Я знайшла вихід завдяки підтримці друзів, соціальним мережам і поширенню інформації. Інакше довелося б залишитися вдома, і, напевно, мене прозвали б "очікувальником".

Між бомбами

"Російські війська завдали жорстокого удару по житловому сектору села Новохатське Волноваського району. Внаслідок обстрілу загинула одна людина, ще троє отримали поранення. Пошкоджено сім приватних житлових будинків, виникла пожежа".

(повідомлення ГУ ДСНС у Донецькій області, 13.04.2025)

Було приблизно опівдні, коли Лариса сиділа на ліжку, і раптом село сколихнуло перший авіаудар. Будинок здригнувся, і вона підскочила разом із ним, ледве не подавившись чаєм. Потім пролунав ще один вибух, а за ним ще. Це був один із найстрашніших моментів за останні три роки. В той день загинула її сусідка, яка опинилася на вулиці, коли снаряд влучив у дім, і уламок вразив її.

Лариса пригадує, переляканих кіз, які за три роки багато до чого адаптувались, як і люди. Але не до планерних авіабомб.

Росіяни запускали по три снаряди одночасно. Спочатку лунав перший вибух, потім другий і третій. Ти притискаєш голову до плечей і чекаєш, куди вони впадуть — на тебе чи в інше місце. Бігти немає сенсу, та й куди втекти?

Изображение: dn.dsns.gov.ua

Це був третій місяць пошуків нового дому для ферми. Переїзд з тваринами -- сам по собі виклик. Евакуація великого стада -- щось дуже схоже на диво. Бо дивовижним чином мають скластися різні пазли. І це не тільки місце, приміщення і перевізник, але потрібні ще й чималий випас і сінокіс.

Готуватися до евакуації Лариса почала восени минулого року.

"Кінець листопада і, мабуть, підходить кінець життя на цьому місці. Обставини ускладнюються", -- писала вона тоді у фейсбуці.

Військові почали тиснути на виїзд, проте Лариса була стурбована станом своїх кіз. Вони були на стадії сукозності, і подорож могла призвести до втрати більшості козенят. Тому вона вирішила не ризикувати і дочекатися січня, коли всі малюки з'являться на світ. У лютому вона вирушила в подорож Україною в пошуках нової оселі, відвідавши Полтавську, Кіровоградську та Черкаську області, але, на жаль, безуспішно.

На початку травня, під час продовження пошукових робіт, російські військові знову здійснили авіаудар по Новохатському, скинувши бомбу. Внаслідок цього трагічного інциденту загинули троє осіб.

Їх викинуло воротами, які вибухова хвиля вирвала з петель. Тоді в новинах повідомляли про знищені сім будинків. Насправді, вся вулиця стала руїнами. Один раз удар був зліва від нас, наступного — справа, але ж наступного разу все могло скластися зовсім інакше, — зауважує Лариса.

Вона була у великому русі. На допис у Facebook, що ферма з Донеччини шукає тимчасовий притулок, відгукнулося чимало людей. Однак, більшість пропозицій стосувалися приміщень, які потребували значних ремонтних робіт.

Я усвідомила, що мені і сину не під силу впоратися з цим завданням. Це було просто надто складно. До зими ми точно не встигнемо. І в один момент мене охопило відчуття безвиході, адже я не знайшла нічого, що могло б хоч трохи підійти, -- ділиться своїми переживаннями Лариса.

Якщо спочатку вона хотіла знайти щось відносно недалеко, то невдачі вели все далі й далі від дому. Спочатку вона рушила вбік Вінниччини і зрештою доїхала до Тернопільської області, де знайшла компромісний варіант і вже була готова домовлятися про переїзд. Але останньої миті все ж вирішила поїхати на ферму під Дрогобичем, яка запрошувала до себе ще в квітні. Ту пропозицію Лариса не розглядала. Їй здавалось, що це надто далеко і невідомо, як тварини перебудуть довгу дорогу. Але ж їй до Дрогобича лишалось якихось 200 км.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової. Кози після переїзду в Почаєвичі

Коли власник "Ферми-ранчо" у Почаєвичах показав приміщення, виявилось, що це і є те єдине місце, в яке вони можуть заїхати і одразу працювати, а не займатися облаштуванням. Лариса нарешті могла трохи видихнути.

