"У двадцятому столітті українець став синонімом смерті". Богдана Матіяш розмірковує про відчуття неповноцінності, роль книг у часи війни та непомітні виклики російськомовних.

Відома авторка, перекладачка та літературна критикиня Богдана Матіяш висловлює думку, що питання російськомовних українців в Україні є набагато складнішим, ніж ми могли б подумати. Тотальна русифікація, що здійснювалася радянською владою протягом майже ста років, принесла очікувані наслідки. Голодомори, репресії та систематичне залякування залишили глибокі рани в душах цілих поколінь.

В ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA Богдана Матіяш розповіла про боротьбу своєї родини за право спілкуватися українською мовою. Вона також закликала не зосереджуватися на тих, хто досі не перейшов на державну мову, навіть у часи великої війни. Які помилки допустила українська влада після проголошення незалежності в 1991 році? Чи є моральним насолоджуватися життям і читати поезію, коли людські життя продовжують гинути? Які книги, на думку письменниці, повинні обов'язково бути в українських бібліотеках? Про ці та інші важливі питання читайте далі.

- У Львові вперше відбувся міжнародний поетичний фестиваль "Земля поетів". Відома українська акторка у пості на Facebook написала, що один відвідувач ресторану при готелі, де на час проведення заходу зупинилося дуже багато творчих людей, прирівняв його [готель] до будинку "Слово". Які у вас думки з цього приводу та й взагалі враження від фестивалю?

Відверто кажучи, мені не хочеться пов'язувати готель, де зупинялися учасники фестивалю, з будинком "Слово". Адже ми знаємо трагічну історію його мешканців — письменників епохи Розстріляного відродження. Ця аналогія виглядає досить моторошно й сумно. Я проживаю в Биківні, Київ, і багато хто знає це місце завдяки биківнянським могилам, де знайшли спочинок близько трьохсот тисяч закатованих у 1930-х роках, серед яких був і поет Михайль Семенко, який теж мешкав у будинку "Слово". Я відвідала Харків лише одного разу, і переважну частину дня провела в компанії Сергія Жадана. Одним із місць, які він мені показав, був цей відомий будинок — символ дуже сумної культурної спадщини міста, який харків'яни пам'ятають з тривогою.

Я не впевнений, чи в нашому світі існують подібні практики, коли письменників розміщують в одному будинку, який має сотні квартир та сімей. Це нагадує методи тоталітарної системи, де все підпорядковано тотальному нагляду. Письменники — це креативні особистості, які, спілкуючись один з одним, можуть обмінюватися думками, іноді вживаючи алкоголь, і не завжди контролюючи свої висловлювання. Хтось обов'язково може висловити щось зайве, що стане причиною для негайної реакції. Енкаведисти можуть прийти за одним, але страх охоплює всіх, адже ніхто не знає, хто стане наступною жертвою "чорного ворона"...

Будинок "Слово" нарешті здобув популярність серед широкої аудиторії, адже тепер про нього дізнаються не лише філологи та письменники, а й глядачі кіно. Тепер учні мають нові шанси вивчати літературу через персонажів захоплюючих фільмів, а не лише через нудні та застарілі підручники.

Фестиваль "Земля поетів" став святом життя, незважаючи на біль, травми та втрати. Серед учасників були поети-військові, деякі з яких мусили зібрати всі сили, щоб вийти на сцену та читати свої вірші. Під час фестивалю деякі з них отримали сумні новини про загибель своїх побратимів. Не всі військові поети змогли приїхати на подію. Поет Артур Дронь напередодні отримав поранення і опинився в лікарні, де його прооперували. В їхній групі було п'ятеро людей, з яких двоє загинули, а інші отримали поранення.

Звісно, є люди, які критикують письменників за те, що під час війни вони організовують публічні заходи, зокрема фестивалі. Нещодавно мені написав незнайомий чоловік, запитуючи, як можна мати таке черстве серце, щоб читати навіть найпрекрасніші вірші під час війни. Я нічого не відповіла, адже сама не раз ставилася до цього питання з моменту повномасштабного вторгнення. Але згодом я усвідомила, що багато наших письменників гинуть на фронті. Хтось із них, як Володимир Вакуленко, загинув як цивільний у окупованому Ізюмі, а Вікторія Амеліна стала жертвою російської ракети в Краматорську. Невдовзі ми проводимо вечори пам'яті, читаємо їхні твори, адже під час війни наша місія полягає в тому, щоб зберегти їхню пам'ять та культурну спадщину.

