Шотландські військові заявили: "Ми готові боротися за Україну на лінії фронту".

Зараз кількість людей, які приїжджають з освітніх закладів, зменшилася.

У квітні 2014 року я вирушив на заробітки до Фінляндії. Через кілька місяців усвідомив, що потрібно повертатися додому, адже на Донбасі почалися серйозні заворушення. У нашій кімнаті мешкало шестеро чоловіків. Ми всі звернулися до роботодавця з проханням повернутися раніше. Він без запитань нас відпустив. Після розрахунку навіть дав нам додаткові гроші. Кожен фінн, починаючи з 1939 року, знає, що таке Росія.

Водій, який зустрів нас у Фінляндії і віз до Санкт-Петербурга, сказав: "А що я можу зробити? Те, що вирішить Вова, те й будемо виконувати".

На початку 2014 року мій троюрідний брат Сергій займав посаду старшого помічника на кораблі Чорноморського флоту. Коли війна розпочалася, родина запитувала: "Чи буде Саша стріляти у Сергія?" Моя мама відповіла їм рішуче. Відтоді ми перестали спілкуватися. Для мене росіян більше немає. Вони для мене перестали бути людьми.

В АТО потрапив уже тоді, коли фронт стабілізувався, була чітка його лінія. Знали, де стоїть ворог, яка відстань до нього. Не було дронів, сиділи спостерігачі. Працювала виключно артилерія.

У період з 2015 по 2017 роки у мене виникали припущення, що противник зможе зосередити свої сили та вторгнутися в Україну, як це сталося 24 лютого 2022 року. Проте з 2018-го такі думки поступово зникли. Настала рутина. Ми вирушили в зону АТО, провели дев'ять місяців на службі, а потім ще три - на тренуваннях. Більше того, навіть 23 лютого 2022 року, перебуваючи в Олешківських пісках на Херсонщині, я не вірив, що відбудеться вторгнення. Наступного ранку мене розбудили вибухи. Ми жили в наметах, а поруч зі мною був товариш. Він перевертається на ліжку й говорить: "Ці артилеристи вже дістали, не дають спати". Я подумав, що це просто навчання. Вийшов з намету до туалету, перегортаю соцмережі – і не можу повірити своїм очам.

Командир батальйону підійшов і сказав: "Антонівський міст більше не під нашим контролем, ворог вже там закріпився". Ми ухвалили рішення пробиватися через супротивника. Я змушений був виконати цю задачу на бойовій розвідувально-дозорній машині. Нам вдалося це зробити завдяки підтримці танкістів з 59 бригади.

Сержант повинен володіти навичками ефективного спілкування. Всі питання, які викликають занепокоєння у військовослужбовців, слід обговорювати. Мій підхід: немає ситуацій, які не піддаються вирішенню. Якщо хтось говорить: "Не піду, не хочу, не буду", потрібно взяти і пояснити, чому це важливо. Розпочати діалог можна з нейтральних тем, які не пов’язані з військовою службою.

Раніше було більше мотивованих людей. Нинішні остаточно не розуміють, із яким жорстоким ворогом ми маємо справу. Зараз кількість людей, які приїжджають з освітніх закладів, зменшилася.. Більше з тих, хто самовільно залишив частину. Вони професійніші, бо мають військовий досвід. 59 бригада брала людей не просто в піхоту, а враховуючи їхню спеціалізацію.

Війна викликає спогади про юнаків, які загинули в Зеленому Гаю на Херсонщині під час подій 8-9 березня 2022 року. Вони знаходилися в школі, куди вразила ракета, скинута російським літаком. Я ж із бронегрупою перебував у іншому місці. Мені довелося спостерігати, як літак наближається до зони запуску. Відчуття безпорадності охоплювало – нічого не можна було вдіяти. Там були троє хлопців, на яких я покладав великі сподівання.

Я одного разу відвідав похорон свого побратима. Поїхав туди, відчуваючи важке почуття провини за його загибель. Я — командир бронегрупи. Ввечері повернувся до своїх хлопців і побачив, як вони весело вечеряють. Покарав їх, відправив на позицію. Вони виконали завдання бездоганно: за чотири дні відбили дві атаки ворога. Але коли ми виходили, "Бодька" раптом вирішив повернутися назад за чимось, що забув на позиції. Там його, на жаль, накрили. Йому було всього 27 років. Під час прощання його мама запитала: "Чому ти не зміг його врятувати?"

Херсон було визволено в листопаді 2022 року. У той час я проходив навчання у Великій Британії. Мені стало дуже сумно — така важлива історична подія, а я не зміг бути частиною цього моменту.

Я провів півтора місяця в Британії, де співпрацював із шотландськими військовими - третім розвідувальним батальйоном. Підготовка була на вищому рівні, з детальним плануванням кожного етапу. Шотландці висловлювали готовність боротися за Україну на передовій, проте наказу, на жаль, не було. Навіть після того, як російські ракети влучили в Польщу - країну-члена НАТО.

10 років на війні. Хочу, щоб усе закінчилося. Але все одно залишуся в армії. 2016-го після закінчення контракту не продовжив його. Вісім місяців сидів удома й не міг себе знайти.

Поразка у війні — це як Буча, що охоплює всю Україну. Проблема полягає в тому, що багато людей з тилу вважають: "Якщо я піду в армію, то загину". Це неправильний підхід. Необхідно йти на службу, вижити, підтримати країну та не дозволити ворогу просуватися далі.

На даний момент ми виявляємо перемогу. Адже нам вдалося зберегти країну, і люди усвідомили, що означає бути справжніми українцями.

Мене змінила не війна, а дружина й донька. Маленька з'явилася на світ 17 травня 2023 року. Відтоді став обережнішим.

Розуміючи ризики, які можуть загрожувати моєму життю, я мав відверту розмову з дружиною. Я попросив її про важливе: усвідомлюючи, що наступні рік-два їй доведеться бути самотньою, я зазначив, що їй слід продовжувати жити далі. "Знайди когось, - сказав я, - хто буде дбати про Олександрівну і не завдасть їй болю".

Я не живу лише сьогоднішнім днем. В мене є плани на майбутнє. Мрію придбати невеличкий будинок у Фінляндії. Незабаром моїй доньці виповниться 2 роки, і я хочу взяти відпустку, щоб провести час із родиною. Нашим пріоритетом є Шацькі озера, а також планую відвідати село Черепашинці на Вінниччині. Кажуть, ця місцевість дивовижна, її навіть називають українськими Мальдівами.