Становлення опорою: розповідь про пару літнього віку, яка вирішила почати нову главу свого життя.

Тетяна та Василь у поважному віці переїхали з Києва до іншого міста, адаптуючи своє життя до нових реалій. В інтервʼю для ватиканських медіа вони говорять про силу волонтерства, про важливість приналежності до спільноти та пошуки нових опор. Їхня історія співзвучна з темою послання Папи Лева XIV на V Всесвітній день дідусів, бабусь і похилих віком "Блаженний, хто своєї надії не втратив", що відзначатиметься в неділю 27 липня 2025 року.

"Ми підтримуємо один одного. Добре, що ми вдвох. Це головне для нас. Ось такі квіти чоловік мені приніс зранку", - каже Тетяна про свого чоловіка Василя з усмішкою на обличчі. Подружжя людей поважного віку у свої 66 та 71 переїхало в Ужгород з початком повномасштабного вторгнення. З різних куточків України - вона з Криму, він з Вінниччини - вони зустрілися в Києві, де мешкали останні 25 років.

Багато років поспіль Тетяна і Василь працюють у будівельній справі. 10 років тому, наприкінці своєї наукової діяльності, Василь став академіком в цій галузі. Дружина допомагає чоловікові у різноманітних проєктах, зокрема по відновленню інфраструктури Києва, що постраждала від ворожих обстрілів. Незадовго до війни група вчених отримала премію у сфері нанотехнологій в галузі промислового будівництві. Окрім значної залученості в праці, подружжя завше провадило активне соціально-культурне життя в Києві.

Вони знову згадують той ранок 24 лютого, коли сильні вибухи розбудили їх, наповнивши серця страхом, тривогою, гнівом і безнадією. "Найбільше ми хвилювалися за дітей і внучку, - розповідає пані Тетяна. - Обстріли не вщухали, тому ми вирішили залишити рідний Київ усією родиною. Виїжджали по Житомирській трасі, де також лунали постріли. Дорога рухалася дуже повільно, адже величезна черга автомобілів тягнулася на Захід України. Я не могла зрозуміти, чи це реальність, чи просто кошмар". Дійшовши до Ужгорода, кияни натрапили на волонтерів, які готові були надати всебічну підтримку тим, хто вимушено залишив свої домівки - роздавали їжу, одяг, медикаменти, а також забезпечували житлом у спортивних залах та навчальних закладах. Родина взяла з собою лише найнеобхідніше, адже збиралися в поспіху.

Сім’я була свідком того, як численні люди отримують підтримку в греко-католицькій церкві, яка стала справжнім центром для біженців, пропонуючи також адміністративні та психологічні послуги. Чоловік і дружина поділилися кількома історіями про те, як ужгородці здійснювали як маленькі, так і великі акти доброзичливості та піклування про них.

Віднайти себе в новому місті

Подружжя стверджує, що Ужгород — це місто, яке вражає своєю культурною спадщиною, освітніми можливостями та мистецькими ініціативами. Тут можна зануритися в історію під час екскурсій, відвідувати старовинні храми та музеї, а також насолоджуватися українським мистецтвом у драматично-музичному театрі та філармонії. Спочатку сім’я була глибоко засмучена втратою знайомого академічного середовища. "Ми зрозуміли, що всі наші плани зруйновані і сумнівалися, що зможемо знайти щось подібне до Києва", — згадують вони. Проте згодом їм вдалося знайти однодумців в Ужгородському університеті, а також насолоджуватися спілкуванням і літературою в місцевій бібліотеці. "Той, хто прагне адаптуватися, завжди знайде своє місце", — підкреслюють вони.

Тетяна і Василь поділилися, що війна не змінила їхнього повсякденного життя, зокрема роботи та занять спортом. Щоранку вони продовжують займатися спортивною ходьбою, щоб підтримувати свою фізичну форму. "У нашому віці адаптуватися до змін стає складніше, тому ми шукали нові сенси, аби не відчувати себе втраченими та зайвими. Відчуття втрати близьких речей і руйнування звичного порядку значно позначилося на нашому здоров'ї," - розповідає Тетяна.