Проте, якщо ми будемо реагувати лише на трагедії, коли хтось втрачає життя, і лише тоді почнемо публічно озвучувати чиюсь творчість, це призведе до невиправної ситуації. Ігор Мітров, військовослужбовець, влучно зауважив: "Там, де згасає українська поезія, замовкають гармати, і туди незабаром прийде русскій мір". Які ж наслідки приносить Росія у тих регіонах, які вона окупує? Вона руйнує українські бібліотеки, знищує книги, мозаїки, пам'ятники та інші культурні цінності. На територіях, що залишилися під контролем, ракети та дрони обрушуються на архітектурні пам'ятки, школи та друкарні.

Тому, з одного боку, сторонній спостерігач може сприймати фестивалі, виступи в певному сенсі як бенкет під час чуми, а з іншого боку, наші виступи, голоси є частиною українського опору.

Наші діти переживають унікальне дитинство, яке не повториться. Малюки, що з'явилися на світ під час війни, не можуть зупинити час і сказати: "Я буду гратися через п'ять років". Батьки, усвідомлюючи це, намагаються створити для своїх дітей свята, підтримуючи в їхніх серцях хоча б частинку радості, навіть якщо вона переплітається з горем.

Мене дуже вразило, що серед присутніх на вечірці напередодні фестивалю був Ярослав Базилевич, який нещодавно втратив родину. Я схиляюся перед його мужністю. Не знаю, скільки зусиль йому коштує виходити до інших, не замикатися в своєму горі. Людина приходить туди, де знає, що буде музика, буде радість зустрічей інших. Як йому було це спостерігати? Але його присутність була свідченням того, що життя має перемагати смерть і, можливо, відповіддю на закиди тих, хто запитує, навіщо влаштовувати фестивалі. Ми мусимо жити.

Цей фестиваль мав величезне значення, оскільки його ініціаторка Мар'яна Савка змогла зібрати людей різного віку. Найстаршим учасником, безсумнівно, був Ігор Калинець. Впевнений, для багатьох було важливо бачити його на сцені...

На тій же сцені ваш чоловік Костянтин Москалець (поет, перекладач та автор знаменитої пісні "Вона", яку виконали "Плач Єремії". - Ред.) разом із композитором і співаком Віктором Морозовим почали виконувати відому пісню "Вона", якій цього року виповнилося 35 років. Проте вже після першого куплету Москалець залишив сцену (як з'ясувалося пізніше, він просто відступив убік і залишався на сцені протягом усього концерту. - Ред.). Склався певний образ сором'язливої людини. Можливо, саме ця сором'язливість пояснює, чому ваш чоловік уникає давати інтерв'ю?

Ні, Костянтин — це надзвичайно різнобічна та обдарована особистість. Він розпочав свою музичну кар'єру в молодому віці, створюючи пісні та виконуючи їх під акомпанемент гітари; його дебют як поета відбувся ще в шкільні роки. Після цього він багато років мандрував у складі театру-студії "Не журись!", виступаючи як в Україні, так і за кордоном. Проте, зрештою, зрозумів, що неможливо поєднувати всі ці заняття одночасно, адже фізичних сил не вистачає на те, щоб писати, відвідувати концерти та бігти на репетиції. У середині 1990-х років мій чоловік свідомо обрав відмовитися від сцени, вирішивши зосередитися на більш глибокому та серйозному письмі.

Отже, справа не в сором'язливості, а в усвідомленому рішенні: працювати за письмовим столом. Якщо і виходити десь, то лише для того, щоб насолодитися поезією, а не брати участь у дискусіях чи публічних бесідах; це йому не до вподоби. "Якщо вам цікаво почути мої думки, я просто сяду і запишу їх".

На фестивалі пісня "Вона" стала фінальною, а до цього Віктор Морозов разом з колегами-музикантами виконував композиції Костянтина з двох альбомів: "Армія світла" та "Треба встати і вийти". Це була дещо театралізована вистава, в якій Костянтин мав з'явитися на сцені і пожартувати про те, як забув слова. Проте музиканти не залишають публіку без розваг (посміхається). Мій чоловік співає вдома для близьких, але, на щастя, є ті, хто приносить його музику на сцену. І навіть той один куплет, який він виконав, я вважаю справжнім подарунком для всіх, хто був присутній (посміхається).

