Хірург з 59-ї бригади: "Ми використали чотири турнікети. Вся ситуація була вкрита кров'ю. Працювали з максимальною швидкістю."

Сергій Блажко розповідає про найглибші переживання під час війни, свої сентиментальні моменти та причини, чому враховує думки молодших колег.

38-річний капітан ЗСУ Сергій "Бугор" Блажко, який очолює евакуаційно-сортувальне відділення медичної роти 59 окремої штурмової бригади в складі Сил безпілотних систем, поділився своїми думками в інтерв'ю для Mind. Він розповів про свої heroic вчинки під час порятунку дітей, пояснив, чому обрав шлях служби в Збройних Силах, а також згадав про один з найскладніших моментів своєї служби. Сергій також поділився своїми нічними переживаннями та висловив свої думки про основні виклики, які стоятимуть перед Україною після завершення війни.

Що спонукало вас обрати шлях медика?

- Апріорі був зацікавлений медициною. Людське серце завжди приваблювало, хотів оперувати саме цей орган. Коли закінчив дев'ятий клас, перевівся до спеціалізованого ліцею з поглибленим вивченням наук, дотичних до медицини. Літню практику проходив у відділенні ендоваскулярної кардіохірургії у Хмельницькому, звідки я родом. Медичний університет уже закінчував у Вінниці.

На п'ятому-шостому курсі потрапив на заняття з дитячої хірургії, де мав щанс побачити по-справжньому ювелірну роботу у виконанні професора Василя Погорілого - надзвичайно ерудованого професіонала, який зацікавлений ділитися досвідом.

У 2010 році, у віці 23 років, потрапив до Вінницької обласної дитячої лікарні. Дуже хотів практикувати. "Науковий" шлях не "спокушав", бо там у пріоритеті теорія.

Яка подія з довоєнного періоду найбільше запам'яталася вам?

- Дівчинка трьох-чотирьох рочків. До лейкозу додався некроз товстого кишківника. Тривала операція. Хімієтерапія, наслідки якої виходять через кишківник, виведений на живіт. Можете уявити: кал тече разом з хімією, і "роз'їдає" всю шкіру. Маленька дитина, двомісячне лікування важкого стану - на цей період ти її не знеболиш. Згодом передали пацієнтку гематологам. За кілька років було надзвичайно приємно побачити дівчинку здоровою, з довгим кучерявим волоссям замість того, яке дитина втратила під час хімієтерапії.

Дуже важко було на початку великої війни. До Вінниці перевезли онкохворих дітей із Києва, Сум, Херсона, Маріуполя. Періодами було 24 онкодитини у стаціонарі. Це вчетверо більше, ніж до 24 лютого 2022 року. Облаштовували місця в підвалі на базі медичного університету. Так тривало вісім місяців. Після цього я мобілізувався до лав ЗСУ.

- Що вплинуло на ваше рішення?

- Маю знайому, лікарку-гематолога. Симпатична дівчина, яка пішла на війну без жодного досвіду. Одразу на "нуль", бойовий медик. На початку регулярно телефонувала, просила консультації. Далі - рідше, бо набуває навичок. Під час одного з вибухів вона летить 20 метрів, врізається спиною в дерево. Купа дрібних переломів, тріщини хребта. Раджу їй списатися. Вона категорично проти - у жодному разі, хочу до хлопців.

Цей момент справив на мене сильне враження. Я усвідомив, що не можу залишатися в тіні. Тому вирушив до територіального центру комплектування. 13 вересня 2022 року я розпочав навчання на офіцерських курсах. Мені потрібно було підтвердити звання молодшого лейтенанта, яке я здобув після завершення військової кафедри багато років тому.

Завершив навчання. Призначили до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Спочатку перебував на постійній базі, а згодом нас "перекинули" в зону бойових дій. Приєднався до екіпажу на "еваці". Це чудова команда, і я ніколи не відчував себе офіцером. Скоріше, я був другом і колегою.

Численні виїзди та травмовані. Стабілізаційний центр у той час розташовувався в Селидовому. Час, необхідний для доїзду, був доволі значним. Іноді доводилося евакуювати до 12 бійців – на щастя, в основному з легкими пораненнями.

