"Якщо супротивник розкриває місцезнаходження операторів, КАБ не залишить це без наслідків."

Мобілізаційний потенціал російського населення в основному характеризується низькою якістю.

Проживав під Києвом, у селищі Ворзель. Займався геодезією. У часи війни не вірив у її неминучість — адже це ж XXI століття, всі повинні були навчитися на уроках минулих конфліктів і вирішувати проблеми мирним шляхом. Натомість його дружина була впевнена: війна неминуча.

Війна викликала у мене страх ще й через те, що я не мав жодних навичок у військовій справі. Я усвідомлював: якщо натраплю на досвідченого супротивника, то мені не вдасться вистояти. Мої думки були такими: у нас є армія, нехай вона бореться.

23 лютого 2022 року я перебував у відрядженні в Дніпрі. Робочі завдання були дуже складними, і я відчував велику втому, тому вирішив вимкнути телефон. Прокинувся від звуків вибухів. Мене охопила думка, що потрібно терміново повернутися додому і зібрати сім’ю в одному місці. Мій батько з дружиною приїхали за мною та доправили мене до Вінниччини. В дорозі у мене виникла ідея приєднатися до Збройних сил України. Дружина, дивлячись на мене, сказала: "Я знала, що ти приймеш таке рішення, тому вже підготувала всі документи".

Зі зброєю справу мав, бо ходив на полювання. Це перше. Друге - моя цивільна професія була дотична до фотограмметрії. На роботі був дрон, яким я користувався. Розумів, що в цьому напрямі можу бути корисний війську.

Спочатку мені відмовили через брак досвіду. Я не прагнув йти до тероборони — здавалося, що вона існує лише для того, щоб заспокоїти людей. На той момент я вірив, що все швидко вирішиться — світова спільнота зможе вплинути на Путіна.

Співробітник з ТЦК запевнив: "Я зв’яжуся з тобою, і все буде гаразд – тебе зарахують". Мобілізація відбулася 4 березня. Найсильніше відчуття в той момент – безнадійність у прогнозуванні майбутнього. Це викликало дискомфорт, адже я звик до чіткого планування свого життя.

Прибули до місця розташування бригади в Гайсині. Казарма була переповнена. Вражаюча кількість бажаючих приєднатися до війська. Також відчувалася щира підтримка з боку місцевих мешканців — вони приходили до частини з подарунками.

Запитали про мою цивільну спеціальність. Я відповів, що трохи вивчав питання дронів. З іронією додали: "Ну що, готовий на "Байрактарі" в небо?" Я ж у відповідь зауважив, що ще не час. В результаті мене призначили в батарею управління та артилерійської розвідки.

У Гайсині я провів півроку. Містом поширилися чутки про затримання російського шпигуна, який нібито літає над стадіоном на дроні. Але насправді це був я – я тренувався, прагнув навчитися і не хотів гаяти час. Тоді не існувало таких умов, як зараз – навчальних центрів та інструкторів.

Коли прийшов наказ на відправлення, зрадів неймовірно. Вирушили до Миколаєва. Відбувався наступ ЗСУ. Поставили на спостереження, літати на Matrice 300 RTK (флагманський промисловий дрон, призначений для виконання складних завдань у сферах інспекцій, картографії, пошуково-рятувальних операцій. - Країна). Усе вдавалося.

Після цього їх направили на навчання. Вони повернулися під час визволення Херсона. Наступним планом було здійснити польоти над Каховкою через Дніпро, але їх перенаправили на донецький фронт. Саме там вони здобули свій перший бойовий досвід. Виконували завдання з виявлення цілей, коригування артилерійського вогню та спостереження за переміщенням ворожої техніки і особового складу. Успішно справилися навіть з нестандартними завданнями.

У 2023 році розпочали залучення до процесу скидки. Це колективна діяльність, що вимагає участі досвідченого інженера, навігатора та скидача. Зараз я здатен виконувати будь-яку з цих ролей. Справжня суть скидки полягає не в складності процесу, а в правильному визначенні своєї позиції, що становить 50% успіху. Важливо обрати безпечне місце, організувати якісну логістику, добре орієнтуватися в місцевості та мати під рукою досвідченого інженера.

Не люблю говорити про найрезультативніші виходи. Інколи командування запитує: ворог двохсотий чи ні? Відповідаю: коли ще діяла смертна кара на електростільці, все одно викликали лікаря констатувати смерть. Я з борта не можу відчути, є пульс у окупанта чи ні. Підтвердження може бути тільки за деякий час - лежить росіянин, і мухи по ньому повзають.