Однак знайти місце — це лише половина справи, адже ще потрібно знайти перевізника, і з цим виникають труднощі. Один з водіїв з Житомира відмовився їхати в Новохатське через побоювання. А автомобіль, що вирушив із Запоріжжя, зазнав поломки на шляху. В результаті, на допомогу прийшов перевізник з Харкова, який мав двоярусний скотовоз і успішно доставив усіх кіз одночасно. Фінансування переїзду, що обійшовся в 120 тисяч гривень, забезпечили донори. Лариса сама не змогла б зібрати таку суму.

Найбільше вона переживала за маленьких козенят, які були всього лише тиждень-два від народження. Але вона зібралася з думками, перехрестилася і промовила собі: "Що буде, те буде". Втім, усі кози перенесли подорож без жодних проблем.

— Як стверджують, під час процесу жодна істота не постраждала, — сміється Лариса. — Нам вдалося встигнути на самий крайній потяг. Таке нам пощастило, що я досі не можу оговтатися.

Наприкінці травня Комарська сільська військова адміністрація зробила попередження, що вся територія їхньої громади віднині небезпечна та перебуває у зоні ураження ворожих БПЛА.

Маріуполь. Боривітер. Дніпро. Це оповідь про спасіння та заспокоєння душі через спостереження за птахами.

Триматися до самого кінця.

"Перший рік повномасштабного. Тоді ще була надія на швидке закінчення цього безумства...Сьогодні такого оптимізму немає. Але кози є. Чекаємо на козенята вже від чорної плямистої кізоньки, це буде її перший окоз. Життя не зупиняється, як би важко не було".

(Пост Лариси на її Facebook-сторінці, 18 грудня 2024 року)

Після переїзду до нового місця, один молодий чоловік запитав мене: "Чому наші хлопці мусять віддавати життя за вашу територію?" Я відповів йому: "Вони не вмирають за нашу землю. Більшість нашої землі знаходиться на іншій стороні. Вони захищають свою. Якщо ми дозволимо росіянам просунутися далі, вони можуть дістатися сюди". "Не дійдуть", — переказує цю розмову Лариса.

Ця фраза звучить їй знайомо. Лише два роки тому вона чула її від людей з її села: "Росіяни сюди ніколи не доберуться. Адже навіть німці не заходили в цей куточок. Чи справді вони настільки нерозумні, щоб іти сюди? І стріляти по нас не стануть. Кому потрібне таке крихітне село з однією протяжною та двома короткими вулицями?"

У 2022 році, коли одним із стратегічних об'єктів російського наступу стала Велика Новосілка, Лариса вперше задумалася про можливість виїзду. Проте Курахове залишалося непорушним, і багато людей справді сподівалися, що лінія фронту не наблизиться до Новохатського. Але звичний ритм життя, скільки б ти не намагався його зберегти, поступово зникав на тлі нових реалій. Це нагадує фотографію, яку Лариса зробила в жовтні 2022 року: кози мирно пасуться на ще зеленому лугові, м'які сонячні промені пробиваються крізь хмари, створюючи враження спокійного та ідилічного пейзажу. Але якщо б до цієї картини додати звуковий супровід, то це були б звуки вибухів.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

У початкові місяці повномасштабного вторгнення тварини пережили величезний стрес. Лариса не пам’ятає, щоб коли-небудь спостерігала таку кількість передчасних пологів та викиднів, як у лютому та березні 2022 року. Проте за рік тварини більш-менш адаптувалися до літаків, вертольотів та ракет, що пролітали над їхнім селом.

