"Я висадила насіння, а вона доставила його до нашої спільноти": оповідь про двох матерів, які втратили своїх синів на війні - 20 хвилин

* Вони втратили найдорожче -- своїх синів. Але замість того, щоб замкнутися у власному горі, почали виходити до людей і просити про просту річ -- зупинитися на одну хвилину.

Наталія Ліпей стала першою, хто підняв плакат, вшановуючи пам'ять загиблих захисників. Її ініціатива надихнула Олену Палінкаш, яка взяла на себе відповідальність продовжувати цю важливу справу у своїй спільноті.

17 жовтня в Уланові відбулася зустріч, на якій вони мали можливість спостерігати, як зерно пам'яті, що його висівав один чоловік, починає проростати у серцях інших людей.

Мить, що об'єднує безліч життєвих історій.

О дев'ятій ранку 17 жовтня в селі Уланів Уланівської громади зупинилися люди. На пішохідному переході зібралися родини загиблих захисників, небайдужі жителі та представники місцевої влади. У руках вони тримали прапори й банери, нагадуючи про тих, хто віддав життя за Україну. Учасники акції закликали водіїв і перехожих зупинитися хоча б на хвилину, щоб ушанувати полеглих.

Серед учасників заходу перебували дві жінки, яких об’єднувало не тільки спільне заняття, але й найгірша втрата, яку може відчути мати — смерть сина.

Олена Палінкаш -- мама полеглого Володимира Новака, жителька Уланівської громади. Наталія Ліпей -- мама загиблого Віктора Ліпея, яка живе у Жмеринській територіальній громаді.

Кожна з них знає, що таке чекати, любити, сподіватися, а потім учитися жити з порожнечею, яку неможливо заповнити. Та свій біль вони перетворили на дію -- намагаються зробити так, щоб про полеглих не забували серед щоденних справ, поспіху й буденних турбот.

Для когось хвилина мовчання -- звичний пункт ранкового розпорядку. Для когось -- можливість подумати про рідних, яких більше немає поруч. А для матерів загиблих захисників це ще й нагадування про те, що їхні сини віддали життя не для того, щоб суспільство згодом навчилося не помічати їхньої відсутності.

Сьогодні в Уланові люди зібралися з прапорами в руках, схиливши голови, щоб вшанувати пам'ять загиблих. Як зазначила Наталія, деякі не могли стримати сліз. Вона помітила, як тремтіли руки у тих, хто сприймав побачене всім серцем.

Особливо емоційним був момент, коли пролунала мелодія Державного гімну України. Практично всі присутні приєдналися до його виконання.

"Я завжди ціную, коли люди не залишаються осторонь, коли зупиняються, згадують та висловлюють вдячність тим, хто віддав своє життя за Україну," – зазначає Наталія.

Проте ця зустріч мала велике значення також тому, що в Уланові продовжилася історія ініціативи, що колись стартувала з одного плакату та однієї жінки.

Наталія Ліпей: спершу вона з'явилася на сцені одна.

Олена Палінкаш зустрілася з пані Наталією під час зборів родин загиблих, зниклих безвісти та полонених військовослужбовців, що були організовані Вінницьким департаментом військової політики.

Після завершення зустрічі учасники залишилися за чаєм. Наталія розповідала, як їздить містами, виходить на дороги з плакатами й закликає людей зупинятися о дев'ятій ранку, щоб ушанувати полеглих.

Олена уважно слухала і розмірковувала про те, як важливо для родин тих, хто загинув, усвідомлювати, що пам'ять про їхніх близьких зберігається не лише у приватних спогадах, а й в колективній свідомості суспільства.

Своєю наполегливістю Наталія спонукала людей замислитися над ціною свободи та необхідністю пам'ятати тих, хто заплатив за неї найвищу ціну.

Історія її ініціативи бере свій початок з указу Президента України, що оголосив загальнонаціональну хвилину мовчання. Наталія, натрапивши на цю новину, зрозуміла, що важливо не лише усвідомлювати значущість пам'яті, але й діяти. 23 листопада 2024 року вона вийшла на вулицю з табличкою в руках, щоб нагадати людям про тих, хто віддав своє життя.