Переломним моментом для літнього подружжя стало повернення дітей з Закарпаття до Києва, адже вони не хотіли втрачати свої робочі місця. В результаті, залишившись наодинці, вони несподівано знайшли підтримку у церковній спільноті. "Ми почали відвідувати греко-католицький кафедральний собор, який має багатий і захоплюючий спадок. Разом із чоловіком ми регулярно відвідуємо богослужіння, духовні навчання, молитви та концерти духовної музики. Відчули глибокий зв'язок з цією спільнотою. У церкві ми знаходимо те спокій, якого так прагнемо серед тривог та непевності за сьогодення і майбутнє нашого народу. Це змінює наші серця".

Установа, що наповнила новим змістом.

Тетяна і Василь розповідають про перше знайомство з простором, яке стало надійним прихистком в часі випробувань - благодійною організацією "Дерево Мого Життя", яка першою на теренах Закарпаття розгорнула активну діяльність психоемоційної підтримки спершу для волонтерів та переселенців, а згодом й для військових та їх родин, та інших вразливих верств населення.

Кияни стали одними з перших учасників "Поважного товариства", яке було створене як відповідь на труднощі, з якими стикаються літні люди — такі як самотність, втрата близьких, зміна місця проживання і недостатня якість спілкування. У рамках цих осередків вони мають змогу обмінюватися важливими моментами, розвиватися, здобувати нові знання, спілкуватися з цікавими людьми, підтримувати одне одного та займатися волонтерством, піклуючись про наших захисників.

"Однією з найбільш вражаючих подій для нас стала наша зустріч зі співзасновницями організації, Любов'ю та Ксенією-Терезою, - ділиться своїми враженнями пані Тетяна. - Вони віддають себе благодійній справі з усім своїм серцем. Щороку вони створюють нові проекти, відкривають нові осередки та розвивають різні напрямки роботи. Їхні фахівці надають підтримку людям, допомагаючи їм адаптуватися, знайти спокій і отримати психологічну допомогу. Вони завжди готові підтримати тих, хто переживає важкі часи. Коли ми тільки приїхали, нас навчали, як налаштовувати свій стан, наповнювати внутрішні резерви та знову почуватися життєздатними," - розповідає вона.

До цього моменту пара не звертала стільки уваги на волонтерську діяльність чи заняття спортом. У Києві важко знайти час для спокою, тоді як в Ужгороді немає метушні, скупчення людей і великих відстаней. Хоча кияни намагалися повернутися додому, їхнє перебування там було недовгим, адже обстріли негативно позначалися на їхньому емоційному стані.

Після переїзду у житті Василя та Тетяни з'явилася нова важлива складова – волонтерство, яке стало для них ще однією опорою. "Спочатку ми займалися виготовленням маскувальних сіток, які були необхідні на фронті. Потім організація "Дерево Мого Життя" запропонувала нам можливість готувати їжу для ветеранів, які проходять курс бальнеологічного відновлення. Після водних процедур нашим захисникам завжди хочеться поїсти, тож ми намагаємося щотижня приносити їм домашні страви", - ділиться Тетяна, розповідаючи про свою волонтерську діяльність.

Основним фактором, що сприяє їхній стресостійкості та здатності долати труднощі, подружжя вважає любов: "Ми завжди підтримуємо одне одного. Нам пощастило бути разом, це для нас найважливіше. Ось, наприклад, чоловік дарує мені такі красиві квіти щоранку," - з посмішкою розповідає Тетяна, простягаючи руку до троянд. - "Ми закохалися в Ужгород, він трохи нагадує мені Крим. Тут смачні фрукти, безліч національних страв і велике культурне різноманіття. Ми вже не можемо уявити своє життя без 'Дерева Мого життя', вони стали частиною нашої родини".