"Справжнє значення перемоги стане зрозумілим лише після завершення війни."

Навіть тепер не вважаю себе дорослим. Можемо їхати з дружиною в авто, я посигналю і привітаюся з незнайомою людиною. Катерина запитує: "Хто це?" Поняття не маю, відповідаю.

Перший спогад: мені було 7 років, і я вже пробував курити. Ми, дітлахи, викрутили дзеркальце з велосипеда та обміняли його у старших хлопців на сім червоних "Прилук".

Поруч із домом розцвітав бузок. У дитинстві ми захоплювалися різноманітними іграми. Той, хто зазнавав поразки, мусив «платити» бузковим листям.

Бабуся з батьківської сторони проживала в Латвії. Я сідав на свій велосипед "Зайчик" і мандрував до неї в гості. Зупиняючись у Грицька, я вже опинявся на латвійській землі.

Батько добре заробляв, доки не почав пити. Закінчив трагічно. Відморозив руки й ноги. Відрізали. Не скажу, що на мене це якось вплинуло, - ми були далекі один від одного. Батьки розлучилися, коли мені було 7. Сприйняв це спокійно, жодних комплексів не мав.

Моя мама жодного разу не застосовувала до мене покарання. Хоча траплялося, що мої сестри шукали мене до пізньої ночі. Тому я вдячний, що я найменший у родині. Якби у мене був молодший брат, довелося б нести відповідальність за нього, і він міг би носити мої речі. На щастя, мені цього не довелося робити.

Сестри знущалися в дитинстві - любили мені губи фарбувати.

У 2002 році моя бабуся приїхала з Латвії. Вона подарувала мені 5 доларів. Моя старша сестра попросила їх позичити, але до сьогоднішнього дня не повернула.

За фактичної відсутності батька виховував мене дід - колишній прапорщик, учасник Другої світової. Аби нацисти не забрали його в Німеччину, пішов із партизанами в ліс. Завжди чекав мене на обід. Я з'являвся через раз. Дід ніколи не ображався. Перехиляв три чарчини по 50. Закушував салом. І тільки потім брався до основ­ної страви. Помер 87-річним.

У школі моїми улюбленими предметами були "Основи здоров'я" та "Я і природа". У старших класах я найбільше полюбляв фізкультуру, а от хімію терпіти не міг. По цій дисципліні у мене була трійка за дванадцятибальною системою. Вчитель постійно намагався нас, проблемних учнів, вгамувати — часом навіть кидав у нас стільцями, щоб відновити порядок. Після уроку хімії проходили "Основи здоров'я", які вела наша класна керівниця. Замість традиційного заняття в нас був "розбір польотів", під час якого вона нас лаяла. Таким чином, ми фактично втрачали два уроки: один зривався, а на іншому, замість навчання, отримували наслідки. Це була наша хитра стратегія.

Після дев'ятого класу директорка вручила мені свідоцтво і сказала йти на всі чотири сторони. Оцінки були нормальні, але поведінка - охнути. Пішов в училище на маляра-штукатура.

Заробляти почав ще в 10 років. Працював на будівництві, займався укладанням цегли. Це заняття ніхто не хотів виконувати. За три години я отримував 10 гривень. Крім того, у мене були гроші, які дарували на день народження, а також я ходив колядувати, щедрувати та посівати. На зароблені кошти купував мобільні телефони. Тепер же не можу їх терпіти, оскільки постійно мушу залишатися на зв'язку. Під час відпустки я намагаюся виїхати в місця, де немає сигналу, і насолоджуюсь тишею.

Мріяв стати професійним футболістом і розпочав свої перші кроки у світі спорту в 8 років, коли записався до ДЮСШ №11. У "Металісті" мені пояснили, що для успіху потрібне значне фінансування — екіпірування та подорожі. Тоді я потрапив до "Арсеналу", де фінансові вимоги були дещо меншими. Продовжував тренування протягом року під керівництвом досвідченого тренера. Проте, через скорочення бюджету, він залишив команду, перейшовши до Харківського тракторного заводу. Можливість піти за ним була, але ХТЗ вважався головним суперником ДЮСШ №11. Пізніше я займався в школі "Сходу", яка також була конкурентом "одинадцятих". Жаль, що так сталося, адже там тренер виявився неадекватним. Я отримав травму — зламав гомілку. Він сказав мені продовжувати тренування, а після цього звернутися до лікаря. Це призвело до того, що я провів вісім місяців у гіпсі.