Через те, що в окупацію потрапили постачальники сіна, ферма мусила підлаштуватись та возити його вже з Дніпропетровської області. Тим часом Лариса забирала до себе кіз у господарів, які виїжджали і просили її: "Візьмеш? Бо віддавати на м'ясо шкода". Лариса не відмовляла і викупила так більше двох десятків тварин. "Війна -- це велика біда для людини, а ще більша для тварини, яка боїться вибухів, гуркоту вертольотів, не розуміє, що відбувається. А найбільше лихо, коли хазяї виїжджають, а козу не можуть забрати з собою, бо це ж не кішка, і не собака", -- писала вона.

Тим часом Лариса не залишала своєї справи — продажу козенят. Вона ще раніше винайшла зручний спосіб: привозити покупцям тварин прямо до їхніх дверей. І так подорожувала, іноді на північ до Києва, а іноді на південь до Миколаєва. Крім того, вона продовжувала виготовляти сири у своїй сироварні, яку з успіхом збудувала завдяки отриманим грантовим коштам.

— Сири ми надсилали як у 2022 році, так і на початку 2023-го. У Київ і Вінницю. Але згодом почали менше доїти кіз. Все ще залишалися в невизначеності — бігти сьогодні чи чекати до завтра. Тож підтримувала їх у напівпродуктивному стані. Роздавала молоко та сир хлопцям на блокпостах. Ті, хто нас знав, приїжджали і забирали, — ділиться Лариса.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

У 2023 році знову виникла потреба в евакуації, коли бойові дії загострились біля Великої Новосілки. Потім ситуація деякий час стабілізувалася. Проте фінансові резерви швидко вичерпувались. Закупівля сіна ставала дедалі важчою. Лінія фронту неухильно наближалася. А минулої осені в сусідній громаді вже стартувала примусова евакуація.

Люди вбивали корів, і коли ми виїжджали, в сусідніх селах вже не залишилося жодної, -- ділиться Лариса.

Дороги зруйновані важкою технікою, і тепер на їх місці залишився тільки гравій з ямами. Узбіччя та посадки захаращені сміттям, яке ніхто не прагне прибрати. Відчувається загальна занедбаність, що навіює гнітючі думки. З часом у селі не залишилось жодного дому з цілим дахом.

Незважаючи на це, Лариса не поспішала залишати рідний дім і до останнього моменту затягувала свій від'їзд. У 2024 році вона навіть придбала ще одну оселю неподалік від своєї ділянки, хоч це і виглядало нерозумно. Вона продовжувала мріяти і складати плани на майбутнє.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

— У нас були всі необхідні умови для розвитку. Громада надала нам просторий випас, і ми спільно планували створити культурне пасовище, щоб уникнути переорювання ґрунту, зберегти природні луки, де це можливо, та засіяти необхідні трави, — ділиться вона.

Вони почали реалізовувати цю концепцію. Тим часом Лариса проходила курси, подавала заявки на гранти і отримувала фінансування. Завдяки цьому вона змогла здійснити одну з своїх мрій — придбати трактор з сівалкою. Це стало важливим кроком до її більшої мети — самостійно заготовляти сіно. У листопаді минулого року вони завершили угоду з придбання техніки та навіть обробили земельні ділянки.

— У селі нас оточували труднощі. Все ще жила надія, що зможемо зібрати урожай. Проте в березні цього року довелося перевезти техніку в більш захищене місце. Я щиро молилася до Бога, щоб встигнути це зробити.

Безумовно, Лариса привезе її до себе в Почаєвичі. Проте це не будуть ті пасовиська та улюблені куточки.

Зображення: надане Ларисою Гуровою.

Пам'ять про місто. "Заплющ мені очі, привези -- і я за запахом впізнаю це місце"

Козы-козы

"Кожного року нові кози, на яких дивлюсь з надією і подивом. Ну як воно таке народилося, як виросло в такі часи. Кози дивні створіння... Моя любов... остання... найдорожча..."

(Пост Лариси на її Facebook-сторінці, 6 липня 2024 року)

З вікна її будинку відкривався безкраїй простір. Поле, поле, тоненька смужка дерев, за нею річка і її протилежний крутий берег, на якому видніється ліс.

