"Я вважаю себе везунчиком". Історія воїна з позивним "Дід" - Життєві розповіді | Експрес онлайн

Він отримав серйозні травми на фронті, втратив одну з ніг, але тепер активно бере участь у благодійних марафонах і підтримує збройні сили.

Ігор Процюк, уродженець Чернівців, після закінчення школи отримав середню технічну освіту, а згодом і вищу. Досить тривалий час він працював за спеціальністю, займаючись ремонтом на заводі як слюсар. Ігор одружився з Марією, своєю любов'ю. У подружжя було двоє дітей, і вони разом розвивали власний бізнес у торговельній сфері. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ігор, на той момент 57,5 років, став частиною 107-ї бригади територіальної оборони, яка тільки-но почала формуватися.

Отримавши зброю, ми почали патрулювати, у тому числі забезпечуючи охорону важливих об'єктів у місті. Потім наш 92-й батальйон було направлено на Харківщину, де протягом восьми місяців ми виконували завдання на кордоні з Росією, -- ділиться Ігор Процюк, якого побратими прозвали "Дідом" через його вік. -- Мені пропонували стати кулеметником, але враховуючи, що кулемет з боєприпасами досить важкий, вирішили, що я буду стрільцем".

На початку літа 2023 року військовослужбовець разом із товаришами по службі потрапив у район Часового Яру в Донеччині, де вони виконували бойові завдання. Противник постійно обстрілював їх позиції з мінометів, гранатометів та артилерії. "В ніч на 14 липня я мав розпочати чергування, але вирішив вийти на позицію на півгодини раніше. Я побачив, як дорогою до нашого бліндажа пролетіли дві машини без світла — це була наша розвідка, яка поверталася з операції, а за ними слідував безпілотник. І тут почався обстріл," — згадує "Дід". — "Я кинувся в бік, сподіваючись, що моїм товаришам потрібна допомога. Перший вибух пролунав поруч, але я залишився неушкодженим. Однак після другого вибуху я втратив ногу нижче коліна. Незважаючи на сильний біль, я зміг відійти вбік, зрізав бронежилет ножем і спробував накласти турнікет, але не зміг затягнути його належним чином, тому кровотеча не зупинялася." Втрачаючи сили, 59-річний боєць закричав: "Я — "трьохсотий". На допомогу прийшли товариш з командиром, які наклали турнікет і потягнули його до місця евакуації.

Незважаючи на темряву ночі та звуки обстрілів, медевак мчав з неймовірною швидкістю, не вмикаючи світла фар. Воїн втратив свідомість і пам’ятає лише, як у стабпункті з нього знімали форму, після чого почали лікувати рани та зупиняти кровотечу. "Саме завдяки оперативній евакуації я отримав шанс на життя. Це стало моїм другим днем народження," - розповідає Ігор Процюк. Пізніше він опритомнів у реанімаційній палаті лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Спочатку йому не було зрозуміло, чому відсутнє коліно. Лікарі пояснили, що осколки роздробили його ногу, тому довелося провести повторну ампутацію. Крім того, важкопораненому перелили близько двох літрів крові.

15 липня, під час обідньої пори, на річницю весілля, дружина Ігоря отримала телефонний дзвінок від його побратима: "Не хвилюйся." Ці слова одразу викликали в неї тривогу — зрозуміла, що сталося щось погане. "Він не знав усіх деталей, але запевнив, що Ігор живий", — розповідає Марія. — "Я миттєво почала готуватись до подорожі, адже відчувала, що потрібна йому. Мій старший брат вирішив поїхати зі мною." Згодом їм зателефонувала медсестра з Дніпра і повідомила, що Ігоря незабаром переведуть до Вінниці. "Він народився в сорочці," — додала вона на завершення.

"Головне, що він живий," -- з полегшенням промовили рідні та поспішили до лікарні у Вінниці. "Ігор якось запитав: 'Навіщо я тобі потрібен у такому стані?' Я тоді ляснула його по обличчю, щоб він не говорив безглуздостей," -- згадує його дружина. "Марічка завжди була поруч, підтримала мене в найскладніші моменти," -- розповідає ветеран. Тим часом лікарі у Вінниці провели йому ще чотири операції, зокрема на формування кукси. Після цього він розпочав реабілітацію, пересуваючись на інвалідному візку або за допомогою милиць.

У кінці минулого року Ігор Процюк пройшов процедуру протезування в центрі Superhumans. Він досить швидко навчився ходити на новому протезі. "Милиці вже давно залишилися в гаражі, – ділиться 61-річний чоловік з Буковини, якого через другу групу інвалідності звільнили з військової служби. – Вважаю себе щасливцем, адже, хоча й втратив ногу, я все ще можу ходити, займаюся справами на дачі і радію кожній миті поруч із близькими. Я приєднався до колони, що супроводжує наших fallen heroes, "На щиті", і продовжую підтримувати армію. Нещодавно взяв участь у благодійному марафоні, на якому збирали кошти для допомоги".