"Манчестер Юнайтед" - клуб з історією, не те що "Манчестер Сіті". 1999-го МЮ виграв усі трофеї. Цього бачити у прямому ефірі не міг - був надто малий. Але в записі неодноразово передивлявся головні матчі того сезону. Перший поєдинок наживо подивився 9-річним. МЮ грав у Мідлсбро (29 жовтня 2005 року. - "Країна"). Горіли - 0:4, коли за манкуніанців забив Роналду. Головою. Я ще подумав: "Який Роналдо? Він же в "Реалі" грає". Згодом дійшло, що то португальська майбутня зірка, а не колишня бразильська.

У 2010 році я заснував музичну студію, де займався записом реп-треків. Після невдачі в кар'єрі футболіста, моя мрія полягала в тому, щоб стати музикантом. Однак, це знову виявилося складним завданням. Для створення якісного репу потрібно черпати натхнення з реального життєвого досвіду, а що я міг знати в свої 18 років? Коли відчуваю ностальгію, можу знову послухати кілька пісень, які ми записали в студії.

Після училища пішов служити. Підписав річний контракт. Потрапив у 92-гу окрему штурмову бригаду. Там знайшов майбутнього кума. Отримував 2300 гривень. Паралельно халтурив як штукатур. За кілька днів роботи міг мати 5 тисяч гривень.

Чоловік сестри порадив вступити до Інституту танкових військ. У 2020 році він успішно завершив навчання і приєднався до 59-ї бригади. Спочатку він обіймав посаду командира взводу, а згодом став командиром роти. У 2021 році його рота була визнана найкращою в батальйоні і отримала кубок за досягнення.

Всі військовослужбовці відчували наближення великої війни та активно її обговорювали. Три дні перед початком масованого вторгнення я перебував у Кам'янці-Подільському, що на Хмельниччині. Ми проводили бойову підготовку разом з частиною роти, тоді як інша рота знаходилася в Олешках на Херсонщині. У наших планах були спільні заняття з канадськими інструкторами, але 21 лютого вони вже покинули нас, повернувшись додому.

Отримали вказівку терміново переїхати до Олешків. 23 лютого було наказано зв’язатися з оперативним резервом – тими, хто вийшов зі служби протягом останнього року. їх потрібно було призвати в першу чергу. Вечором того ж дня я насолоджувався найсмачнішим пивом у своєму житті. Вночі прокинувся в казармі, навколо панувала метушня. Чую: "Харків під обстрілом "Градів". Думаю: "Що за безглуздя? Провокація?" Зателефонував мамі та старшій сестрі: "Терміново виїжджайте з міста", - кажу. Моя дружина з дитиною вже оселилися в Гайсині на Вінниччині.

Подзвонив колега, який перебував в Олешках, і повідомив: "Тут справжнє пекло, ми опинилися в оточенні". Я відповів йому: "Старайтеся зберегти життя людей, озброєння та техніку". Дочекався своїх бійців, які змогли вирватися з оточення, і ми почали збиратися на Миколаїв. Коли прибули до нашої бази, я отримав димові гранати. 5 березня я був у Миколаєві. Можливо, ми встигли уникнути зустрічі з ворожою колоною. Це насправді добре, адже в той момент у нас не було чим навіть відповісти.

Найбільш напружений момент великої війни - 6 квітня 2022 року. Поставили завдання: зайти в села Таврійське й Нова Зоря на Миколаївщині і тримати оборону. На другий день тут були сильні прильоти з арти ворога. Вважаю, тоді вдруге народився.

Найбільший біль - загибель побратима "Тарета" восени 2023-го, під час наступу ворога на Авдіївку Донецької області. 25 років. Перший двохсотий з мого підрозділу. Важке дитинство - сирота. Але почуття гумору не втрачав. "Тарет" міг залишатися в "тиловій" зоні, але вирішив понести боєприпаси на бойову. Його дістав FPV-дрон. Похований у Кам'янському. Коли проїжджаю повз це місто, завжди сигналю.

Коли виникає тема смерті, перше, що спадає на думку – це жаль, адже все тільки починає розкриватися. У вісімнадцять років я йшов служити в армію, не маючи сімейних зв’язків. Сьогодні все змінилося, і страх став значно більшим.