-- Це і є свобода, вольниця. А тут я ніби затиснута зусібіч, -- каже Лариса. -- Якщо буде хоч якась можливість, я повернусь у наші степи.

Зображення: надане Ларисою Гуровою.

Її оселя в Новохатському розташована глибоко в стороні від траси. З міцними стінами, дахом з черепиці, що пам'ятає 1908 рік, та давніми горіхами й грушами на подвір'ї, які ніби оберігають цей куточок від зовнішнього світу.

Лариса придбала його у 2009 році. Впродовж кількох місяців вона оглядала різні будинки, але жоден із них не здався їй привабливим. Проте, вона не квапилася, адже для неї найважливіше було знайти саме те, що їй підходить.

Згадав, як тоді навколо нас був сніг заввишки метра. Проте я все ж вирішила запропонувати дочці проїхатися в іншу сторону, в яку ми ще не їздили. Кажу їй: "Перед виборами, напевно, дороги вже розчистили."

Коли вони, нарешті, прибули до Новохатського, і Лариса побачила старовинний будинок, в її серці спалахнула впевненість — він чекав саме на неї.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

Лариса вирушила в нову пригоду, коли почала шукати способи поліпшити своє здоров'я через проблеми зі спиною. Її шлях привів до козиного молока, а згодом і до самих кіз. Першу трійку тварин вона придбала ще в Донецьку. Однак утримання тварин у міських умовах виявилося досить незручним. Тому Лариса першочергово прагнула знайти затишний дім для своїх нових друзів, а вже потім думала про власне житло.

До кінця 2009 року в неї було їх вже 25. Ось тоді вони і назвали своє господарство "Ого-го кози-кози". "Ого-го" -- тому що тварин чимало. А "кози-кози" -- бо саме так їх прикликали до себе і ті слухняно йшли.

Отже, Лариса почала переїжджати між Донецьком і Новохатським. Врешті-решт, вона оселилася у цьому селі в 2014 році, коли змушена була залишити своє рідне місто.

Мої знайомі з Луганщини були залучені до проведення референдуму. Мені добре запам'яталася та сцена, коли я не могла стримати сліз: "Дівчата, ви усвідомлюєте, що ведете країну до війни?" А вони у відповідь: "Ти не розумієш, через два тижні ми будемо частиною Росії, а ти залишишся тут, без нічого". Кожен робить свій вибір. Хтось обирає Росію, а ми зробили ставку на Україну.

І зараз, і тоді її тримали кози. Бо коли ти багато працюєш, то дурні думки в голову не лізуть, каже Лариса.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

В цілому, вона ніколи не мала досвіду в аграрній сфері. Протягом багатьох років працювала в навчальному закладі вчителькою початкових класів, а згодом викладала географію та історію. Проте, чим більше вона заглиблювалася в цю нову для неї діяльність, тим більше захоплення викликали у неї тварини, і ця робота ставала для неї дедалі привабливішою.

"Я постійно повторюю, що кози не менш розумні, ніж собаки, а до всього ще й молоко приносять," -- усміхається Лариса.

Коли мова заходить про кіз, її голос набуває особливої енергії, немов наповнюється радістю. Лариса з захопленням розповідає одну історію за іншою. Вона згадує, як, повертаючись з пасовища, могла одним лише поглядом розділити цапів і кіз. А ще, як одного разу, заблукавши зі стадом, її коза Глаша, почувши прохання: "Глашо, шукай", знайшла дорогу назад.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

-- Коза добре піддається дресуванню. Вона знає свою кличку, розуміє певні команди. Розрізняє, де свій, де чужий. Попри стереотипи це дійсно, здібні створіння, -- каже вона. -- Просто умови, в яких здебільшого утримують кіз, не дають їм розкритися. Бо вони проводять все своє життя на мотузку. А яке життя, такий і розум. Коли ж вони на вільному випасі, коли мають змогу переміщатися, от тоді проявляються. У нас є коза, яку ми врятували. У старих хазяїв її звали Кнопа. Вона весь час стояла прив'язана. А коли зрозуміла, що може вільно рухатися, то довелось переназвати її в Кабанчика, бо стрибала, як ті молоді кабанчики. Мої кози не дуже ручні, вони не так сильно залежать від людини. І мені завжди кажуть, що вони відрізняються, бо розумні.

