"Я все одно вирушив би на фронт". Історія Івана Жука, який втратив обидві ноги в російському полоні.

Іван Жук. Зображення з приватної колекції.

"Народився я в Росії, Хабаровський край"

Іван Жук: Я народився в Хабаровському краї, Росія. Мій батько, який, на жаль, вже покійний, був військовослужбовцем, тому моє дитинство до сьомого класу пройшло в Росії. У 1993 році наша сім’я повернулася в Україну. Обидва мої батьки - українці: тато з України, а мама - також українка. Кожного літа ми приїжджали до України, яка мені завжди більше подобалася. Тут тепліший клімат, смачні овочі та фрукти, а також затишний ставочок. Ми оселилися в селі Комарівка Теплицького району Вінницької області. Я пішов до школи в 90-х роках і швидко знайшов безліч друзів. На жаль, чимало з них вже загинули. Я навчався до 9 класу, а потім вступив до Хмільницького ВПТУ, яке тепер називається коледжем, на спеціальність телемайстра, тобто я став наладчиком аудіо-відео та телеапаратури. Я завжди мріяв вступити до Академії прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького, але, на жаль, у батьків не було достатньо грошей для цього, тому я не зміг туди потрапити. Після закінчення училища я пішов на строкову службу в армію в 1996 році і мені це дуже сподобалося. Служив я в бригаді зв'язку в Черкасах, хоча за професією не працював, ставши командиром відділення з ремонту автотехніки. Наприкінці 90-х — на початку 2000-х років почали укладати контракти, і я підписав його, залишившись в Черкасах. У той час я вже був одружений, і ми з дружиною залишилися в Черкасах, де я насолоджувався військовою службою. Мені подобалось носити форму, я здобув чимало відзнак і отримав звання сержанта. У той період я заробляв 320 гривень, з яких 80 йшло на оплату квартири. У 20 років я вже був одружений і мав маленьку дитину, а коли мій контракт закінчився, я не став його продовжувати. В той час багато моїх товаришів на СТО заробляли близько 1000 гривень, тоді як я отримував лише 300. Таке було життя.

"У мене була бронь, а я від неї відмовився"

Родина Івана Жука переїхала до Гайсина, що на Вінниччині. Чоловік влаштувався на роботу на птахофабрику у сусідньому місті. Він і досі там обіймає посаду бригадира. Ще у 2014 році після того, як Росія анексувала Крим та почала вторгнення на Донбас, Іван Жук розумів, що буде велика війна.

Іван Жук: Я вже тоді усвідомлював, що те, що відбувається, не має нічого спільного з "ДНР" чи "ЛНР". Це була справжня війна між Україною та Росією, і я це розумів. Я постійно говорив про це своїм друзям і знайомим, обговорював ситуацію з родинами. Я був впевнений, що нас чекає конфлікт. Дозвольте розповісти, як все сталося. Після нічної зміни я повернувся додому з дружиною, яка працювала в моїй бригаді, я був її начальником. Ми приїхали близько третьої години ночі, повечеряли, коли раптом телефон жінки задзвонив. Вона підібрала слухавку і сказала: "Ваню, почалася війна". Я спершу не повірив: "Війна? Як це?" Але вона підтвердила. Ми швидко включили телевізор і були шоковані почутим – оголосили, що всім потрібно готуватись. Я відразу сказав дружині: "Збирай найнеобхідніше, документи, паспорт. У мене дві машини, я тебе вивезу за кордон". Але вона сказала: "Ваню, давай почекаємо кілька днів. Якщо вороги дійдуть до Гайсина, тоді втікаємо". Слава Богу, вони не підійшли близько. Я вже зрозумів, що виїхати не зможу, тому пішов до військкомату на другий чи третій день після початку конфлікту. Оскільки у мене була хмельницька прописка, в Гайсині мені сказали: "Хлопець, ти тут не потрібен". Я ще раз повернувся туди через кілька днів, і знову почув те саме: "Тобі потрібно їхати в Хмельницький". Коли окупанти відступили від Києва, я трохи заспокоївся. На роботі бригадирам і майстрам видали бронь, адже економіку також потрібно підтримувати. Я заспокоївся, адже вороги були досить далеко від мого дому. На другій зміні, коли я добирався на роботу, мені підійшли з військового комісаріату і вручили повістку. Я відповів: "Добре, забирайте мене". Вони відповіли, що дадуть мені повістку, я пройду військово-лікарську комісію, і просто будуть тримати мене на обліку. Але так не сталося. У мене вже була бронь, але я від неї відмовився, коли прийшов у військкомат. Це сталося у вересні 2022 року.