Трапився вихід, коли за шість днів наша команда ліквідувала 97 окупантів. Залетіли туди зухвало - "горіла" одна позиція. Отримали вказівку: шукайте іншу, розташовуйтесь і на ранок маєте працювати. Точку знайшли швидко. Сумнівна з огляду на безпеку: панельна п'ятиповерхівка, великі вікна, гіпсокартон. Будь-який приліт туди - й ми мертві.

Ми втрьох. Після того як усунули трьох супротивників, намагалися заспокоїти себе: ми вже зрівняли рахунок, наш візит сюди не був марним. Продовжили підрахунок. Коли дійшли до п'ятдесяти, зрозуміли, що вже точно маємо підстави, навіть якщо нас вб'ють.

Кожен вихід на завдання – це як гра в лотерею. Якщо ворог виявить позиції операторів, можна бути впевненими, що КАБ не залишить це без наслідків. Не будемо приховувати – страх відчуває кожен. Покажіть мені людину, яка не відчуває страху перед смертю. Коли до нас приєднуються новачки, я завжди кажу: "Я розумію ваші страхи. Головне – щоб вони не заважали приймати адекватні рішення". Кожен має свій спосіб справлятися зі страхом. Мій – зосередитися на відповідальності за свою команду. Хочу, щоб усі були в бронежилетах і чули мій впевнений голос: "Не панікуйте, все буде добре".

З часом боятися став більше. Недаремно в десантників є вислів: найстрашніший стрибок - наступний.

Коли я стикаюся з мертвим ворогом, моїм першим почуттям є лише гнів. Спочатку мене мучили думки: адже це була жива людина, а ти її позбавляєш життя. Але з часом, під час війни, я став свідком загибелі багатьох своїх побратимів. Беззбройних, з зав’язаними руками за спиною. Більше того, окупанти викидали тіла загиблих українців з бліндажів на бруствер, закриваючи вхід, щоб ми не могли їх забрати за допомогою FPV-дронів. У моєму житті не буде місця для добрих росіян.

Я завжди намагаюся вдосконалюватися і не залишатися на досягнутому. Якщо не рухатися вперед, можна опинитися в гіршій ситуації. Мій оптимізм підживлюється усвідомленням того, що багато загарбників зазнали поразки.

Я глибоко вірю в математику. Мені зрозуміло, що таке мобілізаційний ресурс — він може бути як якісним, так і неякісним. Наш противник переважно використовує неякісний ресурс. Я спостерігаю за їхньою тактикою, екіпіруванням, психологічним станом і ставленням до смерті. Росіяни живуть у страху.

Окупантів охопила паніка, і вони кинулися бігти через поле, адже всі посадки були переповнені тілами російських солдатів. Я чув їхні розмови в радіоефірі: "Я зайшов у посадку, а там лише наші". - "Це ж добре". - "Але вони всі мертві". - "Гаразд, не панікуй, це ж у ефірі".

Мій кузен мешкає в Росії. Його мобілізували, і він брав участь у бойових діях. Дядько цікавився: "Яке в тебе буде ставлення до нього?" Можу лише сказати, що зроблю вибір, який вважаю правильним.

Після завершення конфлікту я сподіваюся на значні компенсації, щирі вибачення та відсутність будь-якої спільної діяльності чи історії. Це вже занадто.

Жодного разу не шкодував про рішення піти на війну. Була незгода з військовою структурою. Товариш говорив: "Тобі в армії буде важко, бо звик відстоювати свою думку. А у війську маєш бути ідіотом". Проте порядки в армії поділилися на період до початку повномасштабної війни й після. Стало менше статутщини. На офіцерські посади стають люди, які не мають коренів із радянською армією, чогось досягли в житті і знають про принципи управління. Я завжди висловлюю свою позицію. Керівництво дослухається, бо розуміє: дурниць не говоритиму.

Не засуджую тих, хто не хоче йти на війну. Дратують тільки ті українці, які продовжують жити так, наче не було 24 лютого 2022 року.

Для мене наша боротьба ніколи не буде марною. Вірю, що світ рано чи пізно знайде спосіб заморозити цей конфлікт. Так само, як Азербайджан відновив контроль над Нагірним Карабахом, Україна також отримає всі свої міжнародно визнані території.