Костянтин Москалець, подібно до вас, витрачає чимало часу на літературну діяльність. Як вам вдається поєднувати це з повсякденним життям?

- Насправді складність побуту не залежить від того, творча людина чи ні. Думаю, що всі шукають компромісів, і розумні люди знають, що в побуті треба бути партнерами. Підтримувати одне одного й розділяти побут. Я щаслива, що мій чоловік разом зі мною прибирає, любить мити посуд, тому з побутом загалом усе гаразд (усміхається).

- В одному з ваших інтерв'ю я почула гарний вислів: "Ми маємо відчути, що ми для себе цікаві". Як думаєте, як змінилося ставлення українців до своєї культури?

На мою думку, ми недооцінювали не тільки нашу культуру, а й те, як ефективно функціонують наші банки, наскільки якісним є наш інтернет та як розвинена наша залізнична інфраструктура. Нам вдалося підсвідомо прийняти цю думку про власну меншовартість — що ми нічого не знаємо і не можемо запропонувати світові. Я усвідомила одну важливу істину, яку ще під час Майдану озвучив владика Борис Ґудзяк (митрополит Української греко-католицької церкви, голова Філадельфійської архієпархії в США — ред.), а саме, що Україна має чим поділитися з Європою, і коли ми це усвідомимо, то зможемо спостерігати істотні зміни.

Власне, у 2013 році я сприймала це більше як приємні слова для підбадьорення, незважаючи на всю повагу до владики. Мені важко було поєднати їх із нашою реальністю. Європа виглядає затишною, захищеною і комфортною, тоді як Україна виглядає досить зношеною та непривабливою, з нашими недосконалими дорогами і всіма іншими проблемами. Це, певно, питання перспективи: коли ти дивишся на щось, що ти помічаєш першим – відновлений Хрещатик чи ямки в асфальті? Багато людей зосереджуються саме на ямках, адже туди легко потрапити, і це може призвести до пошкодження взуття або навіть травми.

Після повномасштабного вторгнення я подумала, що мало хто в Європі міг би так триматися, як українці в 2022 році, і усвідомила цілий комплекс цінностей, на яких тримається цей опір! Тоді почала розуміти, що мав на увазі владика Борис. За минулі роки ми дуже багато чого переоцінили. Багато українців вперше зрозуміли, що українські письменники не нафталінові, а цікаві. Подивіться, що відбувається з книгарнями! Я не знаю, скільки їх відкрилося в самому тільки Києві від часу повномасштабного вторгнення.

- От, власне, щодо книгарень. До повномасштабного вторгнення Росії ви казали, що частка купівлі книжок українських авторів становить 0,3 відсотка! А ще мене вразила статистика, що навіть після 2014 року російських авторів продавалось понад 80 відсотків!

- Для багатьох людей торгівля російськими книжками - це був просто бізнес. Поки війна не торкнулася низки людей особисто, поки не повибивало вікна або не понищило майно ракетами, багато хто не усвідомлював, що російський продукт є частиною політики, спрямованої на нищення української культури, її упослідження. Мільйони людей роками не думали про те, що Росія несе загрозу - і не тільки в політичному та економічному сенсах, а й у культурному.

Групи, які виступали на фестивалі "Земля поетів", тривалий час вважалися нерентабельними. На радіо їхній стиль музики часто називали "неформатним". Проте тепер стало зрозуміло, що навіть без масштабної реклами на їхні концерти приходить більше тисячі слухачів.

Мене турбує, щоб ситуація не повторилася, як це було з "Територією А", коли українська музика переживала бурхливий підйом, але згодом все ж таки російська культура взяла верх...

Проте тоді війни ще не було. Мені здається, що деякі моменти стають незворотними... Середина 90-х і вже майже середина 2020-х – це зовсім інші епохи. Що таке 1995 рік? Це всього лише четвертий рік незалежності, і не всі були впевнені, що ця незалежність насправді є необхідною. Можливо, те, що вона була здобута без крові, ніби "даром", також дало багатьом відчуття, що можна не цінувати її, і навіть нехтувати нею...