"У мене є безліч можливостей."

Іван Жук прагнув негайно вирушити на фронт. Його не влаштовували жодні тилові військові позиції, хоча варіантів залишитися в безпеці було чимало. Він жадав з усім завзяттям боротися проти ворога.

Іван Жук: Я потрапив тоді в десантно-штурмові війська, по-моєму 100, якийсь батальйон, коротше, я попав тоді в охорону. Їздив я, виходив, як на роботу. Я вранці поїхав, була розвозка, і ввечері я приїжджав додому. Я там прослужив буквально два тижні. Потрапляю я 179-й батальйон логістики, військ ДШВ, міста Житомир. Прослужив я там десь близько пів року. Я все рвався на фронт, я не хотів бути в тилу, я рвався, щоб перевели мене в бойову частину. Потрапляю я тоді в 46-ту ДШВ. І попадаю, знову ж, в логістику. Я там прослужив теж не дуже довго, може, місця два чи три. Я вже познайомився тоді з бойовими ротними через їдальню, тому що ми їжу там готували, заправка туди-сюди. Я просто підійшов до ротного і говорю: "Забери мене в бойову роту". І я попав тоді вже, кінець 2022-го, в бойову роту в штурмову і відтоді почалась моя служба. Ця рота була на відновленні. Ми ще були під Дніпром, на кордоні Дніпропетровської та Запорізької області, село Григорівка. Ми були там, ми ходили на полігон, там тренувалися. Перший мій виїзд - це було під Мар'їнкою, поїхали, вже ми тримали оборону. Ми тримали оборону, щоб вони не пройшли далі. І подальша вся моя служба пройшла саме під Марʼїнкою. В основному це була оборона території. Але я дуже пишаюся своїм останнім виходом, штурмовим, саме штурмовим, коли ротний приїхав і каже: "Ваню, треба дати їм по повній, вони розстріляли наших хлопців, вони зайняли наші позиції, вони розстріляли наших хлопців". Ми зайшли тоді, не буду точно вам все указувати, шість чоловік нас зайшло. Ми дали їм. І протягом пів години ми відбили наші позиції. Відбили наші позиції. Те, що ми там побачили, трошки було страшно. Тому що наші хлопці, трупи наші хлопців, вони були роздягнені, голі, тоді вони з них знімали речі всі. Вони були босі, вони були голі. І видно, що окупанти наших хлопців просто дострілювали, тому що прострілені всі голови. Я пишаюся тим, що ми окупантів звідти вибили. Правду говорять, що окупанти не знають, що таке унітаз, це дикі люди, мені здається. І ми відбили штурм. Звідти при відході був прильот із "фпвішки", двоє моїх хлопців звідти не вийшло. Тобто, ми вийшли тільки вчотирьох.

Іван Жук. Зображення з приватної колекції.

Полон: росіяни кількома автоматними чергами прострелили йому ноги

У перехоплених радіозаписах окупанти висловлювали своє невдоволення тим, як українські спецпризначенці успішно відстояли свої позиції. Вони стверджували, що такі дії можуть бути результатом лише роботи елітних підрозділів. Ніхто не міг уявити, що один із цих "спецназівців" всього лише півроку тому працював на птахофабриці, займаючись контролем за виробництвом курятини. Незабаром Іван Жук змушений був знову повернутися до того самого фронтового села, де й опинився в полоні.

