"Українцям варто бути обережними з будь-якими заявами про визволення."
Якщо зараз у складі ЗСУ воює понад 70 тис. жінок, то століття тому такий досвід тільки зароджувався. Українські жінки воювали у складі різних армій в період Першої світової війни та національно-визвольних змагань XX ст. Про участь жінок в Легіоні Українських січових стрільців та Українській галицькій армії трохи відомо, а про воячок армії УНР взагалі мало інформації. А там також були офіцерки, розвідниці. Крім того, багато жінок були у владі УНР. Про них розповіла кандидатка історичних наук Тетяна Швидченко на лекції, яку організував Центр гендерної культури. ZAXID.NET тезово переказує основне.
У кінці XIX століття в Європі почали зароджуватися феміністичні рухи, і Україна не стала виключенням. Українські жінки не лише відстоювали свої права, але й активно підтримували ідею відродження української державності. Безпосередня участь у боротьбі стала логічним продовженням. У 1914 році українські жінки вперше в історії долучилися до війська.
У той період жінкам офіційно заборонялося брати участь у бойових діях, проте багато з них ставали добровольцями, змушеними маскуватися під чоловіків або ж формально виконувати ролі медсестер. Серед них були і старшини, і військові, які виконували завдання на рівні з чоловіками, навіть використовуючи чоловічі позивні. Жінки в армії виконували різноманітні функції: стенографісток, телефоністок, референток, перекладачок, медиків, працювали на польових кухнях, займалися розвідкою та кур'єрськими службами, а також займали бойові й командирські позиції, отримуючи нагороди за свою службу. У складі уряду Української Народної Республіки жінки також займали важливі посади, були активними учасницями патріотичних організацій, депутатками та делегатками.
Чоловічі альтер ego військових УНР (зображення з презентації Тетяни Швидченко)
Більшість жінок, які вирушили на фронт, мали вищу освіту та походили з знатних родин. Вони стикалися з необхідністю знаходити спільну мову з чоловіками в армії. Ці жінки виконували різноманітні функції, проте офіційно їх оформлювали на традиційні жіночі посади, переважно як сестер милосердя. Інколи в армійських документах їх зазначали як "козачок", - зазначає дослідниця.
Сестри-жалібниці - це медсестри, помічники польових лікарів, але виконували функції не лише медичного персоналу. Там, де не було капеланів, вони працювали психологинями, підтримували поранених вояків, проводили з ними бесіди.
Тетяна Швидченко зазначає, що відсутня загальна статистика щодо жінок, які служили в армії Української Народної Республіки. Вона підкреслює, що єдиною жінкою з офіцерським званням була Христина Сушко.
Вона отримала європейську медичну освіту і володіла кількома іноземними мовами, що значно сприяло її подальшій діяльності на благо України. Як військова лікарка 6-ї січової дивізії армії УНР, вона відіграла важливу роль у медичному забезпеченні. Її другим чоловіком став полковник армії УНР Роман Сушко. Проте, її життєпис досі залишається недостатньо дослідженим.
"Існує підтверджена інформація про її шлюб з російським князем Долгоруким. Також висловлюється версія, що вона могла бути етнічною росіянкою. Проте це ще не остаточні дані, ми продовжуємо розслідування", - зазначає Тетяна Швидченко.
Старшина Української Народної Республіки Христина Сушко, зображена в формі поручика та в повсякденному одязі (зображення з презентації Тетяни Швидченко).
Серед воячок УНР багато було представниць з Криму та всіх регіонів України. І це ще раз підкреслює соборність України, що всі разом боролися за свою незалежність. Часто навіть неетнічні українці приймали українську ідентичність і ставали за волею вибору українцями.
Тереза Алмазова (Кохель) — дружина Олекси Алмазова, служила сестрою-жалібницею. Вона походила з етнічних німців і з'явилася на світ у Харкові. Тереза приєдналася до Чорноморського полку, а згодом і до окремого кінно-гірського гарматного дивізіону, очолюваного полковником Олексою Алмазовим, з яким познайомилася та згодом вийшла заміж. Вони разом служили в армії Української Народної Республіки до самого кінця.