До свого захоплення Лариса від початку підійшла ґрунтовно. Навіть перед тим, як завести першу козу, майже два роки сиділа в інтернеті і вивчала зоотехнію і ветеринарію. З тих часів у неї залишилось купа списаних нотатками зошитів. Напевно, в Ларисі говорила її педагогічна та філософська освіта.

-- Незалежно від того, чим ти займаєшся, важливо мати глибокі знання та підходити до всього з системним мисленням, -- зазначає вона.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової. Лариса Гурова

Коли Лариса усвідомила, що її захоплення переростає у справжній бізнес, вона вирішила завершити п'ять курсів з підприємництва, а також навчання з фермерства і сироваріння. Проте спочатку у неї була мрія створити оригінальну українську породу кіз. Хоча в Україні кози є, власних порід не вистачає, пояснює вона. Лариса почала свою справу з того, що зібрала стадо місцевих коротковухих "дворових" кіз.

Коли я вперше завела коротковухих котів, відчула неймовірну радість від їх наявності. Поступово я почала працювати над їх покращенням. Для цього шукала відповідні породи, щоб змішати їхню кров з нашими. Наразі я продовжую цей шлях. Українську коротковуху вже впізнають, але їй все ще потрібна більша популяризація.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

З того часу Лариса підготувала статтю, присвячену питанням наслідування короткоухих порід. Вона активно сприяла включенню місцевих кіз до національного класифікатора, в результаті чого виникли такі назви, як українська біла, українська строката та українська коротковуха. Крім того, Лариса модерувала декілька перших в Україні форумів, присвячених козівництву, а нині веде сторінку у Facebook "Кози України", яка налічує 37 тисяч учасників.

Я поступово наближаюся до своєї мрії, роблячи невеличкі кроки. З роками я зрозуміла, що немає сенсу поспішати: сьогодні зробила один крок – чудово, завтра буде ще один. Найгірше – це нетерпіння. Коли ми підганяємо себе і намагаємося досягти швидкого результату, це лише призводить до стресу. Не варто розраховувати на миттєві успіхи. Встановлюєш маленькі цілі, досягаєш їх, потім встановлюєш нові. Важливо фіксувати кожне досягнення і насолоджуватися ним. Це схоже на підйом на гору: іноді потрібно зупинитися, відпочити і обдумати наступні кроки, але найголовніше – продовжувати рухатися вперед.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

Лариса має на меті отримати офіційне визнання для української коротковухої породи. Щоб досягти реєстрації породи відповідно до необхідних нормативів, необхідно виконати кілька умов: розробити стандарти породи, пройти оцінку експертної комісії Мінагрополітики і досягти певної чисельності поголів'я. Наразі йдеться про тисячу особин. Однак, як зазначає Лариса Гурова, козівники планують звернутися до міністерства з проханням знизити цю надто високу вимогу, враховуючи теперішні реалії.

-- Цього року мені буде вже 66. І я розумію, що в мене є ще 10-15 продуктивних років. За цей час маю встигнути залишити Україні українську породу кіз. Я ставлюсь до цього, як до останньої справи мого життя. Якщо зроблю це, вважатиму, що виконала свою місію.

Бандит з очима кольору неба. Крим — Кринки — Київщина: як це — врятувати коня з-під окупації.

Відкрити двері

Одна каструля, одна сковорідка, дві тарілки, дві чашки. Лариса перераховує те, що забрала з собою в Почаєвичі.

-- Виявилось, що так можна жити. А ми витрачаємо життя в гонитві за тим, що в критичній ситуації нам зовсім не знадобиться. І оце все, що ти залишаєш, тягне, тримає, не відпускає.