Спершу була лише одна жінка. Поступово до неї стали приєднуватися інші.

Наталія подорожувала різними містами, виходила на вулиці, зверталася до людей та водіїв. Вона просила їх зупинитися хоча б на мить — не для себе, а для тих, хто вже ніколи не зможе повернутися додому.

Ця ситуація вимагала великої рішучості. Не всі усвідомлювали її значення, не всі реагували на заклики. Проте Наталія не зупинялася і продовжувала діяти, бо була впевнена в необхідності своїх дій.

Одного разу інша мама, яка також пережила втрату сина, звернула увагу на її приклад.

Олена Палінкаш: "Я поцікавилась у неї, яким чином вона це здійснює."

Після зустрічі за чаєм Олена не одразу наважилася діяти. Вона слухала Наталію здаля, а потім підійшла й запитала:

"Як ви це робите?"

Історія цієї жінки справила на Олену таке сильне враження, що вона вирішила також спробувати себе в цьому.

У четвер увечері вона написала допис у Facebook, у якому оголосила, що виходить на хвилину мовчання. У тексті вказала дату -- 4 лютого 2025 -- та час -- дев'ята ранку.

Вона відчувала тривогу. Не була впевнена, чи знайдуться ті, хто підтримає її, чи усвідомлять, чому вона вирішила діяти саме так, чи залишиться наодинці зі своїми думками.

Олена написала відповідні заяви голові Уланівської громади Олександру Гоцуляку та до поліції. Зробила плакат і почала готуватися до першого виходу.

Вона вже не та, що була раніше.

Її підтримали сім'ї загиблих героїв та небайдужі громадяни. Таким чином, була проведена перша хвилина мовчання з блокуванням дороги.

Спочатку не кожен розумів, чому ця акція є необхідною. Дехто ставився до цього із байдужістю. Проте учасники не зупинялися і продовжували вийти на вулиці, адже мали ясне усвідомлення своєї мети.

"Ми прагнули, щоб пам'ять про наших близьких залишалася яскравою, щоб їхні імена не затоптувалися в повсякденності, а їхні вчинки не перетворювалися на простий рядок у новинах," – ділиться своїми думками Олена.

Для неї це більше, ніж просто суспільна акція. Це можливість вшанувати пам'ять свого сина, інших загиблих героїв і нагадати, що за кожним ім'ям у списках полеглих приховано ціле життя — дитинство, надії, мрії, родина та безмежна материнська любов.

Ось чому сьогоднішня зустріч Олени з Наталією набула для неї особливого значення.

"Її приклад став тим імпульсом, що спонукає мене до дій. Вона посіяла насіння, а я принесла його до нашої спільноти. І сьогодні ми разом спостерігаємо, як воно починає розквітати," - зазначає Олена.

Наталія Ліпей -- про людей, які зупиняються, і тих, хто проходить повз

Які емоції ви пережили після візиту до Уланова? Які думки виникають у людей щодо ініціативи хвилини мовчання? Чи помітили ви зміни в їхньому сприйнятті цього заходу?

Наталія Ліпей: "Сьогодні я побачила, як люди зупинялися, щоб ушанувати пам'ять загиблих. У деяких на очах були сльози. Було видно, що одна з жінок, яка стояла поруч із нами, втратила близьку людину. І це дуже відчувалося.

Ніколи не траплялося, щоб хтось із запрошених на хвилину мовчання відмовився зупинитися. Люди піднімалися, тримаючи в руках прапори. Було видно, як у деяких тремтіли руки, адже вони переживали ці моменти всім серцем.

Я щиро дякую Уланівській громаді за те, що люди виходять, нагадують про полеглих захисників і вшановують їхню пам'ять у тиші. Особливо зворушливим був момент, коли лунав Державний гімн України. Його співали практично всі присутні.

Для мене надзвичайно важливо спостерігати, як люди не втрачають чутливість, зупиняються, зберігають пам'ять і висловлюють вдячність тим, хто пожертвував своїм життям заради України.

Які почуття вас охопили, коли ви дізналися, що Олена Палінкаш, мати загиблого Володимира Новака, підтримала вашу ініціативу та влаштувала хвилину мовчання в Уланові? Яке значення для вас має спостерігати, як те насіння пам'яті, яке ви посіяли, починає давати плоди в маленькій спільноті?