Згадую випадок, коли привезли пацієнта з подвійною неповною ампутацією нижніх частин обох ніг. Крім того, у нього були пошкоджені судини на руках. На військовослужбовця наклали чотири турнікети. Усе було в крові. Ми працювали максимально швидко. На щастя, це сталося на початку великої війни, коли дрони ще не переважали. Ми встановили шину і забезпечили венозний доступ. У той час для транспортування не було достатньо крові, тому використали фізіологічний розчин. Тиск підвищився, і боєць почав говорити. Ми доставили його в стабільному стані.

Найбільш трагічний випадок – наш товариш на позивний Горинич. Він також є медиком і перебував на бойовому посту. Його діагноз – серцева недостатність. У нього синіла вся верхня частина тіла: голова, шия, ключиці. Він прибув до нас у стані клінічної смерті. Якщо "качати" – живе. Якщо зупинитися – кінець.

Реанімаційні заходи тривали півтори години. Нічого не допомогло.

Яка основна мета діяльності бойового медика?

Всі медики, які працюють на передовій, отримали назву бойових медиків. Проте, це не зовсім коректно. Бойовий медик не завжди має спеціалізовану освіту. Він пройшов курси тактичної медицини, що дозволяє йому виконувати такі завдання, як накладення турнікета або встановлення повітроводу.

Чи ви щасливі на своєму робочому місці?

Завжди є можливість для покращення. Я також усвідомив, що до нас приходять молоді спеціалісти з енергією та новими ідеями. Наша команда досить ефективно організувала роботу: у нас є транспорт, засоби зв’язку, мобільний стабілізаційний пункт та висококваліфіковані хірургічні групи.

Мої ідеї потроху вичерпуються. Не бачиш, який напрям розвивати далі. У цій рутині ти починаєш буксувати. Факт, який треба визнати. І, коли приходять люди, які пропонують зробити в інший спосіб, ти запалюєшся і відповідаєш: "О, друже, давай".

Ви займаєтеся ліквідацією ворожих військових?

Досить часто трапляється. Я усвідомлюю, що він прибув на нашу територію, щоб знищувати українців. Але, як лікар, я маю виконувати свій обов'язок понад усе. Одного разу до стабпункту доставили росіянина. Ми його перевдягли та обробили рани. Він відреагував: "Боже, свої в Авдіївці це робили в гаражах, а тут так зручно!"

Я не спілкуюся з росіянами. Мені не цікаво слухати їхні виправдання про те, що вони в Україні нібито випадково опинилися.

Чи є ви особою, схильною до сентиментальності?

- Тільки після роботи. Під час неї просто не можу собі це дозволити. Бо якщо сьогодні буде менше поранених, то завтра більше. Втома накопичується. Особливо гостро вона відчувається, коли курсує інформація про перемовини та швидкий мир. Це дуже хитає психіку. Ти починаєш вірити, що все швидко закінчиться, і від цього голова починає "плисти".

Можливо, це відлуння того, що доводилося бути на межі життя та смерті. Коли стояли в Селидовому - вгатили з "Іскандера". Завжди думаєш: ти встигнеш стрибнути і сховатися. Нічого подібного - тебе просто несе ударною хвилею.

Мені бракує спокою. Не впевнена, чи зможу знову зайнятися дитячою хірургією. Війна справляє свій вплив - почуваєшся більш агресивним. Я теж не є винятком. Через це важко налагодити контакт не лише з дітьми, а й з їхніми батьками.

Коли настане час завершити всі справи, я мрію про те, щоб заснувати сім'ю і знайти своє місце в Вінниччині або Хмельниччині. Разом з коханою ми б подорожували, відкриваючи нові горизонти.

Чи зробила війна вас більш витривалими?

Більш швидко та ефективно. Я займаю керівну позицію і здобув навички управління командою. Моя основна мета - налагодити роботу евакуаційного підрозділу. Більшість часу я проводжу на стабілізаційному пункті, виконуючи обов'язки хірурга.

Але водночас весь механізм має функціонувати як годинник. Пораненого з машини у стабпункт повинні доставити максимально швидко. Кожен медик зобов'язаний знати, де лежить потрібний інструмент, і миттєво починати роботу.

Моя філософія: кожен момент, що має потенціал для покращення, варто вдосконалити.

- Якою буде головна проблема України після війни?

Вкласти всі виділені кошти у правильні напрямки. Це дозволить нам повернути наших співгромадян, які залишили країну після 24 лютого 2022 року. Також ми зможемо залучити чимало іноземних туристів. Багато людей бажатимуть відвідати регіони, де відбувалися найжорстокіші бої XXI століття.