулом та особистим ад'ютантом Петлюри, а в Армії УНР отримав звання підполковника.

Організатори та автори історичної фейсбук-сторінки "Визвольні змагання" повідомляють: "У 1920 році при Головному отаманові Симоні Петлюрі працювали п'ятеро ад'ютантів. Перші з них виконували всі накази головнокомандувача та займалися кореспонденцією з різними установами і особами. Серед полковників, відповідальних за доручення, були: сотник, а з 25 липня — підполковник О. Нізієнко, а також сотники І. Романченко та О. Доценко. 27 вересня було призначено ще одного старшину для виконання доручень — ним став полковник Борис Неїло-Палій."

Ад'ютанти займалися організацією зустрічей, передавали розпорядження та інструкції від Симона Петлюри. Вони також дбали про належні умови життя та роботи для лідера УНР.

Після того, як УНР була окупована більшовицькою Росією під керівництвом Леніна, Олександр Доценко змушений був залишити свою батьківщину. Він оселився у Львові. У 1939 році, коли Львів був захоплений червоною армією сталінського режиму, сім'ї Доценка довелося покинути місто та вирушити далі на Захід разом із дружиною та донькою. Як зазначають автори бібліографічного довідника "Українські історики 20 століття", їхнє майно було привласнене одним із командирів червоної армії. Після цього Олександр жив у Варшаві та Кракові.

Сфокусувався на публіцистиці та історії, залишивши нащадкам низку значущих робіт. Як ад'ютант Симона Петлюри, він мав у своєму розпорядженні велику кількість документів, листів та протоколів, які стали важливими історичними джерелами для досліджень про нерівну боротьбу Армії УНР проти російської агресії - як білої, денікінської, так і червоної, ленінської. Зокрема, уродженець Полтавщини написав у Варшаві книгу "Зимовий похід 6.12.1919 - 6.05.1920" (1935), в якій надав цінні дані про бойову операцію, що стала однією з найяскравіших сторінок історії армії Петлюри. У грудні 1919 року частини Армії УНР здійснили рейд територією України в тилу російських окупантів - як більшовицьких, так і білогвардійських. Цей рейд тривав протягом п'яти місяців - з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року - і увійшов в історію як перший Зимовий похід. Операція проходила через сучасні Житомирську, Київську, Черкаську, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську та Вінницьку області, під час якої було подолано 2500 км. Командував операцією генерал-хорунжий Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Бойове ядро підрозділу складалося з 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. Протягом походу військо провело понад 100 невеликих сутичок та 50 значних успішних боїв з противником. Єдина бойова нагорода українського війська - орден Залізного Хреста "За зимовий похід і бої" - була заснована саме для учасників цього походу, які отримали 1668 нагород, а 5 жінок удостоїлися жетона Залізного Хреста.

У історичній розвідці про 1-й Зимовий похід Армії УНР Олександр Доценко розмістив цикл статей. Це, серед іншого, й допис "Чотири повстанські рейди та їх ліквідація" (про рейди отаманів Сагайдачного, Залізняка та ін.). Цю статтю публікувала "Червона калина" - видавництво національно-патріотичного спрямування, засноване у Львові у 1921 році колишніми вояками Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР. До речі, важливо, що пам'ять про подвиг "зимопоходців" та неперервність української мілітарної традиції збережено до нашого часу: 28-ма окрема механізована бригада сучасних Збройних сил України має почесне найменування "імені Лицарів Зимового Походу".

У період 1923-1924 років у Львові Олександр Доценко випустив два томи документального збірника під назвою "Літопис української революції". Він також став автором статей, зокрема "Під московським ярмом", яка була опублікована в журналі "Новий час" (Львів, 1925, № 28), та "Невідома сторінка з легенди про українських січових стрільців", що з'явилася в календарі "Червоної калини" на 1934 рік (Львів, 1933). Окрім цього, Доценко створив монографію "Польща визнає самостійність України", котра була видана у Львові в 1924 році та повторно видана у Філадельфії в 1988 році. Вважається, що в цій праці автор значно наблизився до вирішення питання про військову та історичну біографію Симона Петлюри, що викликало зацікавлення дослідників.

В 1941 році в Кракові відійшов у вічність його ад'ютант. Олександра Доценка поховали на Раковицькому цвинтарі, одному з найдавніших і найвідоміших поховань не лише в Кракові, але й у всій Польщі.