Наталія Ліпей: "Це відчуття складно описати словами. Я – мати загиблого захисника, і вона також є мамою загиблого героя. Я – мама Віктора Ліпея. У цій жінці я вбачаю продовження своєї місії – бачу, як посіяне нами зерно пам'яті починає проростати і зміцнюватися."

Завдяки цим ініціативам наші хлопці залишаться в пам'яті. Люди не лише згадуватимуть їх, а й усіх героїв, які пожертвували своїм життям заради України. Це має для мене велике значення.

Водночас надзвичайно прикро спостерігати, як люди просто ігнорують все це. Ти звертаєшся до них: "Зупиніться, давайте віддамо шану тим, хто віддав своє життя. Давайте висловимо їм вдячність за їхню відвагу й захист". Але деякі вважають, що це їх не стосується, і продовжують йти далі, не зупиняючись.

Це не так. Кожен із нас має зв’язок із цією війною. Навіть якщо у твоїй сім'ї немає тих, хто бере участь у бойових діях, або серед загиблих, серед твоїх сусідів, знайомих, однокласників чи їхніх дітей завжди знайдеться хтось, кого війна зачепила.

Тож я звертаюся до всіх: давайте вшановувати пам'ять тих, хто віддав своє життя, і висловлювати вдячність нашим героям, які тепер є частиною Небесного війська, ставши нашими справжніми ангелами. Вони заслуговують на те, щоб ми не лише у святкові дні чи в моменти пам'яті згадували про них, а робили це щодня, хоча б на одну хвилину.

Коли пам'ять перетворюється на колективну справу

Після першої акції в Уланові Олена почала помічати зміни. Люди зупиняються, схиляють голови, долучаються до вшанування полеглих. Для неї це свідчення того, що зусилля мають сенс.

"Я відчуваю неймовірну радість, коли бачу, як ставлення людей до хвилини мовчання трансформується. Вони зупиняються, нахиляють голови і приєднуються до вшанування загиблих захисників України. Це свідчить про те, що наші зусилля не є даремними, адже пам'ять має здатність об'єднувати людей і змінювати суспільство", -- ділиться Олена.

Вона вдячна Наталії за її відданість, наполегливість і велике серце. За те, що та не втомлюється нагадувати людям про важливе й сіє зерно пам'яті в кожному місті, де буває.

17 жовтня 2026 року в Уланові відбулася зустріч двох жінок. Одна з них колись вийшла на вулицю з табличкою, оскільки не могла прийняти думку про те, що пам’ять про загиблих може зникнути. Інша, дізнавшись про її історію, знайшла в собі сміливість і привнесла цю ініціативу у свою громаду.

Тепер вони знаходяться поруч один з одним, спостерігаючи, як до них підходять інші.

Це не свідчить про те, що біль матерів зменшився. Жодна акція не зможе повернути їм синів, не знищить пережитого горя і не заповнить тієї порожнечі, що залишилася після втрати. Проте в цій колективній справі є шанс перетворити любов до своїх дітей на щось, що виходить за межі окремої родини.

На вулиці, де зупиняються перехожі, пам'ять перетворюється з індивідуальної на колективну. Вона стає спільним обов'язком — перед тими, хто загинув, перед їхніми близькими та перед державою, за яку вони віддали свої життя.

Хвилина тиші триває всього 60 секунд. Але за цим коротким моментом приховані безліч життів, мрії, які залишилися нездійсненими, материнська любов і та велика ціна, яку Україна заплатила за свою незалежність.

І, мабуть, найголовніше в цій розповіді — це те, що пам'ять має здатність розквітати. Вона передається від особи до особи, від однієї спільноти до іншої. Допоки є ті, хто готовий вийти з плакатом, інші — зупинитися, а хтось — вести за собою, імена загиблих не зникають у мовчанні.

Вони залишаються в нашій пам'яті, і те, що ми робимо щодня, допомагає нам зберегти їх у серці.

Можливо, вам буде цікаво:

Додайте 20 хвилин до обраних джерел у Google.