У той період у владі було чимало представників старої комуністичної гвардії, які не відзначалися значними змінами. Політична атмосфера та суспільство все ще мали яскраво виражений совєтський характер. Згадаємо, наприклад, Ірину Білик, яка розпочала свою кар'єру як співачка українською мовою, але згодом її творчість перенеслася до Росії, і українська мова втратила для неї значення. Проте її популярність виникла насамперед завдяки тій українській ідентичності, з якою вона стартувала.

У психотерапії є правило: ми не цінуємо те, за що не платимо. Я з ним не вповні згодна, не можу поширювати його на всі аспекти життя, бо є безліч речей, яких не купиш - ні любові, ні здоров'я, ні міжлюдських зв'язків. Але певних речей, на жаль, люди справді не цінують, якщо ті приходять як дар. Тому в 90-х вийшло так, як вийшло. Якби замість Леоніда Кравчука Україну очолив Вячеслав Чорновіл, він, ймовірно, зібрав би довкола себе інших людей, натискав би на інші важелі і корабель пішов би в іншому напрямку... Ми сьогодні перейменовуємо вулиці, а це треба було робити ще 30 років тому. І то навіть сьогодні ще є люди, які кричать, що їм і так добре. Їх влаштовують вулиці, названі на честь російських або радянських діячів. І це при тому, що за час незалежності вже змінилося ціле покоління...

- Раніше ви радили читати лауреатів Нобелівської премії, мовляв, даремно цією премією нікого не нагороджують. Що б радили читати сьогодні?

Сьогодні я не настійно рекомендую звертати увагу лише на книжки, що отримали літературні нагороди. Адже поза цими творами існує безліч чудових видань. Я б порадила українцям читати не тільки про війну, хоча ці книги також мають велике значення, адже містять важливі свідчення про наш час. Водночас, вважаю, що наразі дуже важливо зберігати спокій, не піддаватися зайвій тривозі, а читати те, що допомагає розслабитися, заспокоїтися та надихнути. Я була вражена, дізнавшись, що Астрід Ліндгрен створила свою відому "Пеппі Довгапанчоху" під час Другої світової війни...

Я опинилася неподалік її квартири в Стокгольмі (для відвідування потрібно заздалегідь забронювати місце, а дітлахи повинні бути віком від шести років. - Ред.)! Вона – моя найулюбленіша авторка дитячої літератури!

- Моя також (усміхається). Дуже раджу прочитати її "Щоденники воєнного часу 1939-1945". Швеція не воювала, але війна все одно позначилась на побуті звичайних людей. У них теж були купони, за які можна було отримати певні продукти. У деяких моментах те, що Ліндгрен описує в щоденнику, так перегукується із сьогоднішньою війною, що просто дивуєшся. Навіть те, як Ліндгрен коментує росіян... Вона два роки працювала в комісії, яка цензурувала всю пошту, яка йшла з війни, і, звичайно, певні речі затушовувалися, закреслювалися, якщо вважалося, що вони стосуються якихось таємниць. І в такій не надто натхненній реальності вона створила цю світлу дівчинку, яка жила в атмосфері пригод. Нам усім хотілося би мати таку приятельку, з якою можна лазити в дупло пити каву... Ми нізащо не сказали би, що книжку про Пеппі було написано у воєнний час. Власне, десь такий, як сьогодні.

Я вважаю, що нам надзвичайно важливо мати книги, які дарують надію. У 2022 році я спочатку зовсім не читала нічого, окрім новин. Пам’ятаю, як, побачивши фотографії з Бучі, я два дні провела в ліжку, плачучи, і мені здавалося, що встати звідти просто неможливо. Враження від побаченого було настільки нестерпним, що навіть не вмістилося в моє уявлення про життя... Як так могло статися в XXI столітті під Києвом, що людей вбивали в таких масштабах без жодної причини?

А десь від травня 2022 року я почала одну за одною читати художні книги про Голокост. Просто поглинала їх і в певних моментах немов би впізнавала перегук з нашою дійсністю під час війни.

У 2021 році я ознайомилася з книгою "Вибір" Едіт Еґер, жінки, яка пережила жахи Аушвіцу. Коли американські солдати звільнили табір, вона вже була на межі життя і смерті, але дивом залишилася живою серед мертвих. Після цього їй довелося заново навчитися ходити, говорити та писати, оскільки її мозок втратив багато когнітивних функцій внаслідок пережитих травм. Незважаючи на всі ці жахи, Едіт зуміла побудувати успішну кар'єру і створити сім'ю! У 2022 році я часто думала про неї і нагадувала собі, що її життя є свідченням перемоги навіть над такими жахливими явищами, як Аушвіц і інші табори смерті. Завдяки історіям тих, хто вижив, це зло в певному сенсі зазнало поразки.