Друг — це людина, яка відгукнеться на твій дзвінок навіть посеред ночі. Якщо він пропонує обговорити все вранці, то це не зовсім те, що мені потрібно.

Не бажаю прив'язуватися до людей, адже вони можуть піти, зрадити або покинути цей світ.

Сьогодні мої товариші - це не просто друзі, а справжні побратими. Адже коли ми повернемося до звичайного життя, де я займатимусь миттям вікон, а він – паститиме корів, наша близькість може зникнути. Ми більше не матимемо спільних цілей та тем для розмов.

З Катериною ми навчалися в одному класі, але справжні почуття виникли після закінчення дев’ятого класу. Мені виповнилося 16, і я підготувався до нашого першого побачення: написав пісню, купив квіти та іграшкову білочку. Я закинув її на дерево, увімкнув музику і поліз за білочкою. Вона була в захваті, хоча в очах читалася думка: «Що за дивак?».

Я щиро вдячний своїй дружині за її терпіння. Адже вдома я фактично не перебуваю. Навіть коли я навчався на курсах, виходив з дому ще до світанку, а повертався вже вночі. І не можу заперечити, що вона іноді висловлює своє невдоволення.

Цього року на святкування мого дня народження завітала Катя. Вона подарувала мені шампунь та три пари білих шкарпеток. Я не сказав би, що це мене образило, але був здивований. Можливо, краще б нічого не дарувала. І раптом вона говорить: "Твій ніж не дуже гострий. Зайди до моєї машини, там у бардачку є кращий". Я відкриваю бардачок, а всередині — годинник вартістю 8 тисяч гривень. Ось це так, виявляється, вона не така проста!

Дружину намагаюся балувати. Але в подарунку має бути сенс. Наприклад, кулончик із символом безкінечності - аби бути разом до кінця.

Купили частину будинку. Хочу його добудувати. Процес без мене йде повільніше, ніж хотілося б. Хочеться приїжджати в комфорт, бо нинішня квартира - маленька.

Жити у 30-тисячному містечку після мільйонника Харкова - комфортно. Усе одно перевагами міста - театрами, пафосними клубами - не користувався.

Уляна народилася в Харкові. Узяв її на руки й відчув: це той згорточок, за який ти тепер відповідаєш.

Бажаю, щоб моя донька стала впевненою та незалежною. Було б чудово, якби тато взяв на себе деякі обов'язки, але я вважаю, що їй слід навчитися обходитися без цього.

Я не слідкую за новинами, які висвітлюють загибель дітей. Це мені важко сприймати.

Мені хочеться знову відчути радість батьківства. Проте мене лякає думка: а що, якщо дитина з'явиться на світ з якоюсь хворобою?

Гроші сприймаються легше, коли їх вистачає. Я не скупий, але на свій день народження не витрачуся на дороге віскі. Однак, коли справа стосується комфорту та родинного затишку, я не буду економити. Краще придбати щось якісне, ніж обирати щось недороге та неякісне.

Щастя – це затишний домик на березі моря, мирна старість, човен і сітка. До початку окупації Щасливцевого (Генічеський район Херсонщини) я вважав це місце ідеальним для відпочинку. У 2021 році навіть привіз звідти трохи піску.

Мені дуже подобаються історичні розповіді Карлоса Руїса Сафона (іспанського письменника, який пішов з життя у 2020 році). Нещодавно я придбав роман "Лонтано" Жана-Крістофа Ґранже (французького автора, що спеціалізується на детективному жанрі). Проте читати його поки що не розпочав.

Війна показала людей - нутро кожного.

Я носю хрестик, який мені подарував солдат, що у 2014 році вирвався з оточення поблизу Луганська. До початку великої війни цей хрестик зберігався без діла. З 24 лютого 2022 року він завжди зі мною на шиї.

Бажаю вірити, що такий світ справді існує. Але коли я опинюся там, мені страшно, що мене можуть покарати за жартівливі висловлювання на межі допустимого. Коли спостерігаю, як молоді люди розбирають боєприпаси, я перехрещуюсь.

Що таке перемога, ми зрозуміємо лише по завершенні війни. Нам зовсім не потрібно заходити в столицю агресора, адже своїх проблем і без того вистачає. Якби ці зловмисники покинули нашу землю, все було б набагато краще.

Мені 29 років. У наступні десять років я мрію жити, зберігши свої дві руки та дві ноги.