Другий переїзд дався їй все ж легше: вона вже розуміла без чого можна обійтися. Бо найважливішим було зберегти стадо. Бібліотеку, яку збирала з 19 років, залишила. Як і ящики пряжі -- Лариса дуже любила в'язати. А, приміром, ті самі нотатки із зоотехнії, ветеринарії, журнали з фермерства, взяла. Чотири коробки з аптечкою для кіз теж.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.

І раптом вона починає сміятися сама з себе. Невідомо чому, але витягла з холодильника два магніти: на одному зображені дівчина і хлопець у вишиванках, що обіймаються, а на іншому — козак.

Зараз вони з сином живуть у невеличкій кімнаті, яку їм виділили на фермі, що їх прийняла. Там навіть немає можливості готувати. Тож вони шукають житло для оренди.

Лариса ділиться своїми переживаннями: "Боляче усвідомлювати, що нас часто не визнають жертвами. Замість співчуття чуємо: 'Це донецькі винуваті', 'Ви принесли нам війну'... А про наші села, які були знищені до основи, ніхто не згадує. Центр нашої громади, Комар, постійно під обстрілом, всього в 7,5 км від нас. Російські війська знищують все, що можуть. А коли чую запитання: 'Чому ви не виїжджаєте?', розумію, що багато хто не знає, що таке примусова евакуація. Мого сусіда, старшого чоловіка, вивозили з двома пакетами речей. Як можна починати нове життя в 80 років з таким мізерним багажем? Коли бачу людей, які залишили все, то усвідомлюю, як мені повезло. Я знайшла шлях втечі завдяки друзям і соціальним мережам, змогла вивезти своїх тварин та обладнання. Я ще спроможна працювати, отримую пенсію, слава Богу, в своїй країні. Я не голодую і не залишена на самоті. Громадські організації допомогли мені фінансово під час евакуації. Інакше я б залишилася вдома і, можливо, стала б об'єктом критики. Тому так, я вважаю себе надзвичайно щасливою. Це правда."

В даний момент стадо Лариси перебуває на карантині, відновлюється після переїзду та чекає на можливість вийти на нові пасовища. Їм ще належить адаптуватися до зовсім інших кліматичних умов. Тварини звикли до спекотної та сухої погоди, а тут ситуація зовсім інша: дуже волога атмосфера, і пасовище практично затоплене, розповідає Лариса.

Наступними кроками стане вирощування козенят для їх подальшого продажу. Лариса має надію, що з часом вдасться відновити сирний бізнес. Особливо з огляду на те, що власник ферми, на якій вони оселилися, планує в майбутньому створити сироварню.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової. Кози на випасі у Новохатському

Починати спочатку доводиться у нелегкі для козиних ферм часи. Багато з тих, хто купував їхню продукцію, виїхали за кордон і ринок збуту зменшився в рази.

— Це не лише моє особисте спостереження, — зазначає Лариса. — Наразі я спілкуюся із козівниками в Київській області, і вони висловлюють занепокоєння через значне зниження попиту цього року. Багато ферм, таких як "Козацьке подвір'я", "Золота коза" та "Лісова коза", припинили свою діяльність. Ми продовжуємо працювати, адже не маємо іншого вибору. У нас найбільша кількість українських коротковухих кіз. Якщо я зупиню цю справу, вся наша праця піде в небуття.

Найголовніше, що у неї вистачає оптимізму.

Слід жити з переконанням, що попереду нас чекає безліч захоплюючих моментів. Як говорила моя бабуся: "Не обмежуйся лише спостереженням за вікном. Відкрий двері і поглянь на навколишній світ — там стільки всього незвичайного".

Можливо, Ларисі навіть вдасться реалізувати давню мету і створити громадську спілку жінок-козівників.

-- Ну, може, воно ще якось збудеться, -- каже вона. -- Там було дуже важко мріяти, а тут вже легше. Тут тихесенько.

Але все поступово.

Зображення: з Facebook-сторінки Лариси Гурової.