Іван Жук: На початку бойових дій я вже отримав своє перше поранення в цьому селі, а тепер ми зосередилися на захисті останніх вулиць. Це вже був мій другий прихід після поранення до цього самого села. Це наша територія, і ми намагалися утримувати оборону. Коли ми заходили, нас було 30-40 осіб, а під час виходу на бойові позиції діяли флангові групи, хлопці з позивними "300" і "200". На той момент з нас залишилося всього 8 чоловік, і ми тримали останню вулицю. У селі в нас було дві позиції, і ми усвідомлювали, що потрапили в повне оточення. Хлопцям наказали відступити, але я вирішив залишитися, щоб прикрити їх. Я почув по рації, що нашу сусідню позицію атакують, і туди вже зайшли росіяни. Там був молодий хлопець на ім'я Льоша з Києва, позивний "Кабан". Я повернувся за ним, і, на щастя, він був живий і здоровий. Однак, я потрапив у полон. Ми опинилися в оточенні. Якби я не повернувся за ним, ймовірно, він би загинув, адже був поранений, з серйозними травмами ніг і сильно контужений, не розуміючи, що відбувається. Я привів його на нашу позицію, і ми залишилися вдвох, оточені ворогами з усіх боків. Мені надійшов наказ перейти на запасну позицію, що виявилося маленьким погребом. Нам сказали сховатися там і обіцяли забрати нас увечері, хоча я вже тоді починав усвідомлювати, що нас не врятують, адже вороги були зовсім поруч. Я почав стріляти, коли зрозумів, що вороги перевіряють усі будинки і підвали. Я бився до останнього, знищивши ще двох. Коли прилетіла граната, мені сказали, що або ми здаємося, або нас розстріляють. Я повернувся до "Кабана", який сильно страждав від втрати крові. Тоді ми вийшли з погреба, хоча "росіяни" вже знали про нашу присутність.

Окупантам спало на думку вимагати від полонених увімкнення рацій для прослуховування їхніх розмов. Однак українські військові вже встигли їх заглушити, тож пристрої виявилися бездіяльними. Російські солдати вирішили, що Іван Жук не підкоряється їхнім вказівкам, і внаслідок цього відкрили вогонь з автоматів, влучивши йому в обидві ноги. Оскільки його товариш по нещастю міг пересуватися, його евакуювали з позиції. Іван же, позбавлений можливості ходити, залишався з росіянами в одному окопі ще протягом 12 днів.

Від моменту отримання травми до проведення ампутації пройшло 20 днів.

Іван Жук: Після моєї евакуації я опинився в Донецьку. Мені здається, що тоді я потрапив до рук ФСБшників у підвалі. Це були допити, побиття, електричні шокери, вибиті зуби і поламані ребра. Я провів ще чотири дні в підземеллі. Зрештою мене перевели до лікарні в Донецьку, ймовірно, обласної або центральної, яка тоді називалася 14-ю лікарнею. Там мені провели ампутацію. Я був щасливий, що не всі там були жорстокими. Один лікар сказав мені: "Не має значення, що ти полонений, я – лікар, а ти – пацієнт". Від моменту поранення до операції пройшло 20 днів, це було 20 вересня. Протягом цього часу мені не надавали жодної допомоги. У мене було багато мух, і коли я попросив, щоб мені дали ніж для зняття берців, мені відмовили, сказавши, що вони тримають мої ноги. Я вже не відчував їх і зрозумів, що ситуація погіршується. Врешті-решт, мені надали ножиці, і я зміг зняти берці, які були повні гною. У мене була велика крововтрата, але я не втрачав свідомості. Я сильно хотів пити, та води мені не давали. Я просив хоч кілька ковтків, але безрезультатно. Коли я зняв берці, і вони побачили, в якому стані мої ноги, зв'язалися з командирами і попросили перекис та бинти. Лише через кілька днів мені вперше надали медичну допомогу. Коли я вже потрапив до лікарні в Донецьку, лікар сказав, що якби не личинки, я б не дожив до розмови з ним, адже вони допомогли очистити заражену тканину і запобігли подальшому зараженню.

Мотивація іти воювати у окупантів одна - гроші

Поки Іван Жук перебував з окупантами в окопі, він активно спілкувався з ними на різні теми. Він зазначає, що єдина причина, яка спонукала їх іти на війну, - це фінансова вигода. На його думку, якби в Росії не панувала бідність, бажаючих брати участь у вбивствах українців було б значно менше.