Харитина Пекарчук - кримчанка, етнічна полька, яка виросла в Сімферополі і в 15 років прийняла українську ідентичність. Вона розлучилася з першим чоловіком за те, що він пристав до більшовиків. А з другим чоловіком, старшиною УНР Іваном Пекарчуком, була у всіх боях.
"До 1917 року, перебуваючи в Криму, вона активно займалася громадською діяльністю і в своєму щоденнику висловлювала прагнення продемонструвати, що серед українців є жінки-патріоти, готові боротися за свою землю зі зброєю в руках. Вона була переконана, що ми зможемо сформувати своє військо. І вона дотрималася своїх обіцянок: долучилася до українізації перших полків української армії, які були сформовані з колишніх підрозділів імператорської армії Росії, та особисто стала частиною збройних сил Української Народної Республіки", - зазначає Тетяна Швидченко.
Орден Залізного Хреста можна перефразувати як "Залізний Хрест".
Харитина Пекарчук вважається однією з п'яти видатних жінок-істориків, які брали участь у знаковому Першому зимовому поході — одній із найуспішніших військових операцій армії Української Народної Республіки. Вона пройшла весь маршрут цього походу і стала першою жінкою, яка була удостоєна української державної бойової нагороди в XX столітті — "Залізного Хреста за зимовий похід та бої".
Харитина Пекарчук використовувала псевдонім "Степан Книшенко". "З нею пов'язана цікава історія: під час проживання на Вінниччині вона орендувала квартиру у офіцера, у якого було двоє дочок. Ці дівчата вважали, що перед ними чоловік на ім'я Степан, і були ним дуже захоплені, навіть намагалися з ним flirtувати. Харитина робила все можливе, щоб не видавати своє справжнє обличчя", - ділиться Тетяна.
Численні українки виконували роль розвідниць і зв'язкових, проте відомостей про їхню діяльність залишається обмаль, адже ця робота була дуже секретною та ризикованою. Часто це були студентки та вчительки, які переодягалися в селянські одяги, щоб потрапити в зону бойових дій, куди чоловікам добратися було складніше.
"Тетяна Швидченко ділиться: 'Жінкам було простіше проходити через контрольний пункт, адже чоловіків завжди затримували для ретельної перевірки їхніх речей. Натомість жінок, особливо якщо вони виглядали як селянки в хустині з кошиком, часто навіть не помічали. У той час як їх ігнорували, вони продовжували свою працівницьку діяльність.'"
Відомо про зв'язкову загону Якова Орла-Гальчевського Ольгу Битинську. Катерина Забілло - одна з наймолодших жінок, які потрапили до армії. Вона пішла до війська під виглядом юнака Костя в 15 років, а згодом стала дружиною розвідника УНР Миколи Забілло.
Деякі жінки брали участь у боротьбі не в складі регулярних військ української армії, а у формуваннях повстанського руху. Однією з таких захоплюючих історій є розповідь у романі Василя Шкляра "Маруся", в якій йдеться про 17-річну Олександру Соколовську. Вона стала на чолі повстанців після того, як більшовики вбили її братів. Жінки активно підтримували українське підпілля разом із чоловіками в Холодному Яру. Ганна, дружина одного з отаманів цього регіону, Петра Чучупака, вишила прапор на чорному полотні, оздоблений сріблом, з написом "Воля України або смерть", який вона зберігала в найскладніші часи для повстанців.
Після падіння Української Народної Республіки всі, хто залишився в живих, опинилися в еміграції. Багато з них здобули вищу освіту за кордоном, а деякі навіть захистили дисертації. Вони не зупинилися на досягнутому, продовжуючи працювати на благо України. Емігранти підтримували зв'язки з співвітчизниками, активно брали участь у громадському житті в діаспорі, піклувалися про ветеранів українських армій і долучалися до жіночих ініціатив.
Сучасна медичка та сестра милосердя УНР (відтворення Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ Збройних Сил України)
Письменниця Харитина Кононенко була учасницею Української революції в Києві, співпрацювала з ОУН, за що її розстріляло гестапо. У в'язниці вона сказала жінкам: "Українцям не слід вірити жодним визволителям. Свої права ми повинні здобувати самі. Багато з вас загине. Але хто виживе, має розповісти, як інші мучились і загинули за Україну".