"Там я відіграю більш важливу роль". Історія сержантки-медсестри Тетяни, яка пережила всі жахи фронту.

У її маленькій сумочці завжди можна знайти дві речі: джгут і шприц. Тетяна вважає їх своїми оберегами. Джгут, який вона отримала багато років тому, подарувала їй мати одного з маленьких пацієнтів з обласної дитячої лікарні — просто за проявлену доброту. Вона зберігає цю річ і донині, вже в ролі сержантки та медичної сестри медичного пункту Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил ЗСУ.

Її шлях у армію не був довгим. З дитинства Тетяна мріяла про військову форму, але життєві обставини привели її у медицину. Після школи вона залишилася підтримувати маму та молодшу сестру, тому обрала професію медсестри. Проте мрія про армію не зникла -- і в 2019 році, коли їй запропонували піти служити медиком, вона не вагалася жодної секунди.

У 2019 році, тільки-но завершивши первинну військову підготовку в Десні, Тетяна вирішила добровільно вирушити до зони Операції об'єднаних сил. Її відправили до села Лозуватка в Старобільському районі Луганської області. Там, на околиці населеного пункту, розташовувався їхній тимчасовий медичний пункт.

Тетяна згадує, що в той час активність бойових дій була нижчою, але завдань вистачало: супроводження військових до госпіталю в Сєвєродонецьку, підтримка місцевих жителів, які зверталися по медичну допомогу, безкінечні перев'язки та ін'єкції. Дівчина завжди була готова прийти на допомогу.

Там Тетяна вперше усвідомила, що таке бути справжнім медиком, адже кожне рішення вона приймала самостійно, без підтримки лікаря. Її практичний досвід у лікарні, в дитячих відділеннях і психоневрологічному диспансері виявився неймовірно цінним.

Після повернення з операції об'єднаних сил Тетяна знову приступила до виконання своїх обов'язків у частині Повітряних Сил, розташованій у Вінницькій області. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вона, як і інші військовослужбовці, мешкала в казармі та виконувала всі функції медсестри.

Коли створювалася Зведена стрілецька бригада, у них знову виникло питання: "Чи є бажаючі приєднатися?". І Тетяна знову відповіла: "Кожен виклик - це можливість".

4 січня 2024 року вона прибула в Зведену стрілецьку бригаду -- і залишається там дотепер.

З листопада 2024 року до червня 2025 року Тетяна виконувала свої обов'язки на Харківському фронті. Їхній медичний пункт працював у складі 82-ї десантно-штурмової бригади.

Тетяна займалася евакуацією поранених. Її команда мала виконувати завдання максимально швидко: всього за кілька хвилин після прибуття броньованого транспорту забрати постраждалого, надати першу допомогу та доставити його до стабілізаційного пункту. Часто це потрібно було робити за 7 хвилин, долаючи ями, вибухи та непроглядну темряву.

-- "Сісти у машину, що трясеться, поставити катетер, знайти вену, коли все підскакує -- це на автоматі. Ти просто робиш свою роботу і молишся, щоб довезти", -- каже вона.

Найтяжче -- коли не встигаєш. Тетяна згадує бійця з позивним "Глово". Вранці він зазирнув до медпункту за ліками, жартував, обіцяв повернутися через два дні, щоб продовжити курс лікування. А вже ввечері був "200".

"Я спілкувалася з ним декілька годин тому. А ввечері його вже не стало... Це найскладніше у цій професії. Це морально вибиває з рівноваги."

У Харківській області вони майже щоночі слухали звук Shahed'ів над головами. Ховатись було нікуди. Часто виходили просто надвір дивитися, як ППО збиває дрони.

Одного разу вибух стався всього за 50 метрів – повністю знищив будівлю, в якій проживали військовослужбовці з іншого підрозділу. Всього за 10 хвилин до удару хлопці вийшли на вулицю – це врятувало їхні життя.

Всі метушилися і вигукували. А я одягала бронежилет, каску, брала автомат і наводила лад у приміщенні. Вони запитували: що ти робиш? Але мені потрібно було хоч якось взяти ситуацію під контроль. У лікаря має бути порядок.

Таня з радістю згадує ті часи, коли хлопці запрошували її покурити, а вона знаходила розраду у вишиванні бісером та смакуючи улюблені цукерки "Ромашка".

Медики на війні -- це не лише про уколи. Вони слухають, заспокоюють, підтримують.

Хтось приходить із високим тиском, хтось -- з розбитим серцем.Хтось -- з осколковим пораненням, а хтось -- із панічною атакою.

Медична сестра каже, що пам'ятає своїх хлопців за прізвиськами. Один з них - Сіменс мав незламний дух попри важку ампутацію обох ніг. Він тоді сказав:

"Зате я того негідника знищив."

"І ми обов'язково досягнемо перемоги," -- сказала вона.

Усі в палаті, які нещодавно були у пригніченому стані, раптово підняли голови. Всі уважно прислухалися до розмови Тані та Сіменса.

Тетяна стверджує, що на її роботі не існує звань.

-- "Генерал чи солдат -- мені однаково. Я дивлюсь на людину, а не на погони".

Саме тому одного разу вона відмовилася колоти антибіотик генералу, поки не зробить пробу на алергію.

"Я працюю в медицині, і саме так мене навчали. Я несу відповідальність за життя, тому не дозволю собі ризикувати."

З часом дівчина виявила, що перед нею знаходився генерал.

У Тетяни -- двоє дітей. Донька вже працює медиком у дитячій обласній лікарні. Син, 13 років, вже вміє надавати першу домедичну допомогу -- мама навчила "про всяк випадок".

Мені не раз ставили запитання: чому твій чоловік не служить в армії, а ти — так? І я завжди відповідала: я там маю більшу користь. Я можу надавати медичну допомогу.

Кожен лікар має свою унікальну фразу, яка підтримує бійців. У Тетяни це вислів про море.

Одного дня до лікарні привезли юнака з серйозним пораненням руки. Поки медик намагався зшити рану, хлопець тихо стогнав від нестерпного болю.

"Я кажу: ну що ж? Ми ж планували поїхати на море. В Одесу чи Маріуполь. Треба ж дожити до цього!"

Згодом він приходив на перев'язки і щоразу виголошував:

-- "Ваше море мене тримає. Я мушу його побачити!".

Для Тетяни медицина є більше, ніж просто робота. Це її стиль життя, глибокий сенс та справжнє покликання.

Їй не до вподоби гучні висловлювання про відвагу.

"Я просто виконую свої обов'язки. Допомагаю людям. Рятую життя. Це те, чим я займаюся."