З наближенням Різдва мені хочеться знову зануритися в "Хроніки Нарнії". Ця книга також торкається теми війни, де дітлахи залишають Лондон, що невдовзі піддасться бомбардуванню. Проте далі розгортається справжня казка, сповнена надії та впевненості в тому, що зло врешті-решт буде подолано.

Також я рекомендую звернути увагу на літературу, яка приносить радість душі, зокрема на українську поезію, написану до 2014 року. Для мене ці ранні твори стали своєрідним джерелом спокою в наш непростий час. Сьогодні ми вже не здатні писати з такою безтурботністю, як це робили раніше. Зазначу, що після 2022 року спостерігається значний зріст інтересу до поезії в Україні, порівняно з попередніми роками.

У вас є неймовірна книга "Різдвяні казки". Чи маєте намір у майбутньому створювати ще літературу для дітей?

- Я б з радістю, але не можу абстрагуватися і написати щось таке, де нема війни. Тому не пишу зараз текстів для дітей. Натомість працюю над новою книжкою розмов із владикою Борисом Ґудзяком. Ці розмови теж зосереджені довкола різних питань і травм, що їх породжує війна.

Коли ви на Facebook запитали своїх підписників, що б вони хотіли дізнатися у владики Бориса, одна з користувачок залишила коментар: "Чому жителі окупованих територій не мають бажання вивчати українську мову?". Яка була б ваша відповідь на це запитання?

Якщо розглянути південні та східні регіони, де проживала або продовжує проживати значна частина російськомовного населення, і згадати події, що відбувалися на цих територіях протягом XX століття, багато питань стануть зрозумілими. Це був час голодоморів, репресій і різноманітних форм залякування — всі ці фактори залишили глибокі травми на покоління. Крім того, варто пам’ятати про ретельно продуману політику русифікації, яка мала значний вплив і принесла свої результати.

Цікаво відзначити, що у багатьох людей, для яких російська є рідною мовою, вивченою з дитинства, батьки спілкувалися нею, а от їхні бабусі й дідусі не завжди володіли нею. Часто в родинах звучав суржик або українська мова. Це стало результатом потужної репресивної системи. Хоча політика русифікації була ретельно спланована, і сьогодні я можу відчувати роздратування через людей, які наполегливо дотримуються російської мови, я все ж усвідомлюю витоки цього явища. Я розумію, що за цим стоять численні травми та знищені родинні зв'язки.

У ХХ столітті совєтські люди жили в постійному страху: якщо будеш зі своєю українськістю кудись пхатися, ти не житимеш! Я щойно дочитала книгу свого покійного професора Володимира Моренця, що викладав у Могилянці (Національний університет "Києво-Могилянська академія". - Ред.), і він чітко говорить: "У XX столітті українець - це мертвий українець".

Якщо поговорити з цими людьми про їхні родинні історії, багато з них - серед нас! - просто не знають їх, адже наші діди та прадіди боялися ділитися спогадами і часто замовчували важливі моменти. Крім того, існувала ціла система, яка сприяла перетворенню українців на російськомовних. А що зробила Україна за три десятиліття незалежності, щоб змінити цю ситуацію? За великим рахунком, нічого. Українське кабельне телебачення було платним, тоді як російські канали, що транслювалися з Росії, можна було дивитися безкоштовно. Багато знайомих розповідали, що їздили в Харків чи на Донеччину в гості і не раз чули те, що показували російські станції. Перший день слухаєш, думаєш: "Це ж повна нісенітниця!", а на третій починаєш міркувати: "Можливо, у цьому є якась правда...". І це всього лише один із багатьох прикладів.

- Але вже скільки часу пройшло...

Я це розумію, але як може діяти людина, яка вважає цю мову своєю рідною? У 2022 році у Львові я зустріла сім'ю, яка залишила своє рідне місто на сході України через обстріли. Під час нашої розмови вони переходили на українську, але між собою спілкувалися російською. Складно пояснити важливість української мови, коли людина стверджує: "Це наша мова, ми виросли на російських казках, мама співала нам колискові російською".