Іван Жук: Вони опинилися без води і їжі. Лише на 12-й день отримали якусь посилку. Хтось приніс рюкзак, і у них з'явилися мівіна, консерви та сигарети. Пам'ятаю, мені дали кілька пляшок води, а також півкружки. Один з них був із Херсона, йому було всього 22 роки. Інший – з північних регіонів, колишній в'язень, "зек". Він підписав контракт, адже його доньці вже виповнилося 16, і їй було потрібно вступати до навчального закладу. У них є така традиція: якщо батько у в'язниці, донька не може вступити. Він прагнув, щоб йому скоротили термін, адже вже відбував покарання тричі. А той хлопець з Херсона потрапив під окупацію. Він пішов на війну, сподіваючись, що як учасник "СВО" зможе уникнути іспитів, адже навчався на моряка. Уявіть собі, він готовий був іти на вбивство, лише щоб не складати екзамени. Він сказав мені одну фразу, яку я ніколи не забуду: "Я поважаю вас за те, що ви боретеся за свою землю". Це також і твоя земля. Проте він вважав себе росіянином. Вони усвідомлюють, за що ми боремося. Більшість людей, з якими я спілкувався, розуміють наші мотиви. У них зазвичай фінансова або інша мотивація. Вони приходять сюди, щоб заробити гроші. Їхнє життя настільки скрутне, що вони готові йти до нас, щоб вбивати людей, просто щоб вижити.

"Мої маленькі 'колесики', як я їх ніжно називав."

Коли Іван Жук прокинувся після анестезії, то дуже злякався. Ніг уже не було, навколо окупанти, які тільки й думали, як болючіше уразити. Згадує, що охоронці в Донецьку, які по-суті своїй українці, знущалися жорстокіше, ніж етнічні росіяни. Після кількох лікарень військовий потрапив у торезьку в'язницю. Перед тим пройшов так зване "попереднє увʼязнення" - 7 днів треба було простояти в камері на ногах. Позаяк Іван Жук не міг стояти, то він сидів. Це єдина поблажка в полоні, про яку згадує чоловік з подвійною ампутацією.

Іван Жук: Ніяких умов не було. Це був барак. Якщо приміщення розраховане на 20 осіб, у нас там було по 40. У мене не було візка, і хлопці носили мене на руках до туалету, щоб я міг помитися та побритися, адже забороняли мати бороду чи довгі волосся. Я ласкаво називав свої "колесики" – так я їх називав. Вони залишилися зі мною там. Один з них, Миша, був із Закарпаття, а інший, Володимир, приїхав із Києва. Вони самі вирішили допомагати мені. Я будив їх вночі. Уявіть собі: опівночі захотів піти до туалету, мені потрібно було розбудити одну людину, яка обходила іншу, і потім вони несли мене туди. Це справжнє братство, реальне братерство. Нічого нам не давали. Коли я вперше потрапив у барак, помітив, що хлопці мають пришиті георгіївські стрічки на своїх бушлатах. Я спочатку подумав, що це якісь перебіжчики. Запитав у них, чому вони носять ці стрічки, і дізнався, що це "Азов". Виявилося, що над "азовцями" знущалися більше, і їх змушували пришивати георгіївські стрічки до одягу.

"Червоний Хрест" навідував їх, але до нас так і не завітав.

Згідно з розповідями Івана Жука, харчування в Торезі виявилося дещо кращим, ніж те, що описують в'язні інших колоній. Це було пов'язано з тим, що на кухні працював один з його земляків. Проте, незважаючи на це, їжа все ж не відповідала стандартам повноцінного раціону.