Для виникнення цієї потреби необхідна ретельно продумана державна стратегія. Суспільство повинно усвідомлювати цінність своєї мови та культури. Проте в Україні державна політика, на жаль, часто гальмувала розвиток української мови і культури. Коли я навчалася в Могилянці і писала свою першу курсову на тему мовної політики у приблизно 2000 році, задумувалася, чи варто продовжувати досліджувати цю тему. Але це означало б, що я зосереджуватимусь лише на проблемах мовної політики, а не на пошуках їх вирішення. Адже тоді, в епоху Кучми, питання адекватної мовної політики було практично відсутнім.

Отже, це справді важливі моменти. Мене радує, коли я в громадських місцях помічаю, що закон про мову активно діє, особливо в Києві. Вчора, повертаючися додому з чоловіком, ми зайшли в пекарню на каву, і я була свідком, як дівчина переді мною замовляла українською. Продавець також спілкувався українською не лише з покупцями, а й з колегами. За мною заходили люди, які також говорили українською, і я не могла не задуматися: чи справді ми цього досягли? У Києві? Там, де моїй мамі колись казали: "Навіщо ви калічите дитину?", коли чули, як вона говорить українською в автобусі. Тож зміни відбуваються, і я вірю, що вони торкнуться й тих регіонів, які ми сьогодні вважаємо переважно російськомовними.

Не так давно ми розпочали нашу подорож на схід, представляючи українські культурні проєкти. Неможливо сподіватися, що в регіонах, які піддалися зросійщенню, люди самостійно перейдуть на українську мову, якщо не докласти зусиль. Після багатьох років пострадянської освіти у людей виникає сором, адже їм впродовж десятиліть нав'язували ідею про розподіл на "високу" міську та "низьку" селянську культуру. Якщо ти говориш українською, то відразу потрапляєш у стереотип селянина.

Є ж дуже багато стереотипів і міфів довкола цього. І знову-таки політика русифікації - це був гіперпотужний механізм. Я знаю, через що проходили мої батьки, як їх викликали в КДБ. Мамі взагалі казали, що позбавлять батьківських прав. Вона сиділа, нервувалась, руки накривала хустинкою, щоб не видно було, як вони тремтять. І з таким нервовим сміхом казала їм: "Ну, будете самі виховувати!" А кадебісти аж кричали, що вона знущається з них. Оце вам реальність Києва 70-80-х років...

Чи ваші батьки теж з'явилися на світ у Києві?

- Тато - в Києві, а мама - на Вінниччині. Вона померла від раку в 58 років. Думаю, що ті походи в КДБ, ті страхи й стреси не сприяли доброму здоров'ю.

- Як почався ваш творчий шлях? Знаю, що ваша середня сестра Дзвінка Матіяш також письменниця.

У дитинстві ми багато часу присвячували читанню, починаючи з чотирьох років, коли вперше навчилися читати. Хоча фінансові можливості були обмежені, більшу частину коштів ми витрачали саме на книги, і наша бібліотека складалася виключно з україномовних видань. Ми також вивчили на пам'ять чимало текстів. У шість років я написала свої перші вірші, але тоді сама не могла пояснити, чому це зробила. Хоча протягом юності та студентських років я продовжувала писати вірші, думка стати письменницею навіть не виникала. Мабуть, я просто не усвідомлювала, що це може бути реальністю. Я мріяла про кар'єру літературознавця, прагнучи досліджувати теорію літератури. Але саме мій друг, письменник Анатолій Дністровий, спонукав мене до дебюту в поезії.

Коли моя мама пішла з життя, друзі намагалися підтримати мене. Толік Дністровий знав про моє захоплення письмом і переконував, що варто створити книжку. Він став моїм помічником у впорядкуванні збірки, яку я відправила на конкурс видавництва "Смолоскип". На мою велику радість, вона здобула другу премію і вийшла у світ. Я безмежно вдячна Толіку за його підтримку. Наступні книги вже писалися зовсім по-іншому. Я занурилася в письменницьке середовище, спілкувалася з авторами, яких поважала, слухала їх та вчилася. У цей час моя стильова манера письма почала змінюватися, і я пережила безліч внутрішніх трансформацій.

- Польську мову ви вивчили під час навчання в Могилянці?