Іван Жук: Я не буду вам називати прізвище, бо я не хочу підставляти людей. Був чоловік, він з Умані, працював в їдальні. Коли я не ходив, мені приносили їсти. Він старався мені передати більше, як усім, зайвий кусочок хліба, пайку каші, ложку. Я не був голодний, але я ділився. Те, що мені передавали, я все одно ділився з хлопцями. Ми одну пайку хліба, ну, просто кружечок квадратного хліба, ми ділили на десять чоловік. За вісім місяців я один раз тільки пив каву. Це нам хлопці принесли просто трошки тієї кави, ми пів кружечки розбавили її, зварили. І ми випили її на 10 чоловік. Так що оце тут, в Україні, це все дрібниці, а там це навіть золото. Кусочок хліба - це золото. Сигарета - це золото. За сигарету там можна було на зоні купити все, абсолютно все. Там усе мінялося, нам там не видавали нічого. Тобто, в чому хлопці приїжджали з лікарень, то в цьому ми ходили. В основному це лікарня. В лікарні переодягали, давали якісь там цивільні речі І, якщо вони більш-менш хороші, ще не порвані, то вони коштували багато сигарет. Ми сиділи на зоні разом із зеками, там були увʼязнені донецькі. Їх було 60 чоловік, нам із ними не можна було перетинатися, але перетиналися в їдальні. Наші хлопці просто їх просили і вони давали цигарки. До ув'язнених там було більш людське ставлення, тому що в них вже є строк. В них є посилки, вони мали право на посилки. В них йде зарплата, тобто, у них були товарки, приїжджав магазин на колесах, сигарети собі купляли, в нас цього не було. "Червоний Хрест" навідував їх, але до нас так і не завітав.. Волонтери до них приїжджали, до нас не приїжджали. Вони просто казали: "Ви таку саму баланду їсте, як і ми". Тобто, вони нас вважали, що ми такі самі зеки, як і вони. Хоча вони зробили щось погане в житті, їх засудили, а ми захищали свою землю.

Іван Жук. Зображення з приватної колекції.

"Я не відчуваю жалю за втраченими ногами. Я б усе одно обрав шлях боротьби."

У колонії існувала традиція: якщо почали регулярно викликати на допити, це означало, що готують обмін. Через вісім місяців у полоні Івана Жука почали допитувати щодня.

Іван Жук: Мені пропонували залишитися в Росії, запитуючи, чи не хочу я отримати їхнє громадянство. Я відразу відмовився. Це сталося після Нового року. Коли починають викликати на допити, це означає, що ти вже на шляху додому. Чим більше тебе затягують до "штабу", як ми його називали, тим ясніше стає, що скоро ти поїдеш. Моє звільнення сталося несподівано. Просто прийшли, назвали моє прізвище і сказали: "Бери скатку". Скатка - це матрац, ковдра і подушка. Коли я забрав свою скатку, я зрозумів, що мене готують до обміну. Інші хлопці дуже переживали, але всі раділи за мене. Я теж відчував радість, але коли нас привезли в Донецьк до аеропорту, я не знав, куди нас везуть. Я думав, що нас вивозять до Росії на літаку. Ми були з зав'язаними руками і очима, і навіть підняти голову було небезпечно. Коли ж ми доїхали до Гомеля, нам дозволили зняти пов'язки, і я зрозумів, що це вже білоруські військові, тобто я їду додому. Мене посадили в "швидку" і привезли до кордону 24 травня цього року. Коли ми перетнули межу, люди зустрічали нас з жовто-блакитними прапорами. За це варто боротися. Це свобода, це наша нація. Я не хочу, щоб мої діти жили так, як живуть вони. Я хочу, щоб мої діти та внуки мали можливість жити вільно. Я не шкодую про те, що втратив ноги. Якби було потрібно, я знову пішов би воювати. Окупанти – це не люди. Це не люди.

Нині Іван Жук на реабілітації, готується до протезування. Каже, має кілька варіантів свого подальшого життя. Йому уже пропонували здобути освіту психолога і працювати з колишніми полоненими. Інший сценарій, який Іванові подобається більше, - стати військовим інструктором. Він впевнений, що швидко навчиться ходити на протезах, хоч із подвійною ампутацією це робити складніше. Навчиться - зможе поділитися досвідом з іншими пораненими військовими. Тим часом син Івана Жука саме складає вступні іспити - він мріє теж стати військовим і продовжити династію. Батько каже, що прийняв вибір сина і пишається ним.