- Я вчила її там коротко, лише два семестри, просто дуже багато читала польською, їздила до Варшави працювати в бібліотеках, тому що я писала диплом про мовчання, і поляки, на відміну від нас, уже досліджували цю тему. Почала все більше читати художньої літератури, і якоїсь миті прочитане хотілося передати своєю мовою. Загалом це те, що керує перекладачем: тобі так подобається певна книжка, що хочеш бачити її в книгарні в Україні. Свого часу мені дуже захотілось перекласти одну з книжок Анджея Стасюка - "Фадо". Я пішла до видавця, і книжка побачила світ. Це був мій перший книжковий переклад.

Автори часто здійснюють переклади творів своїх колег. Врешті-решт, для успішного перекладу необхідно глибоко розуміти свою рідну мову. Коли відбувається процес перекладу, ти стикаєшся з певним словом і маєш можливість вибрати з безлічі варіантів у своїй мові, щоб передати його зміст.

Чи стикаєтеся ви з явищем вигорання, і які методи допомагають вам справитися з цим?

Так, дійсно. Нас не навчали дбати про себе, і це, безумовно, явище, яке має корені в пострадянському минулому. Пригадайте, якими були "ідеальні" радянські особистості: жінки, які керували тракторами, або працювали мулярами та штукатурами. Люди постійно тяжко працювали, отримуючи мізерну плату. Якщо врахувати досвід 90-х років, коли існування вимагало від людей бути готовими до будь-якої роботи, стає зрозуміло, чому багатьом з нас важко навчитися дбати про себе та встановлювати здорові межі, зокрема на роботі. Багато людей затримуються на роботі до пізна, працюють вночі, не маючи ні вихідних, ні відпусток. Так, війна змушує нас донатити, і всі стикаються з численними фінансовими викликами. Багато з нас не можуть заробити достатньо на одному місці роботи, тому після робочого дня залишається лише мріяти про відпочинок. Чимало людей вимушені братися за додаткові проєкти, щоб забезпечити свої сім’ї.

Я теж свого часу намагалась поєднати багато речей навіть не так задля заробітку, а просто тому, що мене багато що цікавить. Хочеться і писати, і перекладати, і викладати, і редагувати цікаві книжки й долучатися ще до низки хороших справ. Якийсь час я працювала на кількох роботах, водночас писала дисертацію, дописувала до низки видань, долучалася до різних ініціатив і не враховувала, що це може мати наслідки. Коли тобі 20 з хвостиком, то здається, що до певного моменту можеш усе...

Після розстрілів на Майдані й внутрішнього напруження, до якого я не була готова, - бо як це так, що в моєму місті в центрі хтось розстрілює, безкарно вбиває людей - я ніби втратила всю силу. Вона ніби вийшла з мене. Це мало дуже важкі наслідки, я довго не могла ходити, була як порожня кулька, з якої вийшло повітря. Я довго відновлювалась і мусила навчитися берегти себе. Зараз у мене є вихідні, які я не дозволяю забрати в себе жодній роботі.

Я б хотіла, щоб в Україні були добрі умови праці й гідна оплата, щоб люди могли приходити на свою одну роботу, а не розриватися між кількома й постійно жити в напрузі, що чогось не встигаєш. Було би чудово закінчувати робочий день до четвертої, іти додому, бути з родиною, ходити на природу, взимку кататися на лижах. І просто дбати про своє здоров'я, пам'ятати, що ти цінний...

- Як віднайти сенс життя, силу і мотивацію після втрат на цій війні?

- Я дуже боюся відповідати на такі глобальні запитання і щось радити... Можливо, коли людина залишається віч-на-віч зі своїм горем, їй дуже складно його прожити. Якщо співпереживати його з тими, хто має подібний досвід, знаходити таких людей і ставати навзаєм опорою одні для одних, може бути легше знайти сенс жити далі. Коли нам боляче, нам здається, що наш біль найважчий. А коли роззирнешся і побачиш інших, зрозумієш, що їхній біль не менший, а, може, навіть більший за твій, і що ти сам також можеш підставити комусь своє плече...

Також на OBOZ.UA ви знайдете інтерв'ю з Олексою Негребецьким, батьком українського дубляжу. Він поділиться своїми думками про "пластмасову" українську мову, розповість про пропозицію Klavdia Petrivna та згадує події ЧАЕС.

На OBOZ.UA ви знайдете інтерв'ю з авторкою Іреною Карпою, в якому вона ділиться думками про війну в Україні, своїм досвідом подорожі на Донбас разом із Сергієм Жаданом, а також розповідає про волонтерську діяльність.